Люборацькі. Сімейна хроніка

Найбільшим невдахою в український літературі нарік Анатолія Свидницького Микола Зеров. Проживши 36 років (не найбільша невдача), письменник не залишив по собі вагомого літературного спадку, поневіряючись на державній службі, не задовольняючись незначним чином і мріючи про можливості, які життя так і не відпустило йому. А міг би. Однозначно, міг. Роман "Люборацькі" частково можна вважати автобіографічною сповіддю колишнього бурсака і семінариста, який не закінчив семінарію, пізніше не зміх закінчити університет через брак коштів. Але роман блискучий. Свидницький знав про що писати. То є типова, якоюсь мірою, історія занепаду українського священичого роду, адже, з одного боку, середину 19 століття позначено пануванням польської шляхти на Поділлі, а з іншого гнобленням імперською машиною приниження і тиску, коли всякі прояви національної ідентичності, як то література, звичаї, мова зневажливо називалося мужиченням, створювалися умови безперспективності для молодих поколінь вийти зі злиднів, якщо не порвати всякі зв'язки з рідним корінням і не зполячитись, або не змоскалитись, при чому автор другий варіант вважає найгіршим Колись щаслива родина сільського попа розкололася по всіх лініях і погинули діти, і немає в романі щасливого завершення, а лиш безпросвітне, неясне щось попереду. Трагедія, одним словом. Ну і паралельно, читаючи з відвислою щелепою про порядки, точніше мовити - безпорядки, насильство і безправ'я, які існували в, здавалося би, духовних навчальних закладах, треба бути міцним горішком і мати добру клепку, щоб розуміти, що не релігійне вчення, а саме безбожність і відхід від біблійних принципів перетворили заклади, що мали би вважатися Божими на якісь катівні і кузні ще більшої безбожності. Хто випускався з них? Хіба кар'єристи, ті, що знали де й кому лизнути, наклепники, стукачі Роман "Люборацькі" - хороший для направлення мізків, які ще, можливо, дотримуються переконань, що не така вже й погана імперія, як ті окремі виконавці, чи хтось знаходить подібними способи мислення українців і мешканців мокселя, які переконали світ і самих себе в тому, що вони також слов'яни. О-о-о, тут глибока тема для екранізації, актуальна, своєчасна, аби тільки не підпускати до неї "патріотичних" режисерів, що знімають мило на кшталт серіалу "Переселенка".

Ця українська сімейна сага показує долі трьох поколінь Люборацьких протягом 40-60х років ХІХ століття.

По-перше, потрібно себе підготовити до стилю викладеного тексту, адже автору вдалося наситити його безліччю діалектів, застарілими мовними конструкціями, московською та польською мовами. Тому пробиратися крізь текст до біса важко, але водночас цікаво спостерігати за еволюцією мови.

Друге, на що б я звернула увагу, так це об'єм. Твір для мене виглядає наче ескіз чогось грандіозного сторінок хоча б на 700 а краще 1000.
Адже тут багато потенціалу. У кожного з членів сім'ї закладено своя трагедія, свій шлях. Персонажі при цьому глибокі і багатогранні дають можливість заглянути в безліч сфер суспільства і в кожній з них дослідити проблеми. Для цього всього потрібно багато об'єму а його вкрай мало.

Тому автор для себе вибрав одну тему методики навчання не сформованої свідомості і наслідки цього навчання. Тут аж кричить Шевченко "чужого навчайся та свого не цурайся".
Отже, читаємо нашу класику, навчаємося на помилках і їх не цурається.