Найбільшим невдахою в український літературі нарік Анатолія Свидницького Микола Зеров. Проживши 36 років (не найбільша невдача), письменник не залишив по собі вагомого літературного спадку, поневіряючись на державній службі, не задовольняючись незначним чином і мріючи про можливості, які життя так і не відпустило йому. А міг би. Однозначно, міг. Роман "Люборацькі" частково можна вважати автобіографічною сповіддю колишнього бурсака і семінариста, який не закінчив семінарію, пізніше не зміх закінчити університет через брак коштів. Але роман блискучий. Свидницький знав про що писати. То є типова, якоюсь мірою, історія занепаду українського священичого роду, адже, з одного боку, середину 19 століття позначено пануванням польської шляхти на Поділлі, а з іншого гнобленням імперською машиною приниження і тиску, коли всякі прояви національної ідентичності, як то література, звичаї, мова зневажливо називалося мужиченням, створювалися умови безперспективності для молодих поколінь вийти зі злиднів, якщо не порвати всякі зв'язки з рідним корінням і не зполячитись, або не змоскалитись, при чому автор другий варіант вважає найгіршим Колись щаслива родина сільського попа розкололася по всіх лініях і погинули діти, і немає в романі щасливого завершення, а лиш безпросвітне, неясне щось попереду. Трагедія, одним словом. Ну і паралельно, читаючи з відвислою щелепою про порядки, точніше мовити - безпорядки, насильство і безправ'я, які існували в, здавалося би, духовних навчальних закладах, треба бути міцним горішком і мати добру клепку, щоб розуміти, що не релігійне вчення, а саме безбожність і відхід від біблійних принципів перетворили заклади, що мали би вважатися Божими на якісь катівні і кузні ще більшої безбожності. Хто випускався з них? Хіба кар'єристи, ті, що знали де й кому лизнути, наклепники, стукачі Роман "Люборацькі" - хороший для направлення мізків, які ще, можливо, дотримуються переконань, що не така вже й погана імперія, як ті окремі виконавці, чи хтось знаходить подібними способи мислення українців і мешканців мокселя, які переконали світ і самих себе в тому, що вони також слов'яни. О-о-о, тут глибока тема для екранізації, актуальна, своєчасна, аби тільки не підпускати до неї "патріотичних" режисерів, що знімають мило на кшталт серіалу "Переселенка".