Ангели в намистах

🖋Село – простір, де література витає так невагомо, мов гусяче перо понад солом‘яними копицями. Німують хати в січневій тиші, надвечірнє сонце плутає свої промені у сивих клубах диму, собаки дзявулять і ллється той хоровий спів понад обрієм. Молоко у емальованому дзбанку з квітами пропахле матіолою, чебрецем і, що тут ще скажеш, – цілісіньким полем. Полем, яке хочеться процідити крізь оптику очей, потримати кілька днів в уяві, а потім краяти щедро, мов відігрітий сир

———
🔗Ділитись з іншими: як уміють тільки по селах. Так, ніби завтра нема. Так, ніби Бог обдаровує лише тих, хто вірить у нині й молиться тільки про цю мить: «...Хліб наш насущний дай нам сьогодні». І то вже ясно достоту: не ми потрібні селу зі своїм прогресом і здобутим, а воно нам. Як купання у прохолодній річці, як споришева стежка, як цикорій отого блакитного відтінку...Кольору білених хат, ви ж пам‘ятаєте? Синява, котру під силу розбавити тільки мальвами за дерев‘яними рамами вікон

📖 Книга «Ангели в намистах» Олени Лотоцької – це збірка оповідань, кожне з яких несе різні сенси. Їх можна читати, як на мене, спочатку до кінця, з кінця до початку. Вихоплювати зісередини, мов кісточку з абрикоси. Читаючи, мимоволі усвідомлюєш естетику поліської говірки. Авторка виявляє художню філігранність і неабияку скрупульозність у передачі поліського колориту нам

📎В оповіданнях виразно проілюстровано особливості середньополіської говірки в системі приголосних. Так, продемонстровано історичну м‘якість літери [л‘] перед [е]: лєгусенько, залєтів, шелєстіт, сиплє, і т.д.

🔗Головними героями, що мені дуже до вподоби, є оті люди, котрих часом називають звичайними. Але це не так, вони титани. Кожен у вимірі свойого серця, ретроспективи епохи й мікрокосмосу сім‘ї. З пошерхлими долонями, намоленими серцями, морені голодом і війнами. Незламні!

• Попри все вони вміють любити. Знаходять радість у буденних речах. Помічають світанки й заходи сонця. Живуть, підкоряючись циклу обрядів і свят. Стають винахідниками, аби те краще життя шукати не в світах, а створювати власноруч. І носити як зшиті дідусем босоніжки:

«У моду щойно ввійшли жіночі босоніжки – колодки. А перші модниці на село – мої тьоті. У вільному продажу таких моделей не було. Дід узявся пошити. Платформи вирізав із дерева й пофарбував у чорне. Пам‘ятаю, як сохнули на ґанку під сонечком. Шкіряні смужки зшив акуратно і прибив до підошв цвяшками для меблів. Такими, знаєте, з шапочками. Ловкі босоніжки вийшли. Через пару років я частенько шпацерувала в них комірчиною, розлякуючи мишей під дошками. Ото вберуся в бабусину крепдешинову сукенку, у руці біленька сумочка — і туди-сюди поміж каструлями, баняками, стосами старих журналів туди-сюди».