Війна увірвалася у кожен дім, поділила життя на «до» і «після», стала нашою новою реальністю. Щодня з'являються все нові й нові питання — як саме з цією реальністю співіснувати, не втратити в ній себе і до яких викликів ми маємо бути готовими.
Як ми можемо підготувати себе і країну до збільшення кількості людей з інвалідністю? Яким вектором рухатимемося далі? Чи не відступимо від цінностей, за які віддають життя наші люди, — свобода слова, рівні права? Як підготуватись до післявоєнного стану — можливого рівня насильства, радикалізму? Куди може зникати емпатія під час війни, навіть у найбільш чуйних людей? І чому ми ніколи не зможемо бути такими, як до 24 лютого?
Книжка громадської активістки Тані Касьян «Наше. Спільне. Як зберегти в собі людину під час і після війни» наповнена історіями як людей не публічних, так і медійних особистостей нарівні з іншими. Чи усвідомлювали можливість повномасштабного вторгнення, чи складали тривожні валізи, де були напередодні 24 лютого… А також думками психотерапевта про те, чому люди не вірили до останнього, що може статись ескалація війни.
Авторка розповідає і про власний досвід, згадує, яким був 2014-й рік для її рідного Маріуполя, та описує свою тривожність на початку лютого 2022 року, розмови з психотерапевтом, ветераном АТО.
Разом з читачем Таня Касьян пройде шлях від першого усвідомлення війни до відповідей на питання «Як не програти після перемоги?». Бо навіть коли здається, що світло згасло, варто пам’ятати — воно завжди є всередині нас. І ми точно можемо його зберегти.
Чому варто прочитати книжку «Наше. Спільне. Як зберегти в собі людину під час і після війни»?
- Книга базується на п'яти стадіях прийняття неминучого, які описують нашу дійсність: заперечення — гнів — торги — депресія — прийняття.
- Розмови з психотерапевтом, реальні історії та емоції людей, розповіді публічних осіб, цивільних та військових.
- «Наше. Спільне. Як зберегти в собі людину під час і після війни» допомагає пройти шлях від заперечення війни до прийняття дійсності та фактичного майбутнього.
- Книга містить додатковий розділ, у якому зібрана коректна термінологія воєнного часу: як говорити про ВПО та біженців; про війну — чому це не конфлікт, не криза; про постраждалих від насильства та інші терміни, які можуть стосуватись вразливих груп: людей з інвалідністю тощо.
Про авторку
Таня Касьян — письменниця, журналістка, громадська активістка. Народилася та виросла у Маріуполі. З 2014 року живе у Києві. Працювала журналісткою та головною редакторкою. Зараз очолює правозахисну організацію «Точка опори ЮА». Авторка книжки «Про що мовчать» та упорядниця «Довідника безбар’єрності», авторка та ведуча подкасту «Потрошку».
Відгуки
«Нам треба говорити одне з одним, пояснювати, що відбувається з нашим психологічним станом. У кожного з нас свій поріг сприйняття того, що відбувається. Хтось живе собі спокійно далі після того, як танк розчавив йому ногу, а хтось отримує психологічну травму від гучних звуків. Нам треба вчитися приймати різність наших досвідів. Терпимість одне до одного зміцнить нашу націю і зробить її мудрішою». Віктор Пилипенко, військовий та громадський активіст
«На психологічному рівні війна, з точки зору агресора, — це заборона на життя. Ракетними обстрілами Росія шле нам повідомлення: “Не живіть! Згиньте!”. Тому так важливо на війні хапатися за те, що робить нас живими». Марія Фабрічева, психотерапевтка
Цитати
На психологічному рівні війна, з погляду агресора, — це заборона на життя. Ракетними обстрілами Росія шле нам повідомлення: «Не живіть! Згиньте!». Тому так важливо на війні хапатися за те, що робить нас живими. Хочеш — нафарбуй губи червоною помадою та набризкайся улюбленими парфумами. Хочеш — спи стільки, скільки можеш. Хочеш — випий чашку кави зі смачним тістечком. Хочеш — прихисти нарешті цуценя з притулку. Роби все, що дає тобі радість від того, що твоє життя триває.
«Я дозволяю собі зупинитися і втомитись. Тому я не дивлюсь у перспективу того, чи я зможу воювати роками. Я живу відрізками часу між ротаціями. І я не знаю, чи повернуся із фронту. Чи повернуся неушкодженою. Я не знаю, що на мене чекає далі. В мене залишилося дуже мало друзів. Кожна втрата дуже сильно б’є по мені, і я вже не готова нікого втрачати. А це продовжує відбуватись… Тому я не знаю, де та межа. Дозволяю собі стояти за нашу свободу, допоки зможу. Поки що я можу…».
Ціннісний конфлікт — це дуже сильна річ. Ми можемо хоч сто разів брехати собі, що байдуже, де батьки — в Росії, в Україні чи третій державі, аби родина була жива-здорова. Але коли справа доходить до розуміння базового сприйняття цього світу — де добро, а де зло, — замовчувати й терпіти стає складніше. І тут доводиться вибудовувати нові кордони та правила. Або ми перестаємо спілкуватися з людьми, які бачать світ викривлено. Або приймаємо їх, терпляче слухаємо, а потім усе ж таки перестаємо спілкуватися. Або приймаємо їх, терпляче слухаємо, але так само терпляче гнемо своє. Або просто приймаємо. Єдиного правильного рецепта для всіх немає. Кожен вирішує сам, як йому будувати стосунки з найріднішими або з тими, хто ними був.
