Говорити про війну — це завжди складно. Але ще складніше, коли вона ще не закінчилася. Коли біль ще такий сильний. Коли спогади про перші дні вторгнення настільки чіткі та яскраві. Але замовчувати це зараз теж не треба. 

В книзі Тані Касьян зібрані спогади різних людей про початок повномасштабного вторгнення, а також коментарі психолога.
Головний висновок — всі ми різні, і немає єдиного способу побороти цю травму. Комусь потрібно бути на самоті, іншим — в компанії. Хтось переживатиме це мовчки, комусь обов'язково потрібно виговоритися. Хтось лікується сльозами, хтось — сміхом. Всі пережили різне. Немає двох однакових історій. 
Але потрібно вчитися жити з цим досвідом, адже він назавжди залишиться з нами.
І попри всі страждання, що нам довелося і ще доведеться пережити, потрібно залишитися людьми. Не можна дозволити собі перетворитися на своїх ворогів після перемоги. 
Власне, ця книга про це. Про те, як цього досягти. Про те, як це пережити. Про те, як ми можемо допомогти іншим і собі.
Книга-біль, книга-ліки. 

Зазвичай я люблю згадки про рідне місто Дніпро в книгах. Але тут його згадували в світлі трагедії, коли ворожа ракета влучила в будинок і забрала життя десятків людей. Тому тут я теж ридала. 
Читайте, купуйте, такі книги нам потрібні!

"Ми консервуємо цей біль. Намагаємося захистити себе, кажучи "я нормально", хоча усе не нормально. Війна — це не нормально"

Історія, що не залишить байдужим, адже така знайома...

Дзвінка народилася в СРСР,  дитинство провела в маленькому смт Любашівка Одеської області, в україномовній сім'ї, з бабусею, поки мама працювала в Одесі. Але пішла в російськомовний клас, адже збиралася поїхати до мами в Одесу.
А далі - так багато знайомого тим, хто народився в ті часи. Коли ти мрієш про комунізм і вчиш лозунги жовтенят в школі, а потім йдеш вночі до церкви і святиш паски. Коли весь час граєш ролі і думаєш, що і коли можна сказати.
А далі - незалежність. Проте чи така вже це незалежність, коли ти не можеш в своїй країні говорити рідною мовою? Коли всіх, хто говорить українською називають селюками. І уся ця "шароварщина": пишеш вірші українською — одягай вишиванку, вінок і танцюй гопак. Адже для життя і роботи ця мова явно не підходить.
Дзвінка стикається з усіма можливими стереотипами. Ти з Одеси? Отже не можеш бути україномовною. Ти зі Львову? Точно бандерівець! І так далі....
Життя йде, змінюється, але мовне питання лишається. На жаль, лишається і досі...

Чудова книга про нас 💔

"Єдині бажання, які коли-небудь здійснювалися, це бажання хоробрих дітей, які продовжували загадувати їх навіть тоді, коли здавалося, що ніхто їх не чує"

Книга, що змусить вас повірити в дива. Казка для дорослих. Мила, добра історія, сповнена чудес.
Так, ти читаєш і розумієш, що насправді в житті так не буває, але в наші складні часи так хочеться вірити в те, що бажання здійснюються!
В дитинстві Люсі шалено хотіла любові від батьків, але старша сестра, що постійно хворіла, "вкрала" всю їхню увагу. Тож на заміну прийшли книги, особливо серія "Годинниковий острів" Джека Мастерсона.

Зараз Люсі 26 і вона мріє всиновити Крістофера. Але відсутність власного житла, машини, грошей не дають їй цього зробити. І от улюблений автор оголошує конкурс, а переможець зможе отримати єдиний екземпляр нової книги. Люсі відправиться на острів, щоб виграти й здійснити головне бажання!
А далі будуть й спогади про минуле, й боротьба за майбутнє, розчарування, падіння, злети, й навіть кохання. Люсі постане перед складним вибором, зустрінеться зі своїми страхами і... Власне, прочитайте, бо я ж не буду відкривати вам усіх таємниць.

Історія світла, тепла, наївна. Можливо, навіть занадто. Але така потрібна, коли навколо стільки болю й страждань.
Я з нею і посміялася, й трохи плакала. Але однозначно ця книга мене зігріла й подарувала щасливі хвилини ♥️