Всі знають, хто такий Пушкін. А от про Євгена Чикаленка — практично ніхто. Багато хто навіть не чув цього прізвища. Хоча одна з центральних вулиць Києва, яка раніше носила ім’я простігосподи пушкіна, тепер перейменована на честь Чикаленка.

До прочитання цієї книжки я знала про нього лише одне: що він був меценатом. І все. Прочитати захотілося після однієї його цитати, яка просто влучила в серце:
«Легко любити Україну до глибини душі. А ви полюбіть її до глибини власної кишені».
І я вирішила дізнатися більше.

Чикаленка тоді називали Паном — він був поміщик. Але людина ця буквально віддавала всі свої гроші на розвиток української мови. Повністю. І зробив для України він набагато більше, ніж ми про нього знаємо.

Він одним із перших почав говорити, що в Україні має бути українська мова — ще в ті часи, коли це взагалі не звучало і не віталося. Його найвідоміший проєкт — це газета «Рада», яку видавали українською мовою. І це було дуже непросто, бо мову постійно забороняли. Уявіть: газета — збиткова, читацької аудиторії майже нема, а він усе одно друкує. Навіть українські селяни, які наче мали б її підтримати, не завжди сприймали «Раду». Бо літературна українська звучала для них «чужою»: одні вважали, що це галицька мова, інші — надто складна. Плюс ще ціна — не кожен міг дозволити собі газету.

Він не тільки видавав газету, він ще й підтримував українських письменників. Шукав таланти, допомагав тим, хто готовий писати українською. Особливо довго й щиро підтримував Володимира Винниченка — платив йому нормальні гроші тільки за те, щоб той не перескочив на російську, а продовжував творити українською. Коротше, класний дядько.

І що ще важливо — Чикаленко хотів друкувати не для еліти, а для простих людей. Його товаришів по ідеї було дуже мало. Це був кінець XIX — початок XX століття, і тоді майже всі освічені українці навчались і жили в Москві чи Петербурзі, спілкувались російською. Пічалька.
А він ішов іншим шляхом. Витрачав усе, що мав. І під кінець життя, коли почалась революція й громадянська війна, змушений був тікати за кордон. Фінансово залишився ні з чим. Жив на підтримку знайомих.

Коротше, книга — цікава. Так, є повтори, є трохи пафосу (як і писали в інших рецензіях), але мені вона зайшла.
Дуже шкода, що ми так мало знаємо і так слабо просуваємо своїх великих українців.

Цілий тиждень збирала думки, щоб написати відгук на цю книгу. Це виявилося непросто. З одного боку, книга мені сподобалася: там були класні герої і справді корисні поради. Але з іншого боку, були персонажі, які зовсім мені не зайшли. Можливо, тому що їхній досвід був мені чужий, і ніде не відгукувався...

Якщо коротко, то мої враження від книги можна описати цитатою однієї з героїнь: "Кажуть, що я стала цинічною, але я не хочу відкриватися повністю і впускати в себе кожну трагедію." Особливо важко було співчувати героям першої половини книги — тим, хто поїхав з України. Я їх не засуджую, але й не можу стати на їхній бік. Я не переживала їхній досвід, і вмикати емпатію, щоб зрозуміти їх, мені не хотілося.

Проте ближче до кінця з'явилися цікаві герої, і книжка вийшла на зовсім інший рівень. Коротше, я поставила їй 10 балів, хоча спочатку не планувала. І, до речі, зробила дуже багато відміток під час читання — це теж щось значить:)

Бразилія 
"Дон Кажмурру" Жуакін Марія Машаду де Ассіс
⭐️⭐️⭐️⭐️

Книга, написана в 1899 році, охоплює події, що розгортаються протягом сорока років, починаючи з 1857-го. (Якось не очікувала такого від книги в м'якій палітурці з такою обкладинкою😁)

Це класичний роман виховання про юнака, мати якого, народивши сина, пообіцяла Богові, що віддасть його у священники. Але хлопець виріс, закохався в сусідську дівчину й вирішив, що церква — це не його шлях. Потім більшу частину книги він намагався позбутися цієї долі.

Друга частина йшла набагато жвавіше, і роки проминали швидше. Оповідь ведеться від імені головного героя, і з його слів він виглядав спокійним, майже розсудливим хлопцем. Тому все, що понеслося далі, стало несподіванкою — майже бразильські пристрасті😁