Я знаю, що книжки на тему нашої війни, яка триває і залишається нашим найбільшим болем, не кожен може читати. В коментарях до «Доці» Тамари Горіха Зерня мені писали про це. Розумію. «Чужа-своя-рідна» – книжка про переселенців, в основному – переселенок. Теж історії не з простих. Ми ж такі, якими ми є – люди зі своїми складнощами. Всі свої і в той самий момент – чужі. Отримавши досвід переселенки, пані Ірина пропонує кілька нарисів, списаних з конкретних людей. Війна підтягнула нас в плані єдності, бо найлегше нам бути своїми одне одному на відстані. А поруч? І в першому ж оповіданні з такою оригінальною назвою – «Чужесранка» кожен герой є патріотом по своєму. Ніхто їм не закине про недостатню любов до країни. Але ж, мешканці невеличкого села ще до війни «наїлися» одне одного, готові кожному дати його ціну. А тут ще до них приїжджає з-під обстрілів чужес… Для кого як, а для язикатої сільської матрони це чужесранка – особа не надто бажана. Ми ж усі знаємо контекст вагомого слівця – понаїхали. Дарма, що на все сільце понаїхала тільки одна мама з синочком, для когось цього достатньо, щоб шкереберть полетіло все життя. Однак, історія закінчилася щасливо для всіх. Стараннями переселенки нечисельні мешканці врятували село на підступах до Києва від загарбників. І от, після бою, всі пасіонарії зібралися провідати трошки постраждалу під час відбиття ворожої навали заїжджу пані, не знаючи навіть ні її прізвища, ні імені. В руках очільника Михалича подяка в рамочці, в якій, з огляду на брак інформації, написано: «…нагороджується Чужесранка…». Гумор – це те, що рятує багатьох. Тому під час презентації книжки я подякував авторці за нове для себе слово і, щоб не лишитися боржником, обмінявся колись почутою на радіо ненавмисною обмовкою – «пересеренці».
Книжка Ірини Феофанової не про бездіяльних, розчавлених трагедією переселенцях і біженцях. Втішаюся новинами від друзів, які з різних країн світу звітують про спільні заходи, що привертають увагу іноземців. В цілому про нас майже нічого не знали. Зараз знають і підтримують нашу світоглядну боротьбу. Українців не ставлять в один ряд з сирійськими чи афганськими біженцями, хоч смерть однакова скрізь. Різниця в масштабах агресії і силі спротиву. Чи воювали колись з ядерною державою, біомаса якої поголовно вражена чи то новою формою олігофренії, чи вимкненням частини мозку, яка відповідає за людяність? Проживаючи день за днем в своїй реальності, я вбачаю ту ж реальність і в книжці письменниці. Так, вона в силу професійного володіння словом легше досягає душевних струн читача, але ці її твори – не вигадка, а самі події, може тільки оброблені мистецьким письменницьким інструментом.
Персонажі новел, з якими би «тарганами» в головах вони не уживалися, все ж таки схиляють мене думати, що по цій війні ми житимемо в країні відповідальних людей, свідомих свого походження і призначення. Реальність така, що перебіг війни, звитяжність українців, де би вони не знаходилися, вже має входити в програму шкіл. Історія подаватиме факти, а література працюватиме над формуванням особистості. Збірка, якій я даю високу оцінку, гідна увійти до матеріалів, рекомендованих для читання. От недарма «Видавництво Старого Лева» пару днів тому визнане кращим європейським видавництвом дитячої літератури. Доросла книжка Ірини Феофанової в плані читабельності цілком придатна і для молодого покоління. Вона не заохочує використовувати на широку публіку слова, які знають навіть діти, але при цьому й мають розуміти, що не всі лексичні форми допустимі на людях. Хіба що невинні новотвори, породжені часом, які ми годні пояснити на власному прикладі, як реальні чужесранки і пересеренці.
Це невелика дрібка історій, почута і прожита авторкою, дуже розчулює. Це своєрідні мінірепортажі про людей ,які за цей страшний рік вже пережили немислиме горе, втрати; які змушені були кинути домівки , найдорожче, і багато з них опинились за кордоном з валізою найнеобхіднішого і спогадами про дім.
Я зрозуміла, що читати розповіді про війну ,коли війна , я не готова. І може дивно, але чогось мені здається, що ті люди теж не хотіли б читати того про себе.
Я не сприймала ці розповіді як художній текст. Мені він таким не був.
Від самих ситуацій, які пережили герої, стискається серце. Чи варто читати? Мабуть. Але не тепер.
