"Йому знадобилося чимало часу, щоб розставити все по місцях - так, щоб і далі любити Нолу й шанувати її пам'ять, але при цьому любити і шанувати життя" © Елізабет Берґ
💙 це історія про велике кохання, яке виражається у маленьких дрібничках і живе навіть тоді, коли "l'un reste, l'autre part" *
💙 це історія незвичайної дружби між абсолютно різними людьми, що зуміли зрозуміти один одного незважаючи на відмінності
💙 це історія про сім'ю, створену не спільними генами чи штампом у паспорті, а проявом турботи, взаємопідтримки і відповідальності за долю іншого
💙 це історія про людську доброту, яка здатна зцілювати розбиті серця
💙 це історія про те, що ніколи не пізно і завжди є другий шанс, якщо знайти в собі сили рухатись далі
💙 це історія любові і поваги до життя попри всі ті випробування та втрати, яке воно іноді приносить
💙 це історія про пошук сенсу існування, який знаходиш, коли відчуваєш себе потрібним
Після прочитання цієї книги я буквально вмивалася слізьми, але вони принесли мені таке полегшення і спокій, що я з впевненістю можу назвати "Історію Артура Трулава" ліками для душі. Елізабет Берґ зачіпає доволі складні теми, зокрема питання смерті, але більш життєствердної історії годі й шукати. "Історія Артура Трулава" асоціюється у мене із чорнобривцевим тортом, згаданим у книзі, - легким, наче хмаринка. Диву даєшся як письменниці вдалося із по суті невеселої оповіді про втрату і самотність створити настільки світлу і теплу книгу, наскрізь пронизану добрим гумором і щирим оптимізмом. А ще в романі присутній норовлий, але симпатичний кіт Ґордон, якого по праву можна назвати повноцінним літературним персонажем. А це, погодьтеся, вагома причина, щоб наважитися і прочитати цю зворушливу книгу.
P.S. Людині потрібна людина. Бажано така, як герой роману Е. Берґ "Історія Артура Трулава".
"А з ним воно так... Не знаю, як це сказати. Ніби я раніше жила в банці. Із закрученою кришкою. І не знала, що навколо - світло, повітря. Розумієш? Я навіть не бачила, який світ кольоровий. А тепер побачила" © Елізабет Берґ
*Назва 🇫🇷 пісні "Один залишається, другий іде".
Артуру Мозесу 85 років. Пів року тому він втратив дружину і відтоді щодня, за будь-якої погоди, навідується на цвинтар, аби пообідати і потеревенити з нею.
Медді Гарріс дуже самотня дівчина, її мама трагічно загинула, коли вона була ще немовлям, з батьком стосунки напружені, однокласники насміхаються з неї та ще й хлопець, який дуже їй подобався покинув її. Тому вона часто ховається від усіх на цвинтарі.
Там і зароджується дружба Артура та Медді.
Основний посил цієї історії - добро врятує світ. Тут про самотність, дружбу, взаєморозуміння, взаємодопомогу.
Ця книга трохи нагадала мені "Чоловік на ім'я Уве" Бакмана.
Логічна, дещо передбачувана кінцівка, цікаві персонажі, специфічний гумор, легкий стиль написання, читається на одному подиху і залишає приємний післясмак.
З мінусів - відверті сцени стосунків Медді та її хлопця тут зайві, як на мене.
