Елізабет Берг

Артуру Мозесу 85 років. Пів року тому він втратив дружину і відтоді щодня, за будь-якої погоди, навідується на цвинтар, аби пообідати і потеревенити з нею.

Медді Гарріс дуже самотня дівчина, її мама трагічно загинула, коли вона була ще немовлям, з батьком стосунки напружені, однокласники насміхаються з неї та ще й хлопець, який дуже їй подобався покинув її. Тому вона часто ховається від усіх на цвинтарі.

Там і зароджується дружба Артура та Медді.

Основний посил цієї історії - добро врятує світ. Тут про самотність, дружбу, взаєморозуміння, взаємодопомогу.
Ця книга трохи нагадала мені "Чоловік на ім'я Уве" Бакмана.

Логічна, дещо передбачувана кінцівка, цікаві персонажі, специфічний гумор, легкий стиль написання, читається на одному подиху і залишає приємний післясмак.

З мінусів - відверті сцени стосунків Медді та її хлопця тут зайві, як на мене.

Згодна з описом книги, що це тепла історія про дружбу та підтримку.
Залишила після себе приємні спогади :)

Не думала, що ця книга виявиться такою душевною, теплою. Чомусь уявляла собі, що це буде книга про сумне, самотнє життя чоловіка, який втратив дружину. Артур і справді залишився сам, але намагається продовжувати жити, годувати кота, слідкувати за садом і знаходить нових друзів.

Книга поєднує три історії: самого Артура, його сусідки Люсіль та вісімнадцятирічної Медді. Кожен з них залишився один, кожен втратив дорогу людину і кожен потребував опіки та любові. І разом вони змогли це дати один одному.

Відданість Артура померлій дружині, його щоденні обіди з нею, його спогади про їхнє спільне життя були такими милими.

Втрата і біль, який довелось відчути Люсіль після такого довгого очікування та п'янкої зустрічі з першим коханням були дуже сумними.

Постійне почуття вини у Медді за те, що мама померла такою молодою і залишила її батькові, який через власне горе не зміг оточити Медді теплом сімейного гніздечка дуже засмучувало.

Але їхнє спільне життя, будування планів на майбутнє, підготовка до появи малюка, спільні вечері були такими щирими, теплими, повними сімейного затишку. І хоча кінець трішки сумний та все ж після прочитаного залишається відчуття теплої і приємної історії.

"Йому знадобилося чимало часу, щоб розставити все по місцях - так, щоб і далі любити Нолу й шанувати її пам'ять, але при цьому любити і шанувати життя" © Елізабет Берґ

💙 це історія про велике кохання, яке виражається у маленьких дрібничках і живе навіть тоді, коли "l'un reste, l'autre part" *

💙 це історія незвичайної дружби між абсолютно різними людьми, що зуміли зрозуміти один одного незважаючи на відмінності

💙 це історія про сім'ю, створену не спільними генами чи штампом у паспорті, а проявом турботи, взаємопідтримки і відповідальності за долю іншого

💙 це історія про людську доброту, яка здатна зцілювати розбиті серця

💙 це історія про те, що ніколи не пізно і завжди є другий шанс, якщо знайти в собі сили рухатись далі

💙 це історія любові і поваги до життя попри всі ті випробування та втрати, яке воно іноді приносить

💙 це історія про пошук сенсу існування, який знаходиш, коли відчуваєш себе потрібним

Після прочитання цієї книги я буквально вмивалася слізьми, але вони принесли мені таке полегшення і спокій, що я з впевненістю можу назвати "Історію Артура Трулава" ліками для душі. Елізабет Берґ зачіпає доволі складні теми, зокрема питання смерті, але більш життєствердної історії годі й шукати. "Історія Артура Трулава" асоціюється у мене із чорнобривцевим тортом, згаданим у книзі, - легким, наче хмаринка. Диву даєшся як письменниці вдалося із по суті невеселої оповіді про втрату і самотність створити настільки світлу і теплу книгу, наскрізь пронизану добрим гумором і щирим оптимізмом. А ще в романі присутній норовлий, але симпатичний кіт Ґордон, якого по праву можна назвати повноцінним літературним персонажем. А це, погодьтеся, вагома причина, щоб наважитися і прочитати цю зворушливу книгу.

P.S. Людині потрібна людина. Бажано така, як герой роману Е. Берґ "Історія Артура Трулава".

"А з ним воно так... Не знаю, як це сказати. Ніби я раніше жила в банці. Із закрученою кришкою. І не знала, що навколо - світло, повітря. Розумієш? Я навіть не бачила, який світ кольоровий. А тепер побачила" © Елізабет Берґ

*Назва 🇫🇷 пісні "Один залишається, другий іде".

Перш за все, Трулав - це не прізвище героя. Перекладіть з англійської, і ви зрозумієте, про що книга.

Останнім часом у літературі існує мода на головних героїв - літніх буркотунів. Потім вони знаходять друзів, родину і сенс життя - і змінюються. "Історія Артура Трулава" вибивається з цієї тенденції, бо Артур хоч і літній чоловік, але не має такого перченого характеру.

Артур 85 і він щодня їздить на цвинтар до своєї Ноли. Медді майже 18, і вона часом прогулює уроки на тому ж цвинтарі, який відвідує Артур. А потім буде знайомство, зустріч різних поколінь. Історії кохання: одна щаслива, інша - навпаки. Історія втрат, горя, булінгу. А ще - підтримки і розуміння.

Зворушлива історія про те, що ти можеш знайти собі родину, яка тебе зрозуміє і полюбить. Родину не по крові, але по духу. Чи тобі 18, чи 80 - ти можеш знайти близьких людей, які будуть про тебе дбати.

Читайте цю книжку, якщо хочеться добра і тепла на душі.

Книжка, яка в електронці була дарована читачам видавництва "Віват", чекала майже рік свого часу. А дарма.

Артур, Люсіль, Медді і, звісно ж, Ґордон опиняються під одним дахом. Одній долі відомо, як ці люди стали майже родиною, як знайшли одне в одному розуміння, підтримку, турботу. І абсолютно не має значення, що Медді вісімнадцять і вона вагітна (тут у мене були питання. Хто читав - напишіть мені)), Трулаву і Люсіль - за вісімдесят. В такі моменти розумієш, що все в житті недарма, не випадково і все для чогось треба.

Чула, що Артура порівнюють з Уве. Але мені вони дещо різні. Артур не ховається за буркотінням і невдоволенням, він - відкритий до людей.
Це хороша історія про те, що в житті немає неможливого чи такого, що не можна вирішити. Між рядками є ота життєва енергія, надія. Історія викликає особливі емоції, бо Артур - неймовірний дідусь. Нагадує про свого, який вже оберігає з неба...