Ґалапаґос

Це було так ВАУ😲
Це точно потрібно спробувати кожному!

Для мене Воннеґут один з тих "інших" авторів. Ті які пишуть по-іншому і після них тобі ніби відкривається щось...можливо знання, можливо емоції, а можливо розуміння що це точно не твоє.

"Ґалапаґос" історія про те, як всі жінки в світі через певні події стали безплідні. Усі крім, випадкових жителів на Ґалапаґоських островах. Тому від них залежить майбутнє людства.

Це дика суміш божевілля, еволюції, наукових словечок і з дрібкою огиди. І здається, що там може сподобатись? Чесно, не знаю. Але це дійсно дуже сильно!
Воннеґут неймовірно володіє словом і браво перекладачам, бо я отримала величезний кайф від історії і змогла відчути унікальний стиль автора.

Тепер я розумію, чому Воннеґут завжди присутніх в списках "Твори письменників, які обов'язкові до прочитання".
Дуже раджу вам теж спробувати. Це може бути усім відома "Бойня номер п'ять" чи "Божої вам ласки, містере Роузвотере" яка недавно вийшла у видавництва. Або та ж "Ґалапаґос"😏 але будьте готові до суміші божевілля, науки та крутості.

Остання надія людства пливе океаном, щоб знайти спасіння на диких островах. Курт Воннеґут побудував сучасний Ноїв ковчег і відправив дрейфувати великими водами аж до рятівного шматочка землі - своєрідного оазису.

Історію про купку щасливчиків розказує привид Леон вже за мільйон років після доленосної подорожі. Шестеро незнайомців, один корабель - все починалося, як звичайний відпочинок. Але щось пішло не за планом і ті, хто виживе, й гадки не матимуть, що насправді врятувалися від Третьої світової війни та вірусу.

Воннеґут іронічно натякає, що найбільша халепа людства - це наш великий і прекрасний мозок. Це самотній гравець, і в чиїй команді - незрозуміло. Він може підказати тобі вбити себе, когось, оголосити війну, винайти смертельний вірус, шкодити іншим...

Обожнюю Курта Воннеґута за його стиль, за те, що він ні на кого не схожий. Таке враження, що він сидить десь осторонь, спостерігає за своїми героями і тихенько сміється над ними.

«Ґалапаґос» Курта Воннеґута — еволюція людства з усмішкою крізь сльози

«Ґалапаґос» — це роман, у якому Курт Воннеґут вкотре доводить: найкращий спосіб говорити про людство — це одночасно жартувати з нього і співчувати йому. Тут, на віддалених островах у Тихому океані, автор проводить сміливий експеримент: показує, яким стало б людство, якби... еволюціонувало трохи інакше — втративши великі мізки, що принесли більше біди, ніж користі.

У центрі сюжету — група людей, які волею випадку опиняються на Ґалапаґоських островах після глобальної катастрофи. Від них і піде нове людство — з короткими руками, малими головами, але без тієї самовпевненої гордині, яка колись штовхнула світ до загибелі. Розповідач — привид (!) чоловіка, який не зміг врятувати свою доньку, і тепер спостерігає за світом з потойбіччя, додає оповіді особливої сумної ніжності.

Попри фантастичну рамку, роман глибоко філософський. Він змушує замислитись над питанням: чи дійсно людський інтелект — наш дар, чи прокляття? Воннеґут, з його фірмовою іронією, показує, як ті самі мізки, що створили мистецтво, науку і цивілізацію — стали причиною війн, голоду і самознищення.

У романі багато типово воннеґутівських тем — антивоєнність, скепсис до технічного прогресу, трагічна безглуздість історії, людська дурість, маскована під велич. Але, як завжди у Воннеґута, ці теми подаються легко, з гумором, де навіть найбільші трагедії читаються з посмішкою.

«Ґалапаґос» — це не антиутопія, а спроба утопії навпаки, де автор мріє не про вдосконалення людини, а про її спрощення — як шанс на виживання. Це блискуча сатира, біологічна казка і філософська притча, що розширює межі уявлення про людську природу.