Нові відгуки

Я дочитала, а значить для мене книга була цікава, зараз в 21 столітті я можу бачити чи пророча була книга. Можу зробити висновок про те що все в історії повторюється, в 20 столітті кричали що машини захоплять людей, в 21 що штучний інтелект захопить людей, один і той сценарій, скажіть Хто пише цей сценарій???

Автор неперевершений, дуже глибока книга.

Автор як завжди вражає, дуже неочікуваний сюжет, цікаво.

«Синя борода» Курта Воннегута — це іронічний, глибоко особистий роман у формі вигаданих мемуарів художника Е. Р. Карабекяна. Через його сповідь Воннегут розмірковує про сенс мистецтва, наслідки війни, самотність та старіння. Автор зберігає свій фірмовий стиль — саркастичний, водночас легкий і проникливий. Ключова тема — пошук правди у світі, де все здається фальшивим. Книга водночас смішна й сумна, ідеально підходить для тих, хто цінує Воннегутову гру з формою й змістом.

Воннегут — майстер. Пише коротко, влучно, з іронією. Кожне слово — на вагу золота. Сюжет Колиски для кішки простий, але не примітивний. Про владу. Про релігію й науку, які стають маріонетками влади. Релігія - дурість? Наука - правда? Ганьба на обидва ваші доми. Бо світ повний йолопів, а мораль десь загубилась. Фішка Воннегута - короткі розділи з назвами-покажчиками. Щоб перечитати роман достатньо проглянути зміст. Ідея перегукується зі словами однієї з героїнь роману про покажчики у книгах. А ‘каліпсо’ боконістів віршами розкривають філософію вигаданої релігії. Однак видання з помилками, що постійно відволікали. То букву пропустили, то "dutch" переклали як "Данія/данці" замість "Нідерланди/нідерландці". У ключовому "каліпсо" в кінці роману — орфографічні ляпи. А пасаж про "одержиму демонами білку і жерців коротунів"? Це не Воннегут, це сюр. Довелося качати англійську версію. Воннегут заслуговує кращого. Його твори — не для поспіху й халтури.

Вперше познайомилась з цим автором. Для мене дуже схоже на Орвела, Хаксвела. Це не просто фантастика, це створений письменником світ, який наштовхує на певні роздуми. Галапагос прочитала за один вечір, дуже цікаво. Однозначно рекомендую

«Колиска для кішки» — це блискучий приклад того, як Воннеґут поєднує сатиру, наукову фантастику та філософські роздуми, створюючи твір, що одночасно викликає сміх, тривогу і глибоке співчуття до людства. Цей роман — не просто чергова антиутопія, а справжній гуманістичний маніфест, замаскований під абсурдну історію про кінець світу. Головний герой — письменник, який шукає правду про день, коли США скинули атомну бомбу на Хіросіму, але натомість відкриває нову катастрофу — таємничу речовину лід-9, що здатна знищити все живе. Розповідь розгортається у стилі Воннеґута — короткі, дотепні, майже телеграфні розділи, насичені іронією, тонкими спостереженнями і несподіваною ніжністю. Особливе місце в романі займає вигадана релігія бокононізм — саркастичне, проте напрочуд глибоке вчення, повне парадоксів і натяків на марність пошуків «єдиної істини». Через бокононізм Воннеґут кидає виклик офіційним системам віри й порядку, висміює людську сліпоту до наслідків власних відкриттів і водночас звертається до читача із закликом до чесності, простоти й особистої відповідальності. «Колиска для кішки» — це роман, який пророкує кінець світу, але залишається глибоко людяним. Це твір про науку, релігію, мораль і абсурдність нашого буття. Один із найкращих творів Воннеґута, що гідно стоїть поруч зі «Сніданком для чемпіонів» і «Бійнею номер п’ять». Читати його — наче дивитися на людство крізь лінзу чорного гумору, де, попри весь морок, пробивається слабке, але тепле світло надії.

«Ґалапаґос» Курта Воннеґута — еволюція людства з усмішкою крізь сльози «Ґалапаґос» — це роман, у якому Курт Воннеґут вкотре доводить: найкращий спосіб говорити про людство — це одночасно жартувати з нього і співчувати йому. Тут, на віддалених островах у Тихому океані, автор проводить сміливий експеримент: показує, яким стало б людство, якби... еволюціонувало трохи інакше — втративши великі мізки, що принесли більше біди, ніж користі. У центрі сюжету — група людей, які волею випадку опиняються на Ґалапаґоських островах після глобальної катастрофи. Від них і піде нове людство — з короткими руками, малими головами, але без тієї самовпевненої гордині, яка колись штовхнула світ до загибелі. Розповідач — привид (!) чоловіка, який не зміг врятувати свою доньку, і тепер спостерігає за світом з потойбіччя, додає оповіді особливої сумної ніжності. Попри фантастичну рамку, роман глибоко філософський. Він змушує замислитись над питанням: чи дійсно людський інтелект — наш дар, чи прокляття? Воннеґут, з його фірмовою іронією, показує, як ті самі мізки, що створили мистецтво, науку і цивілізацію — стали причиною війн, голоду і самознищення. У романі багато типово воннеґутівських тем — антивоєнність, скепсис до технічного прогресу, трагічна безглуздість історії, людська дурість, маскована під велич. Але, як завжди у Воннеґута, ці теми подаються легко, з гумором, де навіть найбільші трагедії читаються з посмішкою. «Ґалапаґос» — це не антиутопія, а спроба утопії навпаки, де автор мріє не про вдосконалення людини, а про її спрощення — як шанс на виживання. Це блискуча сатира, біологічна казка і філософська притча, що розширює межі уявлення про людську природу.