«Ґалапаґос» Курта Воннеґута — еволюція людства з усмішкою крізь сльози
«Ґалапаґос» — це роман, у якому Курт Воннеґут вкотре доводить: найкращий спосіб говорити про людство — це одночасно жартувати з нього і співчувати йому. Тут, на віддалених островах у Тихому океані, автор проводить сміливий експеримент: показує, яким стало б людство, якби... еволюціонувало трохи інакше — втративши великі мізки, що принесли більше біди, ніж користі.
У центрі сюжету — група людей, які волею випадку опиняються на Ґалапаґоських островах після глобальної катастрофи. Від них і піде нове людство — з короткими руками, малими головами, але без тієї самовпевненої гордині, яка колись штовхнула світ до загибелі. Розповідач — привид (!) чоловіка, який не зміг врятувати свою доньку, і тепер спостерігає за світом з потойбіччя, додає оповіді особливої сумної ніжності.
Попри фантастичну рамку, роман глибоко філософський. Він змушує замислитись над питанням: чи дійсно людський інтелект — наш дар, чи прокляття? Воннеґут, з його фірмовою іронією, показує, як ті самі мізки, що створили мистецтво, науку і цивілізацію — стали причиною війн, голоду і самознищення.
У романі багато типово воннеґутівських тем — антивоєнність, скепсис до технічного прогресу, трагічна безглуздість історії, людська дурість, маскована під велич. Але, як завжди у Воннеґута, ці теми подаються легко, з гумором, де навіть найбільші трагедії читаються з посмішкою.
«Ґалапаґос» — це не антиутопія, а спроба утопії навпаки, де автор мріє не про вдосконалення людини, а про її спрощення — як шанс на виживання. Це блискуча сатира, біологічна казка і філософська притча, що розширює межі уявлення про людську природу.