Курт Воннеґут

Автор неперевершений, дуже глибока книга.

Автор як завжди вражає, дуже неочікуваний сюжет, цікаво.

«Синя борода» Курта Воннегута — це іронічний, глибоко особистий роман у формі вигаданих мемуарів художника Е. Р. Карабекяна. Через його сповідь Воннегут розмірковує про сенс мистецтва, наслідки війни, самотність та старіння. Автор зберігає свій фірмовий стиль — саркастичний, водночас легкий і проникливий. Ключова тема — пошук правди у світі, де все здається фальшивим. Книга водночас смішна й сумна, ідеально підходить для тих, хто цінує Воннегутову гру з формою й змістом.

Воннегут — майстер. Пише коротко, влучно, з іронією. Кожне слово — на вагу золота. Сюжет Колиски для кішки простий, але не примітивний. Про владу. Про релігію й науку, які стають маріонетками влади. Релігія - дурість? Наука - правда? Ганьба на обидва ваші доми. Бо світ повний йолопів, а мораль десь загубилась.
Фішка Воннегута - короткі розділи з назвами-покажчиками. Щоб перечитати роман достатньо проглянути зміст. Ідея перегукується зі словами однієї з героїнь роману про покажчики у книгах. А ‘каліпсо’ боконістів віршами розкривають філософію вигаданої релігії.

Однак видання з помилками, що постійно відволікали. То букву пропустили, то "dutch" переклали як "Данія/данці" замість "Нідерланди/нідерландці". У ключовому "каліпсо" в кінці роману — орфографічні ляпи. А пасаж про "одержиму демонами білку і жерців коротунів"? Це не Воннегут, це сюр. Довелося качати англійську версію. Воннегут заслуговує кращого. Його твори — не для поспіху й халтури.

Вперше познайомилась з цим автором. Для мене дуже схоже на Орвела, Хаксвела. Це не просто фантастика, це створений письменником світ, який наштовхує на певні роздуми. Галапагос прочитала за один вечір, дуже цікаво. Однозначно рекомендую

«Колиска для кішки» — це блискучий приклад того, як Воннеґут поєднує сатиру, наукову фантастику та філософські роздуми, створюючи твір, що одночасно викликає сміх, тривогу і глибоке співчуття до людства. Цей роман — не просто чергова антиутопія, а справжній гуманістичний маніфест, замаскований під абсурдну історію про кінець світу.

Головний герой — письменник, який шукає правду про день, коли США скинули атомну бомбу на Хіросіму, але натомість відкриває нову катастрофу — таємничу речовину лід-9, що здатна знищити все живе. Розповідь розгортається у стилі Воннеґута — короткі, дотепні, майже телеграфні розділи, насичені іронією, тонкими спостереженнями і несподіваною ніжністю.

Особливе місце в романі займає вигадана релігія бокононізм — саркастичне, проте напрочуд глибоке вчення, повне парадоксів і натяків на марність пошуків «єдиної істини». Через бокононізм Воннеґут кидає виклик офіційним системам віри й порядку, висміює людську сліпоту до наслідків власних відкриттів і водночас звертається до читача із закликом до чесності, простоти й особистої відповідальності.

«Колиска для кішки» — це роман, який пророкує кінець світу, але залишається глибоко людяним. Це твір про науку, релігію, мораль і абсурдність нашого буття. Один із найкращих творів Воннеґута, що гідно стоїть поруч зі «Сніданком для чемпіонів» і «Бійнею номер п’ять». Читати його — наче дивитися на людство крізь лінзу чорного гумору, де, попри весь морок, пробивається слабке, але тепле світло надії.

«Ґалапаґос» Курта Воннеґута — еволюція людства з усмішкою крізь сльози

«Ґалапаґос» — це роман, у якому Курт Воннеґут вкотре доводить: найкращий спосіб говорити про людство — це одночасно жартувати з нього і співчувати йому. Тут, на віддалених островах у Тихому океані, автор проводить сміливий експеримент: показує, яким стало б людство, якби... еволюціонувало трохи інакше — втративши великі мізки, що принесли більше біди, ніж користі.

У центрі сюжету — група людей, які волею випадку опиняються на Ґалапаґоських островах після глобальної катастрофи. Від них і піде нове людство — з короткими руками, малими головами, але без тієї самовпевненої гордині, яка колись штовхнула світ до загибелі. Розповідач — привид (!) чоловіка, який не зміг врятувати свою доньку, і тепер спостерігає за світом з потойбіччя, додає оповіді особливої сумної ніжності.

Попри фантастичну рамку, роман глибоко філософський. Він змушує замислитись над питанням: чи дійсно людський інтелект — наш дар, чи прокляття? Воннеґут, з його фірмовою іронією, показує, як ті самі мізки, що створили мистецтво, науку і цивілізацію — стали причиною війн, голоду і самознищення.

У романі багато типово воннеґутівських тем — антивоєнність, скепсис до технічного прогресу, трагічна безглуздість історії, людська дурість, маскована під велич. Але, як завжди у Воннеґута, ці теми подаються легко, з гумором, де навіть найбільші трагедії читаються з посмішкою.

«Ґалапаґос» — це не антиутопія, а спроба утопії навпаки, де автор мріє не про вдосконалення людини, а про її спрощення — як шанс на виживання. Це блискуча сатира, біологічна казка і філософська притча, що розширює межі уявлення про людську природу.

"Думайте про народ... Та про дітей, убитих на війні... Та про всі країни. Думайте про мир. Думайте про братерську любов. І про добробут. Думайте про те, яким би раєм міг би стати цей світ, коли б люди стали добрими та мудрими. Хоча люди зараз дурні та злі, день все одно прекрасний."

"Колиска для кішки" - абсурдна, повна чорного гумору, філософська історія, сенс якої можна описати дуже просто: людство - збіговисько дурних деструкторів, яким розвиток йде тільки на гірше. Адже що далі сягає прогрес, то прогресивніше можна вбивати одне одного.

Фелікс Гоннікер був творцем атомної бомби, яка перевернула світ і вбила мільйони. Та перед смертю вчений вигадав дещо набагато цікавіше, і смертельніше: речовину Лід-9, яка була здатна перетворювати все, що містить воду, на лід. У геніального вченого було троє звичайних (якщо не сказати - посередніх) дітей, які після смерті Гоннікера поділили між собою речовину. І от, три мавпи отримали по гранаті🫣 Що ж буде далі? Не все так просто, як ви думаєте, хоча і просто теж.

В цій книзі є все: боротьба наддержав, релігія, віра, тупість і випадок. І дуже багато сарказму і цинізму, а інакше сприймати весь абсурд, який відбувається, просто неможливо. Читати "Колиску для кішки" було б дуже приємно і весело, аби не часи, в яких ми опинилися. Але й тут і зараз - сміливо ставлю книжку на полицю поряд із "1984" Орвела, хіба що вона зовсім не депресивна.

"Чи може розумна людина сподіватися на світле майбутнє для людства Землі, враховуючи досвід, накопичений за мільйон років?
Ні."

#марафонкнигомам

Курт Воннеґут – незаперечний для мене «знак якості». Переказувати Курта Воннеґута не має сенсу – його треба читати. Тому я просто неквапливо читаю і отримую задоволення. Від його фантазії, від глибоких і цікавих думок, від того, як він може писати страшні речі про геноцид вірменського народу чи жахи Другої світової війни і у наступному абзаці утнути якусь іронію чи тонкий гумор.

«Синя Борода» – це автобіографія вигаданого американського художника, абстрактного експресіоніста Рабо Карабекяна, сина вірменських емігрантів, що дивом врятувалися під час геноциду. Він брав участь у Другій світовій, потрапив у полон, втратив око.

Його мистецька кар’єра зазнала краху через неякісні фарби: картини обсипалися, залишилися лише чисті полотна. Проте Рабо Карабекян був досить заможним завдяки тому, що скуповував роботи своїх друзів-художників. Він живе на Лонґ-Айленді, на березі моря у розкішному будинку і має картопляну комору, яку оберігає і нікого до неї не пускає, мов Синя Борода з відомої казки.

Як виявилося згодом, там зберігалися його «загиблі» картини і найголовніша картина його життя, над якою він працював півроку – величезна, детальна й реалістична картина з 5219 персонажами, на якій зображений ранок, що побачив автор, коли прокинувся у перший день по закінченні Другої світової…

Книгу написано в жанрі постмодернізму. Для мене це було знайомство даним жанром. І воно було невдалим. Сюжет мені незрозумілий: що автор хотів розповісти, яка була ідея. Для мене це якась маячня, ще й наповнена такими тригерами, як порнографія та расизм.
Рекомендувати не можу.

час великої депресії. расова дискримінація, наявність грошей і творчість, талант і дилетантство, вбивства, психічні розлади та посттравматичні синдроми. автор, котрий постійно зʼявляється посеред тексту. герої, котрі мандрують між романами. дуже багато питань і дуже мало відповідей. часом смішно, місцями страшно, інколи занадто несподівано, дуже детально, але щоразу абсолютно влучно.

ось такі відчуття після «Сніданку чемпіонів» і рядків Воннеґута☕️

люблю Вавилонську бібліотеку за те, як вони роблять книжки, а Воннеґута – за стиль. за химерні сюжети, складних героїв, за діалоги на межі з фантазіями і швидку зміну тем і проблем. а ще – за тонкий гумор, звісно.

Воннеґута треба відчувати.
Воннеґута треба читати.
чи принаймні спробувати.

кілька фраз із книжки, які ніяк не натякають на сюжет, але можуть відгукнутися:

🖇️навчись покладатися на себе.

🖇️якщо не можеш творити добро, принаймні не заподіює шкоди

🖇️не журіться за завтрашній день. бо завтра за себе само поклопочеться. кожний день має досить своєї турботи.

🖇️історія – це просто перелік сюрпризів. вона може тільки підготувати нас до нових сюрпризів.

🖇️час летить.