Курт Воннеґут

«Колиска для кішки» — це блискучий приклад того, як Воннеґут поєднує сатиру, наукову фантастику та філософські роздуми, створюючи твір, що одночасно викликає сміх, тривогу і глибоке співчуття до людства. Цей роман — не просто чергова антиутопія, а справжній гуманістичний маніфест, замаскований під абсурдну історію про кінець світу.

Головний герой — письменник, який шукає правду про день, коли США скинули атомну бомбу на Хіросіму, але натомість відкриває нову катастрофу — таємничу речовину лід-9, що здатна знищити все живе. Розповідь розгортається у стилі Воннеґута — короткі, дотепні, майже телеграфні розділи, насичені іронією, тонкими спостереженнями і несподіваною ніжністю.

Особливе місце в романі займає вигадана релігія бокононізм — саркастичне, проте напрочуд глибоке вчення, повне парадоксів і натяків на марність пошуків «єдиної істини». Через бокононізм Воннеґут кидає виклик офіційним системам віри й порядку, висміює людську сліпоту до наслідків власних відкриттів і водночас звертається до читача із закликом до чесності, простоти й особистої відповідальності.

«Колиска для кішки» — це роман, який пророкує кінець світу, але залишається глибоко людяним. Це твір про науку, релігію, мораль і абсурдність нашого буття. Один із найкращих творів Воннеґута, що гідно стоїть поруч зі «Сніданком для чемпіонів» і «Бійнею номер п’ять». Читати його — наче дивитися на людство крізь лінзу чорного гумору, де, попри весь морок, пробивається слабке, але тепле світло надії.

«Ґалапаґос» Курта Воннеґута — еволюція людства з усмішкою крізь сльози

«Ґалапаґос» — це роман, у якому Курт Воннеґут вкотре доводить: найкращий спосіб говорити про людство — це одночасно жартувати з нього і співчувати йому. Тут, на віддалених островах у Тихому океані, автор проводить сміливий експеримент: показує, яким стало б людство, якби... еволюціонувало трохи інакше — втративши великі мізки, що принесли більше біди, ніж користі.

У центрі сюжету — група людей, які волею випадку опиняються на Ґалапаґоських островах після глобальної катастрофи. Від них і піде нове людство — з короткими руками, малими головами, але без тієї самовпевненої гордині, яка колись штовхнула світ до загибелі. Розповідач — привид (!) чоловіка, який не зміг врятувати свою доньку, і тепер спостерігає за світом з потойбіччя, додає оповіді особливої сумної ніжності.

Попри фантастичну рамку, роман глибоко філософський. Він змушує замислитись над питанням: чи дійсно людський інтелект — наш дар, чи прокляття? Воннеґут, з його фірмовою іронією, показує, як ті самі мізки, що створили мистецтво, науку і цивілізацію — стали причиною війн, голоду і самознищення.

У романі багато типово воннеґутівських тем — антивоєнність, скепсис до технічного прогресу, трагічна безглуздість історії, людська дурість, маскована під велич. Але, як завжди у Воннеґута, ці теми подаються легко, з гумором, де навіть найбільші трагедії читаються з посмішкою.

«Ґалапаґос» — це не антиутопія, а спроба утопії навпаки, де автор мріє не про вдосконалення людини, а про її спрощення — як шанс на виживання. Це блискуча сатира, біологічна казка і філософська притча, що розширює межі уявлення про людську природу.

"Думайте про народ... Та про дітей, убитих на війні... Та про всі країни. Думайте про мир. Думайте про братерську любов. І про добробут. Думайте про те, яким би раєм міг би стати цей світ, коли б люди стали добрими та мудрими. Хоча люди зараз дурні та злі, день все одно прекрасний."

"Колиска для кішки" - абсурдна, повна чорного гумору, філософська історія, сенс якої можна описати дуже просто: людство - збіговисько дурних деструкторів, яким розвиток йде тільки на гірше. Адже що далі сягає прогрес, то прогресивніше можна вбивати одне одного.

Фелікс Гоннікер був творцем атомної бомби, яка перевернула світ і вбила мільйони. Та перед смертю вчений вигадав дещо набагато цікавіше, і смертельніше: речовину Лід-9, яка була здатна перетворювати все, що містить воду, на лід. У геніального вченого було троє звичайних (якщо не сказати - посередніх) дітей, які після смерті Гоннікера поділили між собою речовину. І от, три мавпи отримали по гранаті🫣 Що ж буде далі? Не все так просто, як ви думаєте, хоча і просто теж.

В цій книзі є все: боротьба наддержав, релігія, віра, тупість і випадок. І дуже багато сарказму і цинізму, а інакше сприймати весь абсурд, який відбувається, просто неможливо. Читати "Колиску для кішки" було б дуже приємно і весело, аби не часи, в яких ми опинилися. Але й тут і зараз - сміливо ставлю книжку на полицю поряд із "1984" Орвела, хіба що вона зовсім не депресивна.

"Чи може розумна людина сподіватися на світле майбутнє для людства Землі, враховуючи досвід, накопичений за мільйон років?
Ні."

#марафонкнигомам

Курт Воннеґут – незаперечний для мене «знак якості». Переказувати Курта Воннеґута не має сенсу – його треба читати. Тому я просто неквапливо читаю і отримую задоволення. Від його фантазії, від глибоких і цікавих думок, від того, як він може писати страшні речі про геноцид вірменського народу чи жахи Другої світової війни і у наступному абзаці утнути якусь іронію чи тонкий гумор.

«Синя Борода» – це автобіографія вигаданого американського художника, абстрактного експресіоніста Рабо Карабекяна, сина вірменських емігрантів, що дивом врятувалися під час геноциду. Він брав участь у Другій світовій, потрапив у полон, втратив око.

Його мистецька кар’єра зазнала краху через неякісні фарби: картини обсипалися, залишилися лише чисті полотна. Проте Рабо Карабекян був досить заможним завдяки тому, що скуповував роботи своїх друзів-художників. Він живе на Лонґ-Айленді, на березі моря у розкішному будинку і має картопляну комору, яку оберігає і нікого до неї не пускає, мов Синя Борода з відомої казки.

Як виявилося згодом, там зберігалися його «загиблі» картини і найголовніша картина його життя, над якою він працював півроку – величезна, детальна й реалістична картина з 5219 персонажами, на якій зображений ранок, що побачив автор, коли прокинувся у перший день по закінченні Другої світової…

Книгу написано в жанрі постмодернізму. Для мене це було знайомство даним жанром. І воно було невдалим. Сюжет мені незрозумілий: що автор хотів розповісти, яка була ідея. Для мене це якась маячня, ще й наповнена такими тригерами, як порнографія та расизм.
Рекомендувати не можу.

час великої депресії. расова дискримінація, наявність грошей і творчість, талант і дилетантство, вбивства, психічні розлади та посттравматичні синдроми. автор, котрий постійно зʼявляється посеред тексту. герої, котрі мандрують між романами. дуже багато питань і дуже мало відповідей. часом смішно, місцями страшно, інколи занадто несподівано, дуже детально, але щоразу абсолютно влучно.

ось такі відчуття після «Сніданку чемпіонів» і рядків Воннеґута☕️

люблю Вавилонську бібліотеку за те, як вони роблять книжки, а Воннеґута – за стиль. за химерні сюжети, складних героїв, за діалоги на межі з фантазіями і швидку зміну тем і проблем. а ще – за тонкий гумор, звісно.

Воннеґута треба відчувати.
Воннеґута треба читати.
чи принаймні спробувати.

кілька фраз із книжки, які ніяк не натякають на сюжет, але можуть відгукнутися:

🖇️навчись покладатися на себе.

🖇️якщо не можеш творити добро, принаймні не заподіює шкоди

🖇️не журіться за завтрашній день. бо завтра за себе само поклопочеться. кожний день має досить своєї турботи.

🖇️історія – це просто перелік сюрпризів. вона може тільки підготувати нас до нових сюрпризів.

🖇️час летить.

У романі "Ґалапаґос" Воннегут створює пародію на ідеї Чарльза Дарвіна, представляючи унікальну сатиричну оповідь про деволюцію людства в умовах екологічної катастрофи та світової фінансової кризи. Відбуваючись на фоні подій 1986 року, сюжет оповідає про групу різних людей, причому не самих достойних представників суспільства, які вирушають на круїз по Галапагоському архіпелагу, сподіваючись на відпочинок і втечу від глобальних проблем.

Однак їхні плани руйнуються, коли світ стикається з катастрофічними наслідками економічного краху. Пасажири виявляються заблокованими на цих островах, і з часом їхні нащадки, які розвиваються у надзвичайно незвичайних умовах, стають більше схожими на тварин, ніж на людей. В буквальному сенсі: вони поступово перетворюються на моржів.
Таке міг собі дозволити тільки Воннеґут!

Він майстерно поєднує гострий гумор зі роздумами про сучасне суспільство та майбутнє людської цивілізації. Через призму деволюції автор ставить під сумнів цінності інтелекту та технологічного прогресу, викликаючи роздуми про місце людини у природі."

Як завжди буває з творами Воннеґута, після останніх речень я почувалась розгубленою і довго не могла зрозуміти: що це я щойно прочитала?

Я довго збиралась із думками, щоб написати враження від цієї книги, адже вони дещо неоднозначні... Мене відразу зацікавило те, що це – антиутопія, а історії, де людство отримує по заслугам, мене завжди цікавили.
З чого ж почати розмову про книгу Курта Воннегута "Колиска для кішки"? Давайте про те, що на поверхні – сюжет.
Говард Кемпбелл збирає матеріал для своєї майбутньої книги. Він цікавиться Феліксом Гоннікером, винахідником атомної бомби, і його новим відкриттям — речовиною під назвою "лід 9". Ця речовина, здатна заморожувати воду при кімнатній температурі, стає центральним елементом сюжету.

Під час свого дослідження Кемпбелл опиняється на Карибському острові, де розгортається основна дія. Тут він стикається з релігією у формі бокононізму, створеною місцевим жителем Бокононом. Ця синкретична релігія, яка пропагує "життя за допомогою нешкідливих неправд", використовується як інструмент управління масами, що стає додатковим каталізатором подій.

Однією з центральних тем книги, окрім самознищення людства, є критика релігійних систем і політизованість віри. Хоча мені дещо набридали боконістичні віршики, книга загалом вражає своєю символічністю та іронією.

Це був мій перший досвід з Воннеґутом і мушу сказати, що моя любов до нього розгоралась поступово: із другої, а то й третьої книги.
"Колиска для кішки" залишається актуальною протягом багатьох поколінь, надихаючи знову й знову повертатися до світу Воннеґута та відкривати нові глибини у його творіннях.

Я завжди даю другий шанс. Хоч "Колиска для кішки" мене не надто вразила (чи то просто треба було звикнути до авторського стилю), але друга спроба підняла Воннеґута до улюблених письменників.

Чому?

Бо він — майстер поєднувати непоєднуване. От хто б ще зміг так органічно переплести історію Біллі Пілігрима, очевидця бомбардування Дрездена, із його викраденням прибульцями?

Абсурд?

А хіба війна — не абсурд? Смерті, каліцтва, голод і хвороби заради чого? Бо хтось так вирішив. Людей викрали із їх звичного життя і кинули на війну. "Бойня номер п'ять або Хрестовий похід дітей" справді може називатись літературною "Гернікою", де змішались свої і чужі, люди і прибульці, туші тварин, сміх і стогони.

Ця книга така ж химерна, заплутана і шокуюче реалістична, як і робота Пікассо. Можна переглядати і перечитувати нескінченну кількість разів і все одно важко зрозуміти, чому? Чому люди чинили і чинять такі звірства?

Воннеґут своїм незвичайним підходом до розповіді кидає виклик традиційним уявленням про війну і людську природу. Він змушує нас задуматися про те, що війна — це не лише бої на полі бою, а й внутрішня боротьба, зламана психіка та втрачені ілюзії. Використовуючи науково-фантастичні елементи, автор надає своїй розповіді багатовимірності, де минуле, теперішнє і майбутнє переплітаються у хаотичному танці.

Цей роман став для мене відкриттям. Воннеґут уміє показати найгірші аспекти людства з гумором і іронією, підкреслюючи їхню безглуздість. В його стилі є щось магнетичне, що притягує і водночас викликає відторгнення, змушуючи знову і знову повертатися до його творів.

Головне завдання: вибратись із цього сум'яття і продовжити жити, поки й про тебе не скажуть: "Отакої". І Воннеґут майстерно демонструє, як це зробити, навіть коли здається, що все втрачено. Його твори — це не лише історії про війну, а й про відновлення людського духу, про знаходження сенсу у безглуздій реальності.

"Бойня номер п'ять" — це книга, яка змушує дивитися на світ іншими очима, приймати абсурдність життя і, можливо, навіть знаходити у ній певну красу

Остання надія людства пливе океаном, щоб знайти спасіння на диких островах. Курт Воннеґут побудував сучасний Ноїв ковчег і відправив дрейфувати великими водами аж до рятівного шматочка землі - своєрідного оазису.

Історію про купку щасливчиків розказує привид Леон вже за мільйон років після доленосної подорожі. Шестеро незнайомців, один корабель - все починалося, як звичайний відпочинок. Але щось пішло не за планом і ті, хто виживе, й гадки не матимуть, що насправді врятувалися від Третьої світової війни та вірусу.

Воннеґут іронічно натякає, що найбільша халепа людства - це наш великий і прекрасний мозок. Це самотній гравець, і в чиїй команді - незрозуміло. Він може підказати тобі вбити себе, когось, оголосити війну, винайти смертельний вірус, шкодити іншим...

Обожнюю Курта Воннеґута за його стиль, за те, що він ні на кого не схожий. Таке враження, що він сидить десь осторонь, спостерігає за своїми героями і тихенько сміється над ними.

Це було так ВАУ😲
Це точно потрібно спробувати кожному!

Для мене Воннеґут один з тих "інших" авторів. Ті які пишуть по-іншому і після них тобі ніби відкривається щось...можливо знання, можливо емоції, а можливо розуміння що це точно не твоє.

"Ґалапаґос" історія про те, як всі жінки в світі через певні події стали безплідні. Усі крім, випадкових жителів на Ґалапаґоських островах. Тому від них залежить майбутнє людства.

Це дика суміш божевілля, еволюції, наукових словечок і з дрібкою огиди. І здається, що там може сподобатись? Чесно, не знаю. Але це дійсно дуже сильно!
Воннеґут неймовірно володіє словом і браво перекладачам, бо я отримала величезний кайф від історії і змогла відчути унікальний стиль автора.

Тепер я розумію, чому Воннеґут завжди присутніх в списках "Твори письменників, які обов'язкові до прочитання".
Дуже раджу вам теж спробувати. Це може бути усім відома "Бойня номер п'ять" чи "Божої вам ласки, містере Роузвотере" яка недавно вийшла у видавництва. Або та ж "Ґалапаґос"😏 але будьте готові до суміші божевілля, науки та крутості.