Сто років самотності

"Сто років самотності" – шедевр магічного реалізму, що розповідає епічну історію роду Буендіа, зливаючи фантастичне з реальністю. Історія вразила не тільки незвичайною атмосферою, але й глибиною персонажів і своїм «багатошаровим» поглядом на людське існування.

Це була моя надчитана (як надкусана) книга. Але я ж вирішила зменшувати свої недочитанки/нечитанки з класичної літератури. І дуже добре, що взяла саме цю книгу. Бо усе виявилося дуже цікаво, просто треба було змінити своє налаштування.

Отже, як я налаштувалася. По-перше, згадала твори Марії Матіос про селян. Не знаю, як вас, а мене вони свого часу шокували. По-друге, згадала мексиканських авторів та ті жорстокі історії з реального життя. А ще зрозуміла, що
магічний реалізм - це як гіперболізований реалізм. Усі людські вчинки правдиві, наслідки неминучі, але сила їхньої дії збільшена. Тому нічого дивного, що усе відбулося саме так, як написано у творі.

То ж уявіть собі сільську родину з її міжродинними шлюбами. Родину, що живе за своїми законами, забобонами, звичаями. Спочатку на її чолі постають справді завзяті люди, але з плином часу сила родини зменшується, трансформується, перероджується. Комусь нічого доказувати, бо у нього і так є усе, набуте предками, комусь цікавіше зайнятися наукою, хтрсь вибирає хибних друзів.

"Ауреліано миттю пояснив, що таргани — найстародавніша на Землі крилата комаха і вже в Старому Завіті згадується, що їх б'ють капцями, однак проти цих комах усі засоби знищення виявились недієвими — від посиланих бурою скибочок помідора й аж до борошна з цукром; тисячу шістсот відомих науці видів тарганів з давніх-давен переслідують вперто й нещадно; за всю свою історію люди не нападали так люто на жодне інше створіння, включаючи самих себе, і, сказати правду, потяг знищувати тарганів слід було б віднести до таких притаманних людині інстинктів, як розмноження, причому інстинкт таргановбивства непереборніший і виражений набагато чіткіше."

Але в цій родині інстинкт розмноження виявився сильнішим за інстинкт вбивства тарганів та інших комах, тому усе так...

Я не рекомендую цю книгу читати всім. Більше того, я б викреслила її з усіх списків типу "100 книг, які треба прочитати перед смертю" або "книги, які повинен прочитати кожен". Як вона взагалі там опинилась?

Мене не вразив ні магічний реалізм у втіленні Маркеса, ні фінал, ні шляхи розкриття ключових ідей. Проблема самотності людини, визначеності чи невизначеності її долі, кохання, пристрасті - це все глобально, круто і завжди актуально, але що в цьому аж такого геніального?

І справа не в нудній манері викладу, однакових іменах, що повторюються з роду в рід (покладіть перед собою родинне дерево Буенід, якщо все-таки наважитесь читати. Зайвим не буде). Я адаптувалась до цієї бездіалоговості, беземоційності, сухості викладу і певній медитативності тексту. З цим можна змиритись вже десь після 150 сторінки - поступово входиш в смак і читання йде простіше. А сірість сюжету розбавляється періодичним сексом між братами, сестрами, тітками, дядьками, привидами, віруваннями і т.д. Та кричати про інцест в цій книзі - це як акцентувати на гомосексуалізмі в "Маленькому житті". Суть не в цьому, все це лише тло, лише засіб розкриття реальності.
Просто мені такий засіб не до душі.

Я так зрозуміла, стосунки з цим романом мають 2 фінали: це або любов з першого погляду, коли остання сторінка відкриває перед читачами якесь одкровення. Або ж це сірий післясмак розчарування.