Сто років самотності

Я не рекомендую цю книгу читати всім. Більше того, я б викреслила її з усіх списків типу "100 книг, які треба прочитати перед смертю" або "книги, які повинен прочитати кожен". Як вона взагалі там опинилась?

Мене не вразив ні магічний реалізм у втіленні Маркеса, ні фінал, ні шляхи розкриття ключових ідей. Проблема самотності людини, визначеності чи невизначеності її долі, кохання, пристрасті - це все глобально, круто і завжди актуально, але що в цьому аж такого геніального?

І справа не в нудній манері викладу, однакових іменах, що повторюються з роду в рід (покладіть перед собою родинне дерево Буенід, якщо все-таки наважитесь читати. Зайвим не буде). Я адаптувалась до цієї бездіалоговості, беземоційності, сухості викладу і певній медитативності тексту. З цим можна змиритись вже десь після 150 сторінки - поступово входиш в смак і читання йде простіше. А сірість сюжету розбавляється періодичним сексом між братами, сестрами, тітками, дядьками, привидами, віруваннями і т.д. Та кричати про інцест в цій книзі - це як акцентувати на гомосексуалізмі в "Маленькому житті". Суть не в цьому, все це лише тло, лише засіб розкриття реальності.
Просто мені такий засіб не до душі.

Я так зрозуміла, стосунки з цим романом мають 2 фінали: це або любов з першого погляду, коли остання сторінка відкриває перед читачами якесь одкровення. Або ж це сірий післясмак розчарування.

Вирішила я перечитати цю книгу, тому що читала ще у школі і запам'ятала тільки те, що після прочитання були мурахи. Мабуть, саме тому я ніколи не перечитую книги😅

Головні герої це сім'я Буендіа. Фантазії у них не було, тому імена у всій сімейці були майже однакові і заплутатись у них було дуже просто. Загалом дуже неприємні люди і читання про них не приносило жодного задоволення. Кожен був оповит своїми демонами і земними пристрастями, а загалом майже кожен виступав ще тим дурнем.

Читала я дуже повільно. Навіть робила перерви, тому що дійсно було важко. Не було напруги, не було цікаво, була мета дочитати. За компанію читали ще пару дівчат зі мною, гадаю вони будуть згодні з моїм відгуком.

Я чомусь взагалі не запам'ятала що тут так багато різноманітних воєнних сутичок. Ліберали та конфедерати постійно щось ділили між собою. А деякі чоловічі персонажі були у самому епіцентрі подій. Тоді як жіночі постійно прибирали, годували, слідкували за будинком, ростили дітей і піклувались про чоловіків. Жодний член сім'ї не помер спокійною і щасливою смертю, а примари деяких залишились жити у будинку і надалі.

Взагалі сама ідея непогана. Показати історію міста і того часу за допомогою однієї сім'ї протягом 100 років. Як воно разом з сім'єю розросталось, через що проходило і як у висновку загинуло. Кінцівка теж не із приємних.

Я впевнена, що є люди яким ця книга сподобалась. Які відшукали в ній сенс і прониклись історією, але добре що я вирішила її перечитати, тому що радити її тепер нікому не буду.

"Сто років самотності" – шедевр магічного реалізму, що розповідає епічну історію роду Буендіа, зливаючи фантастичне з реальністю. Історія вразила не тільки незвичайною атмосферою, але й глибиною персонажів і своїм «багатошаровим» поглядом на людське існування.