Ґабріель Ґарсія Маркес

Дочитати до кінця вартувало чималих зусиль.
Чи то не в той час вона потрапила в мої руки, чи то очікувала від неї зовсім інших емоцій. Але
не відчула зовсім ніякої симпатії до героїв, не зрозуміла ідеї роману, кохання на межі божевілля, котре більше схоже на залежність.
⠀
Він романтичний ввічливий та несміливий закоханий, вона гарна горда, прагне кращого життя та не усвідомлює наслідків їх листування.
Роман в довжиною понад півстоліття від першої випадкової до такої бажаної зустрічі на кораблі на схилі років під прапором холери.
Автор детально описує роки їх життя, та я так до кінця і не зрозуміла справжніх почуттів ггероїні до чоловіка.
⠀
Одним з недолік, на мій погляд, відвертість вікових недуг героїв. Все, що відбувається з гг це фізично і нормально, але я б хотіла менше деталей. Коли молодий в розквіті сил, прагнеш життя та енергії, не хочеться читати про те як закохані чистять зубні протези... або в них не вийшло платонічне кохання, бо через вік це фізично майже не можливо.
⠀
На кожну книгу можна дивитись з різних боків через призму власного світогляду. Скільки людей стільки і думок. І хтось в ній може бачити безмежне кохання глибиною всього життя, трагедію очікування та переможний танець, переплетених коханням душ, над часом.
⠀
Та мене книга залишила байдужою.
⠀

Вирішила я перечитати цю книгу, тому що читала ще у школі і запам'ятала тільки те, що після прочитання були мурахи. Мабуть, саме тому я ніколи не перечитую книги😅

Головні герої це сім'я Буендіа. Фантазії у них не було, тому імена у всій сімейці були майже однакові і заплутатись у них було дуже просто. Загалом дуже неприємні люди і читання про них не приносило жодного задоволення. Кожен був оповит своїми демонами і земними пристрастями, а загалом майже кожен виступав ще тим дурнем.

Читала я дуже повільно. Навіть робила перерви, тому що дійсно було важко. Не було напруги, не було цікаво, була мета дочитати. За компанію читали ще пару дівчат зі мною, гадаю вони будуть згодні з моїм відгуком.

Я чомусь взагалі не запам'ятала що тут так багато різноманітних воєнних сутичок. Ліберали та конфедерати постійно щось ділили між собою. А деякі чоловічі персонажі були у самому епіцентрі подій. Тоді як жіночі постійно прибирали, годували, слідкували за будинком, ростили дітей і піклувались про чоловіків. Жодний член сім'ї не помер спокійною і щасливою смертю, а примари деяких залишились жити у будинку і надалі.

Взагалі сама ідея непогана. Показати історію міста і того часу за допомогою однієї сім'ї протягом 100 років. Як воно разом з сім'єю розросталось, через що проходило і як у висновку загинуло. Кінцівка теж не із приємних.

Я впевнена, що є люди яким ця книга сподобалась. Які відшукали в ній сенс і прониклись історією, але добре що я вирішила її перечитати, тому що радити її тепер нікому не буду.

Центральним мотивом роману є — самотність головних героїв. Яку годі описати, яку годі пояснити. Попри усі хиби, вади персонажів, усіх переважно просто шкода. Бере смуток за такий розвиток подій. Життя таке бентежне! самотні, нещасливі всі, й не можуть знайди угоду зі цією самотою, той ключ до щастя які шукали античні філософи, який приніс в Макондо до Хосе Аркадіо Буендіа — мудрець зі сходу Мекіальтес. Знання записані на санскриті зашифровані ключем, який зможе розгадати лише з останніх Буендіа через століття самоти, злетів та страждань сімейства:

""У них з випередженням на сто років розповідалась історія родини, описана Мелькіадесом до найбуденніших деталей. Він писав своє рідною мовою - санскритом; Парні вірші він шифрував особистим ключем імператора Августа, а непарні - лакедемонськими військовими ключами. Останній захист, який Ауреліано почав розкривати, саме коли дав собі зійти на манівці через кохання до Арманти Урсули, полягав в тому, що Мекіальдес не упорядкував події відповідно звичного плину часу людей, а зосередив ціле століття буденних епізодів таким чином, що всі вони співіснували в одній миті."


Насправді в романі досить багато цікавих епізодів, які можна і хотілось би зацитувати. Ціли шматки тексту, які показують багатошаровість роману, метафоризм, іронію та філософію.

Роман не можливо описати лаконічно та вичерпно. Сам текст йде суцільним потоком. Без розділів, від одного покоління родини до іншого. Дивовижного тут, ще більше. Глава сімейства дона Урсула, яка прожила 120+ років, яка пережила своїх синів та внуків. Полковник Ауреліано Буендіа, який підіймав повстання 32 рази та 32 рази програвав битви. Однак став національним героєм, якого й відразу забули. Буквально кожна історія члена родини така, оповита незримою магією буття, яка вносить свої корективи у їхнє життя.

Я б хотів, щоб колись було перевидання з великим вступом про роман та Ґабріеля Ґарсія Маркеса, розбором усіх метафор, алюзій які трапляються в тексті А ще щоб суцільний текст розбити малюнками, які б взяли на себе функцію розділів та головних, знакових подій в романі. Під кінець читання, приходить гірке усвідомлення, що історія Буендіа завершуються, наче в біблійних текстах, як і сама історія містечка Макондо.

Це була велика подорож, яка надовго запам'яталась, до якої я колись, ще повернусь, щоб знаходити все нові та нові сенси.

Ця історія про містечко Макондо та її жителів. Тут вперше у творчості Маркеса з'являється полковник Ауреліано Буендіа та власне це містечко, неправильно буде напевно говорити, що це приквел до роману Сто років самотності, одначе цю повість краще прочитати першою. Назва опале листя - метафорична, яка відображає в собі людей та процеси пов'язані з містечком Макондо, війнами, переселенням, новим життям, злетами та падіннями, коханням та втратою, самотністю та смертю.

Головним героями повісті є сімейство Буендіа. Полковник, його дочка та син. Центральним сюжетом слугує похорон дивака лікаря - друга полковника. Ми стаємо свідками подій, які передували смерті. Події, які відбувались протягом 30 років у містечко Макондо та пов'язані з сімейством Буендіа. Тут яскраво проглядається головна тема творчості Маркеса - самотність. Ми бачимо самотність полковника Ауреліано Буендіа, який втратив дружину, одружився з Аделаїдою, одначе ми й у цих стосунках можемо побачити, якусь непробивну стіну дощу тропічної сельви. Самотність дочки - Ісабель, яку покинув чоловік Мартін. Самотність дивного лікаря, якого прихистив на багато років полковник. Самотність індіанки Меме. Ми бачимо поразку лікаря перед життєвими обставинами. Дещо відстороненого самого полковника, який приймає лікаря у свою оселю на довгі роки, не виганяючи його, не осуджуючи його.

Ми спостерігаємо за дивними подіями, обставинами та персонажами. Як от приїзд в Макондо одночасно лікаря та священика, як дві краплі води схожих один на одного, які ніколи не перетинались. Вони диваки, лікар нагадує жуйну тварину, їсть траву, доволі усамітнений, в очах якийсь хтивий тваринний інстинкт, лікар, який втратив своїх пацієнтів, лікар який відмовляється потім лікувати городян, яки ним знехтували. Пан отець, який проповідує через призму прогнозів погоди, має призвісько Цуцик, колишній полковник, ветеран війни, тримає в дисципліні все місто. Мартін, майбутній чоловік Ісабель у піджаку на чотири ґудзики, котрий ворожить, виглядає авантюрним та нереальним, а якимсь фантомом, що з'являється та зникає. Меме, індіанка яка є прислугою в домі Буендіа, яка зникає одного дня. Та з'являється, недільної служби в церкві виряджена як три сеньйори.

Попри всіх цих дивних персонажів, події цю історію хотілось читати та насолоджуватись стилем, талантом Маркеса. Можливо я не зчитав усіх алюзій, метафор, символів, та й без них це якась по особливому магічна, чарівна оповідь, від якої отримаєш просте читацьке задоволення.

Це була моя надчитана (як надкусана) книга. Але я ж вирішила зменшувати свої недочитанки/нечитанки з класичної літератури. І дуже добре, що взяла саме цю книгу. Бо усе виявилося дуже цікаво, просто треба було змінити своє налаштування.

Отже, як я налаштувалася. По-перше, згадала твори Марії Матіос про селян. Не знаю, як вас, а мене вони свого часу шокували. По-друге, згадала мексиканських авторів та ті жорстокі історії з реального життя. А ще зрозуміла, що
магічний реалізм - це як гіперболізований реалізм. Усі людські вчинки правдиві, наслідки неминучі, але сила їхньої дії збільшена. Тому нічого дивного, що усе відбулося саме так, як написано у творі.

То ж уявіть собі сільську родину з її міжродинними шлюбами. Родину, що живе за своїми законами, забобонами, звичаями. Спочатку на її чолі постають справді завзяті люди, але з плином часу сила родини зменшується, трансформується, перероджується. Комусь нічого доказувати, бо у нього і так є усе, набуте предками, комусь цікавіше зайнятися наукою, хтрсь вибирає хибних друзів.

"Ауреліано миттю пояснив, що таргани — найстародавніша на Землі крилата комаха і вже в Старому Завіті згадується, що їх б'ють капцями, однак проти цих комах усі засоби знищення виявились недієвими — від посиланих бурою скибочок помідора й аж до борошна з цукром; тисячу шістсот відомих науці видів тарганів з давніх-давен переслідують вперто й нещадно; за всю свою історію люди не нападали так люто на жодне інше створіння, включаючи самих себе, і, сказати правду, потяг знищувати тарганів слід було б віднести до таких притаманних людині інстинктів, як розмноження, причому інстинкт таргановбивства непереборніший і виражений набагато чіткіше."

Але в цій родині інстинкт розмноження виявився сильнішим за інстинкт вбивства тарганів та інших комах, тому усе так...

"Сто років самотності" – шедевр магічного реалізму, що розповідає епічну історію роду Буендіа, зливаючи фантастичне з реальністю. Історія вразила не тільки незвичайною атмосферою, але й глибиною персонажів і своїм «багатошаровим» поглядом на людське існування.

Я не рекомендую цю книгу читати всім. Більше того, я б викреслила її з усіх списків типу "100 книг, які треба прочитати перед смертю" або "книги, які повинен прочитати кожен". Як вона взагалі там опинилась?

Мене не вразив ні магічний реалізм у втіленні Маркеса, ні фінал, ні шляхи розкриття ключових ідей. Проблема самотності людини, визначеності чи невизначеності її долі, кохання, пристрасті - це все глобально, круто і завжди актуально, але що в цьому аж такого геніального?

І справа не в нудній манері викладу, однакових іменах, що повторюються з роду в рід (покладіть перед собою родинне дерево Буенід, якщо все-таки наважитесь читати. Зайвим не буде). Я адаптувалась до цієї бездіалоговості, беземоційності, сухості викладу і певній медитативності тексту. З цим можна змиритись вже десь після 150 сторінки - поступово входиш в смак і читання йде простіше. А сірість сюжету розбавляється періодичним сексом між братами, сестрами, тітками, дядьками, привидами, віруваннями і т.д. Та кричати про інцест в цій книзі - це як акцентувати на гомосексуалізмі в "Маленькому житті". Суть не в цьому, все це лише тло, лише засіб розкриття реальності.
Просто мені такий засіб не до душі.

Я так зрозуміла, стосунки з цим романом мають 2 фінали: це або любов з першого погляду, коли остання сторінка відкриває перед читачами якесь одкровення. Або ж це сірий післясмак розчарування.

Такий дивний, сповнений сонця та ароматом гарденій, післясмак після тієї книги. Стільки кохань перетинається в розповіді, що, здавалося б, мала стосуватися лише двох сердець. Воно платонічне, фізичне, вічне, короткотривале, наївне, зовсім дитяче, недосяжне, пов'язане шлюбом чи великою таємницею. Воно позначене хворобою. Кохання пливе кораблем по життю під прапором холери.

Більше півстоліття Флорентіно Аріса чекає на мить, коли навіки поєднається з Ферміною Дасою. І вся та його недосконалість, недоладність, якось компенсується коханням. Настільки, що почуття, зрештою, розростається, набирається сил і таки знаходить правильний шлях до серця милої.

Історія про збереження гідності, честі на фоні корумпованої країни, бездіяльної і підлої влади та бідності.

Старий полковник, який є ветераном війни змушений доживати своє життя, разом із дружиною, у страшенних злиднях. Кожного ранку перед ними постає питання, де взяти їжу для себе та півня. Оскільки півня полковник готує до боїв і це єдина надія отримати гроші, щоб змогти себе прогодувати у подальшому майбутньому. Чому це єдина надія, запитаєте ви? Та тому, що суспільство, а особливо влада забуває про своїх героїв, як тільки закінчиться війна. Вони стають перешкодою до гармонійного майбутнього і будь-якою ціною їх потрібно принизити, щоб не висували свої голови. І колумбійське містечко не було у цьому винятком. Кожної п'ятниці нещасний чоловік ішов на берег зустрічати катер з надією отримати листа про призначення "ветеранської" пенсії. Так тиждень за тижнем пройшло 15 років, а полковнику і досі ніхто не пише. Тому його життя залежить від 22 січня коли настане день боїв. Та разом з тим, чоловік не полишає надії на отримання відповіді на свої звернення і прохання щодо пенсії.

Фінал у книзі залишається відкритим, але остання фраза неочікувано вражає. Навіть не так фраза, а як посил і відчуття внутрішньої свободи. Прочитавши останню сторінку і закривши книгу, поринаєш у роздуми, а подумати і справді є над чим.

Неймовірна, дуже цікава, з впізнаваним стилем та мовою – це все про книгу «Скандал сторіччя», яку написав Ґабріель Ґарсія Маркес. Точніше, він написав всі ці п’ятдесят газетних репортажів й колонок, які виходили друком протягом 1950-1984 років, та які зібрали під однією обкладинкою💭

Як стверджував сам Маркес – він не хотів, щоб його пам’ятали як автора «Ста років самотності» та лауреата престижних літературних премій. Перш за все, він був журналістом, який вважав цю професію «найкращим у світі ремеслом» та «новим найстарішим на світі ремеслом».

У книзі ви знайдете роздуми про Гемінґвея, привидів минулого й майбутнього, загадкові розслідування смерті молодої дівчини, розповіді про те, як пишуть романи й поради щодо вивчення літератури.

«Скандал сторіччя» написана дуже цікаво й захопливо. Моментами було дуже смішно, а потім ставало сумно. Хотілося розгадати таємниці та ще краще пізнати автора. Однозначно раджу цю книгу всім, хто цікавиться життям та творчістю письменника, і загалом тим, хто вперше з ним познайомиться.

• Писати книжки – самогубне ремесло. Жодне не вимагає стільки часу, роботи, такої посвяти порівняно з безпосередніми прибутками.

• Коли читаєш автора мовою, яка не є твоєю, відчуваєш майже природне бажання перекласти його. Це зрозуміло, бо однією з насолод читання — як і музики — є можливість розділити її з друзями.

• Кілька місяців тому я сказав Хомі Ґарсії Аскоту, що єдине, що краще за музику — це говорити про музику, і вчора ввечері був готовий сказати те саме про літературу. Та потім обміркував це ретельніше. Насправді єдине, що є краще, ніж говорити про літературу, це робити її добре.

🎧 Inspiracion – Dany Krastan Sanchez

Я не вірю в кохання з першого погляду, але вірю в кохання. Не вірю, що кохання буває одне на все життя, але вірю, що кохання не вмирає. Воно може відволіктись, взяти паузу, затаїтись. Але кохання чекатиме, навіть півстоліття. Чекатиме зручного моменту.
У випадку Флорентіно Аріси - смерті законного чоловіка коханої Ферміни Даси. Кохання змусть сімдесятирічного дідугана відновити листування із запалом того молодого коханця, яким він був колись.

Чи зможуть дві людини використати свій другий шанс; не залежати від думки суспільства, яке, в свою чергу, зовсім не зважає на страшну антисанітарію, спалахи холери й екологічну кризу Карибського басейну?
Попри перше враження надмірного спокою, книга захопила, хоч і не з перших сторінок. А переклад Шовкуна просто фантастичний!

Книжка під такою назвою претендує бути прочитаною серед перших у нескінченій черзі. А ні, вона вилежала близько року. Вона – пастка для мене, читача зі стажем, лише трохи меншим за мій вік. І це перша прочитана книжка Маркеса. Саме час почути вигуки: «Як! Ти не читав Маркеса?» Ні. Як і десятки інших Нобелівських лауреатів. Всі вони – не українські автори. Нашим – пріоритет, а іноземців прошу пред’явити паспорти і біографії. Цей так взагалі міг не потрапити до мого списку, як приятель комуністичних режимів, зокрема – Фіделя Кастро. Що ж, гучне світове ім’я спрацювало на письменника, а книжка затягнула у вир захоплення. Сам автор протягом всього свого життя перебував у полоні журналістики, зачудований нею настільки, що й тексти його романів, як репортажі з місця подій, відображали реальних людей і повороти їхніх доль. Бажаю перевірити це припущення. А «Скандал сторіччя» є добіркою п’ятдесяти його газетних і журнальних текстів, написаних з 1950 року по 1984-й. Лише тепер я доторкнувся до журналістики такого рівня. Ким би не вважав себе Ґабріель Ґ. Маркес, він і на газетних шпальтах лишався великим письменником.
«То був вівторок у Калі. Добродій, для якого вікенд став бурхливим періодом поза часом (безслідні три дні), порядно і невтомно перекидав чарку до глупої ночі понеділка. У вівторок зранку, коли розплющив очі і відчув, що кімната заповнена вщерть страшенним головним болем, добродій подумав, що побував тільки на забаві напередодні увечері і прокинувся недільного ранку.»
Що це, на вашу думку? Не початок роману, повісті чи оповідання, а прохідна новина для однієї з еквадорських газет, викладена в незвичайному для журналістики стилі. Маркес вводить читача в образ людини, чий нестримний спосіб життя довів її, врешті решт до нерозумного вчинку: добродій вийшов через відчинене вікно. Падіння завершилося лікарнею для постраждалого, а читач, я впевнений, не читав газетний текст по діагоналі, як нерідко роблять зайняті люди, гортаючи пресу за столиком у кав’ярні. І, що не характерно для різних подібних ситуацій, коли десь хтось надлишком спиртного доводить себе до білосніжної гарячки, ось ця невесела історія іншого порядку. Справа в тому, що Маркесівський герой, прочумавшись, побачив на підлозі квартири живу рибку. Розпач і агонію самої рибки достоту візуалізовано письменником, що колись я, пригадуючи сюжет статті, можу забути її, як витвір пера Маркеса, а вважати, що бачив рибину на власні очі. І, повертаючись до протверезілого колумбійця, його реакція виявилася безутішною: допився! Вважаючи себе невиліковно хворим на гарячку, він не знайшов нічого іншого, як піти з життя. Але того дня смерчем чи тайфуном в містечко Калі нанесло стільки риби, що її побачили не лише жертви перепою, а й багато звичайних містян. Але наш добродій дізнався про це вже на лікарняному ліжку.
Тому, якщо десь побачите книжку Маркеса, сміливо читайте. В «Скандалі століття» червоної пропаганди не помічено.