На основі біблійних сюжетів можна писати й знімати такі «ігри престолів», що той ваш Джордж Мартін швидко лишиться без останнього картуза. Нещодавно вже з цього приводу згадував про «Каїна» Жозе Сарамаґо. От і ця тема, яку художньо переосмислив швед Торґні Ліндґрен, зацікавила вже на етапі анотації:
«Старозаповітна історія про дружину царя Давида й матір царя Соломона Вірсавію – звабливу жінку, пристрасну коханку, а часом – підступну й винахідливу царицю інтриг. Тут ви відчуєте аромат біблійної історії, настояний на пристрастях і крові».
Так, сюжет – доволі відомий, принаймні тим, хто цікавиться християнством. Але найцікавіше тут не в сюжеті, а в персонажах, яких письменник наділив напрочуд «об’ємними» характерами. Чого, до речі, часто бракує першоджерелу.
На відміну від все того ж Сарамаґо, автор «Вірсавії» не надто відхиляється від класичної версії – в плані фабули і в плані сенсів. Тож якщо подаруєте цю книжку сильно віруючим друзям, можна не боятися, що більше в гості вас не запросять. І навіть якщо вам самим не надто близька філософія християнства, книжка також має сподобатись. Я прочитав залюбки – рекомендую.
⚜️Мабуть, я просто не доросла...
⚜️Я не знала хто така Вірсавія до прочитання книги та й темами із старого завіту мало цікавилася. Щось трохи чула про царя Давида та його сина Соломона, щось читала про битву Давида й Голіафа, але не більше. Історію Вірсавії, останньої дружини царя Давида, матері царя Соломона, я дізналася вперше.
⚜️От є книги, після прочитання яких, дуже важко відповісти на питання: "Чи сподобалася?" Бо і так, і ні. Якби не подобалася, то я б закинула десь на третині, а цю ж хотілося читати далі і дізнатися фінал. Хоча кошмарила вона мене практично з перших сторінок.
⚜️Цар - намісник Бога на землі, усе до чого він торкається і все що чинить - священне, навіть якщо це відверта дурня чи злочин. Зґвалтування - бо занадто красива, бо сама винна, бо просто йшла до криниці води набрати. Жахливе ставлення до жінок і до царських дружин у тому числі. Народжених доньок ніхто не лічив, а відсутність народжених синів - це прокляття. Жертвоприношення - як спосіб спокутувати свій гріх, коли вбивством тварини можна було відкупитися за вбивство людини.
⚜️Водночас, уся ця дикість добряче занурює в часи 3000 років тому і передає атмосферу епохи. От це автору вдалося чудово! У сюжеті безліч паралелей і протилежностей, хоч я не впевнена, що всі прочитала: перша і остання дружина; зґвалтування - кохання; перший син і улюблений; кохана донька чи блудний син; старість дружин і міць царя; могутність Давида над юною Вірсавією та її влада над здитинілим дідом.
⚜️Загалом не шкодую, що прочитала, навіть хочу перечитати з часом, а поки що планую продовжити знайомство з автором та його "Пьольсою". Рекомендувати не буду, бо книга не для широкого загалу, але вона точно знайде свого читача.
Чи не письменницьким інструментом є фантазія? І я кажу: так! Якщо навіть кожне слово - тільки вигадка автора. На це він має повне право, а наша читацька частина в житті творів зводиться до осмислення і зворотньої реакції. Ну, а якщо автор творить по чужих слідах? Якщо він занурюється в історію? Коли укладає біографічну книжку? Якщо його тема має сотні попередників в різних мистецьких жанрах, а основою роману стає відома мільйонам людей подія, епоха, ідея, парадигма, концепція? Автор роману «Вірсавія» - доволі відомий шведський письменник, лауреат не однієї нагороди, людина, чиї витвори пера перекладені багатьма мовами світу. Та жіноче ім’я, винесене в назву, ще відоміше. Невже? Так, Вірсавія – біблійне ім’я. І немає іншої книжки, яка зрівнялася би накладом або поширенням з Біблією. І не існує другої, перекладеної тією ж кількістю мов, як Біблія. Мабуть, будь-який автор, обираючи за основу історію з найвідомішої у світі книги, бере на себе і відповідальність за достовірність, принаймні, основної лінії. Ні, роман є романом. В такій літературі політ фантазії не відміняється. Із біографії самого Торґні Ліндґрена з’ясовується його причетність до релігії, як католика. Отже, хоча свій крок до віри він зробив в поважному віці, то тим більше можна очікувати зваженого вибору старшої людини на основі досвіду, багаторічних міркувань. Авжеж, творче єство знаменитого шведа мала би підігрівати захоплююча історія життя Вірсавії, царя Давида, Урії. В ній є місце палкому коханню, зраді, тріумфу і страшній трагедії, причому всіх перелічених складових в житті кожного з персонажів.
Я помалу занурився в біблійний текст. Мушу повернутися до роману. От із романом сталася справжня трагедія. Взявши таку тематику для її літературної інтерпретації, письменник ніяк не міг уникнути вертикальних стосунків людини з Богом, хоч би того ж Давида, між іншим – одного з тих, хто наповнив Біблію своїми Псалмами і того, кого Бог назвав другом по серцю. Почавши читати роман, я з першої сторінки засумнівався, що Торґні Ліндґрен бодай щось самостійно і вдумливо прочитав із Біблії. Рівень спотворення смислів всього і вся перевищує навіть письмові роботи войовничих до релігії осіб. Звідки таке дике невігластво у людини, яка, напевно ж, мала Біблію на книжковій полиці? Цього дня мені довелося багато проводити в дорозі, отже, крім розмов з напарником, я встиг освоїти сторінок понад сорок роману, подумки вставляючи свої ремарки після кожного абзацу. Ні, роман про кого завгодно, тільки не про царя Давида. Та він взагалі не про юдею і вже точно не про юдаїзм, як такий. Тобто, автор продемонстрував невігластво найвищого рівня і суміш якоїсь химерної язичницької ахінеї, намішаній в його голові. А як би реагували ви, коли в кожному рядку читаєте те, чого не могло бути взагалі? Взагалі!
Коли хтось робить шалений рознос відомому митцю, то такий руйнуючий відгук може слугувати навпаки рекламою. Я не проти того, щоб ви почали читати «Вірсавію». Можу навіть поділитися файлом електронної книжки. Читачам не обов’язково розбиратися в тонкощах релігій, чи не так? От тільки я, занісши руку для негативної репліки, посилаюся на художні твори великих авторів: українських і не тільки. Великі письменники, обираючи тему твору, ведуть розслідування, в буквальному сенсі слова. Вони досліджують, перегортають тони матеріалів, радяться з компетентними людьми. Вони вростають в свою тему, переживають її і за неї. Особливо коли фабула має в основі реальні події. Справжні письменники – вони слідопити. Після того, з чим я зустрівся на сторінках роману «Вірсавія», для мене не існує такого імені в літературі, як Торґні Ліндґрен. І це моя особиста думка. Якщо ваша воля, сформуйте власну!
