Солодка Даруся

Перша думка, яка у мене виникла після прочитання «Солодкої Дарусі»: «Шкода, що цієї книги немає в шкільній програмі» і слідом за нею: «Як добре, що я прочитала її саме зараз!»
Якби я читала книгу ще 10 років тому, то акцентувала би увагу на головній героїні. Солодку Дарусю, після втрати матері, вважають німою і трохи несповна розуму. Але і це не рятує її від пильного сусідського ока і їдкого сусідського осуду.

Зараз же для мене в центрі уваги був український народ, який чомусь століттями не має спокою від своїх сусідів. Я увесь час виловлювала якісь дрібнички, як от увʼязнення молодих людей совєтами за пісню про червону калину. Якщо замислитись, це неймовірно, що зараз цю пісню співають не десь тихенько у сховку повстанці, а імениті зірки на увесь світ. Сторіччя пісні, мову, культуру нищили, забороняли, намагалися розчинити у десятку інших, а вона втрималась і ми втримались разом із нею і завдяки їй. В тому числі завдяки таким творам, як «Солодка Даруся».

Я не знайшла в цій книзі ЖОДНОГО недоліку. «Солодка Даруся» - просто довершений твір у всьому, починаючи продуманим не хронологічним сюжетом, закінчуючи лаконічним витонченим виданням.

Сюжет книги мені нагадав новели Стефаника - така ж жахлива трагедія людини, людей на тлі пейзажів від яких перехоплює подих. Та все ж письмо Марії Матіос набагото легше, витонченіше, ніби невагоме мереживо, в яке вмілими руками вплетені діалектизми, запозичені слова і архаїзми. Авторка так вміло сплітає це павутиння сюжету, що із нього неможливо виплутатись ще довго після прочитання книги. Почуваюсь, ніби всередині мене випалена земля - попіл із суміші розпачу, злості, ненависті і гіркоти, серед якого один-єдиний зелений паросток червоної калини.

Прекрасний тендітний трагічний роман, дуже рекоменудю. + історія не відкривається до останньої сторінки, на останніх розділах розриває

Книга, яка неодмінно залишить глибокий слід в вашому серденьку. «Солодка Даруся» Марії Матіос — це глибоко емоційна і пронизлива розповідь про жіночу долю, біль мовчання та невидимі рани душі. Авторка майстерно переплітає трагічну історію з гуцульським колоритом, створюючи образ Дарусі як символу зламаної, але не знищеної людини. Це книга, яка залишає по собі довгий слід роздумів і щемку тишу в серці.