Марія Матіос

Книгу "Солодка Даруся" авторки я читала років 3 тому, а пам'ятаю, ніби то було вчора. Чогось подібного я чекала і від цієї історії.

Одразу скажу, що книгу прочитала буквально за декілька годин, вона чудова, але у мене склалося враження ніби я підгледіла чи підслухала уривок з чужої історії і не дізналася її кінця.

Це розповідь про життя невеличкого села на Буковині, що охоплює літо 1941 року. Період, коли радянська влада відступила, а німецько-румунські війська наступали. Вона розказана через погляд на світ 12-річної Іванки, допитливої дівчинки з чутливою натурою та важким захворюванням. Розкуркулення селян, виселення неблагонадійних, гоніння євреїв - це ті моменти, коли історія України не лише про українців, а й інші народи. І от цього всього було так мало, буквально останні 50 сторінок.

Перші ж 150 сторінок - це сільське життя, побут, вірування, народна медицина, дитячі забави, мрії. Все це без натяку на радянську владу, яка вже понад рік панує в селі. Можливо, Іванка не дуже то й розуміла та й не відчувала змін до певного часу, коли не почалися перші виселення. Звичайно, вона багато переосмислила за короткий час, але що ж далі? Для мене це не книга з відкритим фіналом, а історія без кінця. Чи вдалося їй врятувати хоча б одне життя?

Книга-метафора для всеукраїнської новітньої історії.
Книга, яка цілком справедливо удостоєна Шевченківської премії.
Книга, відгуки і рекомендації на яку писали найяскравіші і найліпші у своїй галузі: Павличко, Шкляр, Дімаров, Римарук.
Книга, про яку Павло Загребельний напише: "Прочитавши "Дарусю", хочеться:
або когось зарізати,
або самому повіситись,
або..."

Книга, яка в мене особисто викликала подібні емоції після прочитання "Саду Гетсиманського" чи "Жовтого князя", - обурення, розпач, лють, безпорадність, печаль і скорбота
Та найгірше, що весь цей спектр емоцій століттями проживали і проживаємо ми, українці, позаяк через історію маленької родини з буковинського села Черемошне показано долю всієї України.

Як вдається сім'ї Михайла Ілащука не стати частиною радянської системи, не потрапити під вплив всевидющого ока односельчан, котрі знають, як краще і чому саме так краще, протистояти людській заздрощам і забобонам.
Як майстерно змальовано трагедію людини, її травму, з якою доводиться жити до смерті.
На початку твору перед нами постає образ Дарини Михайлівни, яку чомусь в селі вважають несповна розуму, думають що вона німа, і називають Солодкою. Вона живе самітно та її постійно мучить головний біль.

І тут відразу виникає більше питань, аніж відповідей.
Але далі авторка "навмисне" обирає такий стиль оповіді, де вже відповіді знаходяться самі Зачасту вони аж занадто болючі і шокуючі.
Тут ти радієш, що в житті Дарусі трапилася людина, яка її зрозуміла і прийняла - Іван Цвичок - але знову ж таки їхні відносини не прийняли люди, тому їм не бачити продовження
На наступній сторінці ти жахаєшся від правди, яка говорить устами маленької Дарусі перед ворогом, енкаведистом, що манить її солодокою цукеркою. І гірко тут вже від того, що ж дитина не згрішила, вона казала правду, бо ж не вміла брехати.
Її не навчили.
Навіщо ж було вчити цьому народженій і вихованій у любові?

Окремо варто зазначити й про мову твору.
Це надзвичайно гарно попри іноді незрозумілі діалектизми та місцеві говірки.
А ще тут мова постає як головна тема роману.
Через мову героїня втратила найрідніших людей, а потім змусила себе замовкнути навіки.
Хіба це нічого не нагадує?..

Якщо чесно, то я не дуже люблю такі історії про наш народ. Якось воно мені читається важко. Можливо через те, що з'являється враження причетності до цього, хоч і віддалений, сумнівний але все ж якийсь зв'язок. Точно не можу сказати. Просто мені важко даються книги про історію українців.

Та все ж ця книга мені сподобалась. Спочатку було важкувато читати через специфіку написання книги (книга про Гуцульщину, тому там присутні деякі слова, які можуть бути незрозумілі), але потім книга дійсно захопила. Я вже з нетерпінням чекала, коли відкриються всі таємниці, щоб дізнатись історію Дарусі.

Також через те, що книга про українське селище, то я чудово впізнавала "культуру" наших людей. Якщо в сусідів все добре, значить вони живуть "як не люди", "щось приховують" і т.д. Ці вислови і кпини односельчан в сторону Дарусі тільки доповнюють всю трагічність її нелегкої долі.

Під кінець книги я нарешті помітила те, на що хотів звернути увагу наш викладач. Воно сприймалось також дуже сумно. Адже дійсно, напевно, ніхто не причинив нам так багато горя, як радянський союз, бо тоді уставився такий менталітет українців, який зараз дуже чітко прослідковується, в контексті сучасних подій.

Раджу Вам прочитати цю книгу, щоб просто дещо краще розрізняти долю нашого народу при пануванні різної влади.

Книжка, після якої не можеш говорити, після якої не можеш розіпхати це все на полиці в голові, осмислити, допустити думку, що таке було і є.
Марія Матіос показує те, чого не хочеш помічати й чого не хочеш розуміти, бо не можна зрозуміти розумом деякі вчинки людей.

На обкладинці точно має бути попереджувальний знак.

Це книга не для приємного читання й легкого переказування, це книга, яка вдавлює тебе в холодне крісло страшної реальності й не дає підвестись, поки ти не усвідомиш, яким невиправдано жорстоким буває світ.

Подобається творчість Марії Матіос, адже авторка піднімає дуже складні,але важливі теми.

Саме ця книжечка -збірка дуже сумних та трагічних історій про жінок,які втратили синів. Тут вперше прочитала, що пані Марія втратила єдиного сина і неймовірно страшний біль пронизує розповідь про це.

Мами Веронця та Михайлина,які так по-різному проживають свою найбільшу втрату, мама Мамая та Пієта.

Та головна історія -про звичайну жінку, медсестру в сільській амбулаторії , в якої під Іловайськом пропав син. Саме на сторінках цієї розповіді оживають страшні моменти початку війни чи то АТО на Донбасі, про невідомість та незахищеність хлопців,які просто брали рюкзак та йшли захищати рідну землю. А потім ставало майже неможливим дізнатися, де вони і що сталося. Але мама Сидоня не здалася. З допомогою лікаря жінка знайшла місце, де сотні таких,як її Віталій. Страшно, що війна ще більш кривава триває і сьогодні. І кладовища з похованими героями -відомими чи безіменними вже не лише у Дніпрі та Запоріжжі,а в кожному куточку України. Авторка розкриває історії людей,які повернулися з війни, про нерозуміння близьких та знайомих, про ПТСР і необхідність фахової допомоги. Зараз такі мами ,як Сидонія -справжні героїні поруч з нами, адже загиблі воїни є в кожному містечку та селі .

Письменниця змогла словами описати і передати біль матерів, бо любов мами -то найсильніше, що є на світі.

Обов'язково придбаю книжку в свою домашню бібліотеку.

Досить важко далася мені ця книга. Хоч і написана гарно, але часом хотілося зупинитися або ще раз перечитати. Читала довго, залишилося багато запитань. Але, без сумніву,
ця книга - шедевр сучасної української літератури. Книга, що абсолютно заслужено отримала Національну премію України імені Тараса Шевченка в галузі літератури.
Історія різних поколінь однієї буковинської родини розтягнуте в часі.

Події відбуваються в селі, яке знаходилось під окупацією у трьох режимів - угорського, німецького та радянського. Опис життя та побуту селян, кохання, заздрощів, нерозуміння, дивацтв. Тяжка доля випала головній героїні Дарусі. Здавалося б, звичайна собі дівчина, якби не її дивна поведінка та хвороба. Що сталося? Чому не розмовляє? Що приховує її минуле? Як змінюється життя родини та селища зі зміною влади? Думаю, в кожного залишиться безліч запитань, на які після прочитаного захочеться знайти відповіді.

Книга варта бути прочитаною кожним!

У мене був період, коли я читала багато книжок Ремарка поспіль, аж допоки не впевнилася, що всіх книг не потрібно читати, бо Ремарк - це «війна, кальвадос і туберкульоз». Третя за рік книга Марії Матіос підштовхує до висновку, що Марія Матіос - «це буковинське село, війна і блаженні».
І саме завдяки персонажам, що мають психічні особливості авторці вдається показати всю потворність подій, про які вона розповідає - «Блаженні чисті серцем, бо вони бачитимуть Бога. Блаженні миротворці, бо вони синами Божими стануть. Блаженні вигнані за правду, бо їхнє Царство Небесне.»(с)

Фабула «Черевичків Божої Матері» повторює «Солодку Дарусю»: так само буковинське село, яке переживає трагедію переходу від однієї влади до іншої, очима «чудної дівчинки». Акценти трохи більше зсунуті з радянської колонізації на фашистську окупацію й український антисемітизм. Щодо головних відмінностей між книгами, то сюжет «Черевичків Божої Матері» - лінійний і видався мені більш жорстоким, ніж «Солодкої Дарусі». Книгу на 220 сторінок я прочитала за 4 підходи, бо ті страхітливі події, які чинили одні люди проти інших просто валуном лягали на мене і не давали гортати сторінки чи навіть дихати.
На перший погляд може здатися, що головна героїня - Іванка, яка бачить світ краще, ясніше і світлішим, а тлом їй слугує війна, але у мене було відчуття, що головна героїня - саме війна, тлом якій слугує простодушна і світла дівчинка Іванка.

Дуже часто війна романтизується і знеособлюється, але у війни цілком конкретні людські обличчя. Вони може, навіть, привабливі, як у «красного комісара», що його вподобала дівчинка Іванка, але яка бридка сутність на ними насправді. Війна - це не про героїзм, війна - це про знищення.
Якщо ви готові до цієї розмови, то черевички Божої Матері вам також знадобляться.

Виходячи з дому 24 лютого, я взяла з собою цю книжку, з якою давно мала бажання познайомитися. З думкою, що прочитаю ці 928 сторінок і тоді точно закінчиться війна. Наївна, звичайно...

Роман - епопея, який читати непросто. Але багата мова авторки просто заворожує. Книжка охоплює 225 років і величезні пласти історії рідного краю на тлі світових подій. Саме ця територія в різні часи належала до Австро - Угорщини, Румунії та Радянського Союзу. Буковинці були завжди між різних вогнів.

Тут описано покоління кількох сімей різних національностей, заможних і бідних, з різними думками, знаннями та поглядами. Німці, євреї, українці, румуни. Тут є все - страждання, кохання, біль, розплата, гіркота долі, холод і голод, жорстокість і добро, знищення та евакуація. Перша і друга світові війни, які закінчилися, але боротьба цього сміливого краю тривала далі, бо "совіти" спокійно жити не давали ще більше 20 років.І далі знову їхні нащадки у 2014.

Книжка настільки сильна, пронизана любов'ю до Батьківщини, що актуальна сьогодні, як ніколи. Вона дозволяє зрозуміти, хто ми, переконатися ще раз, що ми вільний народ, у нас своя прекрасна мова і своя незалежна країна.Чомусь українцям треба це доводити вчергове.

Спочатку це дуже мила, приємна історія, яку досить легко і цікаво читати... Містами трохи не звично, бо це колорит Гуцулів... Навіть трохи еротично-інтимний роман.

А от потім стає важче, ця історія стає не такою відірваною від часу та навколишнього світу. Цю історію, можна сказати, захоплює час і події історичного контексту. В середині кінця, я була настільки в шоці від події, що здавалося, я зараз розридаюсь на все метро.

Ця книжка хороша для ознайомлення з автором та подіями що відбувались на Гуцульщині під час Другої світової війни.

Ця книга була обов'язковою для мого прочитання, аби краще розуміти стилістику авторів.
Марія Матіос майстриня слова, тут сперечатися навіть не буду.
Описи подій, людей, діалектика - ти пірнаєш в атмосферу книги, затримуєш подих і виринаєш десь під кінець.

Емоційно вона складна, вона про травму, про насилля, про владу совєтів, про те, як людям треба було виживати. А ще й про особисту драму і травму самої Дарусі. Героїня має ментальні розлади, хоча народилася здоровою і бажаною дитиною. Та одна ситуація, у якій жодним чином не можна звинувачувати дитину, розділяє її життя на до та після. Травма, якої вона зазнала і життя після неї - її особиста спокута.

Я б радила читати цю книгу, коли є трохи емоційних сил та стабільності, наскільки це реально. Просто для того, щоб вона не тригернула ще сильніше внутрішній біль. Але те, що вона мастрід - це 100%.

Один з найпопулярніших творів сучасної української літератури, переможець Шевченківської премії 2005. Проникливий, емоційний, автентичний.

Солодку Дарусю у селі вважали німою і несповна розуму, хтось жалів, хтось - насміхався. Хоча зла нікому не робила, і страждала сильно з самого дитинства.

Буковинське село в середині двадцятого століття пережило кілька окупаційних режимів. Тут була і румунська влада, і німецька, і радянська. Батьки Дарусі сильно одне одного любили, і події зовнішнього світу їх не дуже турбували. Важко працювали, виховували дитину. Аж поки чужий і ворожий світ не ввірвався в їхнє мирне життя. Через це Даруся мучиться все життя.

Матіос часто акцентує це втручання чужого в маленький світ однієї родини. Оформлені окремо коментарі "добрих людей" показують незахищеність не лише від пліток, але й від прямого втручання громади, яке приносить лише шкоду. Вустами своїх героїв авторка влучно дає здачі всім тим, хто бачить чуже під лісом, а своє під носом - ні.

Окремо хочеться відзначити мову - колоритні діалектизми прекрасно ілюструють описуваний в романі час і простір.

"Солдат на війні кличе тільки Бога, і маму..."

Це історії не лише про втрату синів, але й про гниле суспільство, яке навіть не намагається зрозуміти тих, хто зміг повернутися "звідти" лише фізично. Думки, запахи, спогади, панічні атаки... Надзвичайно важка книга, особливо для матерів синів. Ніхто ніколи не зрозуміє осиротілу матір, лише така ж сама мама. Серце матері розпукується разом із останнім подихом сина, і далі вона уже існує як фізичне тіло. Уже без душі, без серця.

Важко читати, здається, що це материнське горе може розчавити.