Марія Матіос

Книга, яка неодмінно залишить глибокий слід в вашому серденьку. «Солодка Даруся» Марії Матіос — це глибоко емоційна і пронизлива розповідь про жіночу долю, біль мовчання та невидимі рани душі. Авторка майстерно переплітає трагічну історію з гуцульським колоритом, створюючи образ Дарусі як символу зламаної, але не знищеної людини. Це книга, яка залишає по собі довгий слід роздумів і щемку тишу в серці.

Безчасова безвихідь у плескоті води.
Смиренне «вчора» складається у папки.
Звідки, звідки бачу твої сліди?!
Звідки ті безжальні три крапки?!..

Хоч і свого часу найбільш розрекламована, ця книга, на мою думку, далеко не найкраща з написаного Марією Матіос. Як жителька краю, про який пишеться в книзі, не з усім погоджуюся. Гіперболізовано і явище мізогінії, яка однозначно мала і має місце серед карпатців (але чи більше, ніж в інших регіонах?!), і гуцули зображені аж надто розпусними, але ж горяни від певного часу щирі християни!!! А ось від "Нації" я у захваті.

Марія Матіос – “Солодка Даруся”

Ця книга – як удар у груди. Міцний, пронизливий і такий болісно-правдивий. “Солодка Даруся” – це не просто історія дівчини з важкою долею, це дзеркало, в якому відображаються страх, біль і мовчання кількох поколінь українців.

Матіос пише так, що кожне слово – ніби лезо. Її мова – живий організм, який дихає гуцульськими горами, старими піснями і невимовними трагедіями. А сама Даруся – це символ. Символ того, як система ламає людей, як біль передається у спадок і як мовчання стає захистом.

Оцінка: 10/10

Вражаюча книга: легкість тексту, який не те, що читаєш, його – ковтаєш! Щиро рекомендую. Після прочитання розумієш, чому так хочеться, щоб Україна була незалежною вільною країною, а наша українська мова процвітала. Є над чим замислитися.

"Ми тепер — вода, яка тече на млин і крутить-рухає колесо. Так і ми, як та вода, — поки ще крутими колесо історії і тримаємо Україну на своїх плечах, хоча нас нещадно мало і нас немилосердно душить большевик. Але він же нас і боїться. Смертельно боїться, друже "Лис", хоч і дужий силами і зброєю від нас! Пам'ятай про це! Це — найголовніше. Без нас люди втратили б віру у те, що за себе треба воювати на своїй землі, якщо на твою землю ступив наш одвічний ворог."

Книга довжиною 927 сторінок, 550 персонажів та 225 років. Марія Матіос писала її 9 років, консультуючись з істориками та досліджуючи архіви. Тож вона буде цікава не лише тим, хто захоплюється динамічними сімейними сагами, але й тим, хто хотів би краще ознайомитися з історією Буковини. Як жили люди, коли ці землі були в складі Австро-Угорської монархії, Румунського королівста та срср (риторичне запитання — спробуйте вгадати, яка влада знищила найбільше українців?). Їхній побут, звичаї, погляди на світ. Хотілося плакати, коли читала, як радянські війська зайшли у Чернівці і у що перетворили це квітуче розвинене місто, навіть не застосовуючи зброї.

Авторка створила цікавих об'ємних персонажів, майстерно вплела їх у історичне тло, від чого навіть сухі історичні події "ожили" і почали тривожити не згірше тих, що зараз відбуваються з нами. Я ніби прожила 5 життів, читаючи книгу. Шкода, що жодне з них не видалося спокійним і вдоволеним.

На фоні політичних ігор "великих" світу цього люди намагаються кохати, господарювати, виховувати дітей. Хтось прагне побудувати політичну кар'єру, а хтось — солеварню. Хтось вийшов заміж і піклується про дім, а хтось не піклується про репутацію, виступаючи у легковажних театральних постановках.

Люди мріють, планують, хтось росте, хтось падає, а потім приходить війна і чужинці топчуть землю, яка споконвіку була твоєю. І залишається невеликий вибір — схилити голову і терпіти або боронити своє, навіть попри те, що саме тим, хто боронить, дістанеться найбільше. Навіть тоді, коли у своїй боротьбі залишаєшся один.

Це просто неймовірна книга, яка занурить в історію взаємовідносин простих і не дуже людей. Таке могло статись в кожному українському селі. І це просто неймовірно. Це просту сучасна класика.

Ця книга для мене найкраща серед книг авторки.
Три теми поєднані між собою тонкою ниткою. Три болючі теми від яких хочеться спалити світ через біль та несправедливість, які є поміж нами завжди.
Очікувала позитивної кінцівки, бо хочеться мати надію на краще, але не отримала її і попри те післясмак залишився ще надовго.

Це та книга, з якою розмовляєш, з якою під час читання робиш паузи, щоб обдумати, а іноді й проговорити вголос прочитане.

Щиро рекомендую до прочитання.

Глибока, емоційно насичена, неймовірно чуттєва. Книга відкриє перед вами складний і багатошаровий світ українського села, де історія, традиції та особисті трагедії переплітаються в одне ціле. Через образ головної героїні створено унікальну картину життя жінки, яка від народження і до самої смерті носитиме на собі важке ярмо родинної долі та соціальної несправедливості.

Як завжди, Марія Матіос умудряється досить витончено та глибоко передати всю складність людських почуттів — від безмежної любові до повної безнадії, що надає її книзі особливої емоційної ваги та неймовірного післясмаку.

Крім того, на тлі цих особистих драм, Марія Матіос майстерно виводить соціально-історичний контекст, де на перший план виходять проблеми українського села в різні етапи XX століття — від часів війни до радянської епохи. Боляче, важко й торкає до глибини душі.

Особливо вражає психологізм героїв. Кожен персонаж у книзі, хоч і носить свій архетип, має свою неповторну історію, біль і надію, а сам процес розкриття їхніх внутрішніх світів вражає своєю тонкістю та уважністю до деталей.

Ця книга не залишає байдужим, вона викликає роздуми, ставить запитання, підштовхує до самопізнання та аналізу сучасної жорстокої української реальності.

Дуже рекомендую придбати книгу для домашньої бібліотеки, адже такі шедеври мають бути у кожній українській хаті!

Марія Матіос це завжди щось особливе, і "Жінці можна довіряти" не стала винятком. Ця книга - ніби ковток гірського повітря: насичена, глибока, і в той же час така близька, що кожна сторінка відгукується в серці.

Історія, яку розповідає авторка, на перший погляд проста, але як майстерно вона розгортає її через долі героїв! Це роздуми про те, як живе жінка в нашому суспільстві, як вона шукає себе, балансує між ролями матері, коханої, доньки. Але найбільше мене вразило, як Марія Матіос описує жіночу силу - не крикливу, не показову, а ту, що народжується з болю, любові та віри.

Мова книги це ще один привід закохатися. Її стиль такий легкий і водночас багатий, що читання перетворюється на справжню насолоду. Особливо сподобалися діалоги - вони живі, емоційні й такі природні, що ти починаєш вірити в кожне слово.

"Жінці можна довіряти" це історія про те, що довіра до себе і до світу - це ключ до гармонії. Книга ніби змушує замислитися: а чи довіряю я собі настільки, наскільки заслуговую?

Після прочитання я ще довго думала про її героїв. Їхній шлях нагадує, що життя складне, але кожен виклик, кожен біль це шанс знайти себе. І, можливо, це одна з найважливіших книжок, які кожна жінка повинна прочитати хоча б раз у житті.

Це книга великого болю, в дечому є і автобіографічною, яка може об’єднати всіх тих, хто втратив близьких людей.

"Навіть загойні слова ранять не легше шпаги. Особливо, якщо ти не хочеш їх ані чути, ні розуміти, ні сприймати".

Книга складається з п’яти історій жінок, з яких центральною є розповідь про Сидонію — медсестру, яка втратила сина на війні. Її розпач, відчай і боротьба з бюрократичною системою, щоб зрозуміти, що сталося з її дитиною, постають надзвичайно сильно. Мати отримує лише сухі канцеляризми у документах, а людяності та співчуття від оточення їй так і не судилося знайти.

Книга також піднімає важливі питання про психологічну підтримку тих, хто пережив війну. Матіос показує, як героїні та бійці шукають допомоги, стикаючись з нерозумінням і відторгненням з боку близьких. Вона ламає радянський стереотип, що психіатрична допомога — це для «ненормальних», і підкреслює, що це важлива частина процесу одужання для всіх, хто пережив важкі ситуації.

Особливо мене вразила історія матері Михайлини, сина якої стратили більшовики. Опис болю і внутрішнього зламання цієї жінки вражає своєю глибиною та чесністю. Відчуття безсилля і жаху, що передають ці рядки, неможливо забути.

Ця книжка — не просто про втрату, а й про те, як важливо давати людям можливість пережити свої почуття і отримати допомогу. Читати було важко, хоча книга написана легкою мовою. Вона болюча, але неймовірно потрібна для тих, хто стикається з подібними трагедіями. Особливо зараз.

Книга дуже вражає своєю глибиною почуттів та болю. Це, однозначно, шедевр сучасної української літератури.