Бойня №5, або Дитячий хрестовий похід

Сильний і цікавий роман, не даремно вважається воєнною класикою. Є багато над чим подумати, хоча місцями ідеї гуманізма трохи важко перенести на сьогоднішню ситуацію.

Смерть. Смерть. І ще раз: Смерть. "Бойня номер п'ять" просякнута нею і абсолютною потворністю війни.

Це низка з прикрих і деколи карколомних випадків, нетривіальних образів і моментів, що мали так скластися. Тут могли бути детальні описи бойових дій і героїчне звільнення полонених. Але Воннегут ніколи не шукає легких та зрозумілих шляхів. Ти ж ніколи не сподіваєшся зустріти мандрівника в часі, прибульців і порнозірку у книзі про війну. Тут всі вони є. Тут є життя після смерті і є типова людина, яка поняття зеленого не має, що діється навколо - і так до останку. І є моменти, від яких сльози важко стримати. А кульмінація цього всього - знищений Дрезден, люди, заживо поховані під його уламками.

Для мене Воннегут - біла ворона серед авторів, а "Бойня номер п'ять" ще більш зміцнила цю думку. Він зрозумілий і незрозумілий водночас, дивакуватий і правдивий, іронічний і сумний. Справжній майстер від літератури.

Я завжди даю другий шанс. Хоч "Колиска для кішки" мене не надто вразила (чи то просто треба було звикнути до авторського стилю), але друга спроба підняла Воннеґута до улюблених письменників.

Чому?

Бо він — майстер поєднувати непоєднуване. От хто б ще зміг так органічно переплести історію Біллі Пілігрима, очевидця бомбардування Дрездена, із його викраденням прибульцями?

Абсурд?

А хіба війна — не абсурд? Смерті, каліцтва, голод і хвороби заради чого? Бо хтось так вирішив. Людей викрали із їх звичного життя і кинули на війну. "Бойня номер п'ять або Хрестовий похід дітей" справді може називатись літературною "Гернікою", де змішались свої і чужі, люди і прибульці, туші тварин, сміх і стогони.

Ця книга така ж химерна, заплутана і шокуюче реалістична, як і робота Пікассо. Можна переглядати і перечитувати нескінченну кількість разів і все одно важко зрозуміти, чому? Чому люди чинили і чинять такі звірства?

Воннеґут своїм незвичайним підходом до розповіді кидає виклик традиційним уявленням про війну і людську природу. Він змушує нас задуматися про те, що війна — це не лише бої на полі бою, а й внутрішня боротьба, зламана психіка та втрачені ілюзії. Використовуючи науково-фантастичні елементи, автор надає своїй розповіді багатовимірності, де минуле, теперішнє і майбутнє переплітаються у хаотичному танці.

Цей роман став для мене відкриттям. Воннеґут уміє показати найгірші аспекти людства з гумором і іронією, підкреслюючи їхню безглуздість. В його стилі є щось магнетичне, що притягує і водночас викликає відторгнення, змушуючи знову і знову повертатися до його творів.

Головне завдання: вибратись із цього сум'яття і продовжити жити, поки й про тебе не скажуть: "Отакої". І Воннеґут майстерно демонструє, як це зробити, навіть коли здається, що все втрачено. Його твори — це не лише історії про війну, а й про відновлення людського духу, про знаходження сенсу у безглуздій реальності.

"Бойня номер п'ять" — це книга, яка змушує дивитися на світ іншими очима, приймати абсурдність життя і, можливо, навіть знаходити у ній певну красу