Тридцятирічний поліцейський разом із родиною переїздить (а скоріше за все, далі виявиться, що його просто обережно попросили на вихід і у заслання) у мале глухе гірське село, де (і це типово) традиційно вважають, що закони країни, в якій вони живуть, важать приблизно, як думка бродячого собаки, бо в них свої власні правила, за якими вони живуть. Ну бо сусід ось він поруч, а зі столиці поки доїдуть на якісь надзвичайні ситуації (якщо взагалі доїдуть), то вже й слідів від ситуації не лишиться.
Село глухе, гірське, в ньому традиційно править одна родина (родичів приблизно півсела), а решта максимально виражає безмежне щастя від того, що цій родині догоджає. Тотальне кумівство, несприйняття чужих, рука руку миє – ось це все.
І от у це «благодатне» й «гостинне» місце приїздить поліцейський, який ледь не у перші ж дні знаходить (рахуємо):
- групу підлітків, які йому хамять та погрожують збоєю
- труп старої жінки із слідами обглодування людськими щелепами
- видряпане на одвірку його будинку, де до цього жив інший поліцейський, що пропав без сліду, слово «тікай»
«Хмммм», - думає наш молодий поліцейський, - «яка чудова місцина! Залишаюсь!»
І це знову наштовхує на думку, що він тут не зовсім за власним бажанням, а банально нема куди йти. Ну і коли він вже тут, то добре, з’ясую, куди подівся попередник. «Що? Труп бабусі? А що труп бабусі? А то ведмідь!» Хто я такий, аби не вірити мешканцям, ага.
Насправді, в якійсь момент хотілося навіть закинути і не дочитувати, бо я страх як не люблю ідіотських рішень без наслідків, а поведінка що поліцейського, що мешканців села максимально нелогічна й дика. Але дала манзі шанс і дочитала. Хоча роздратування на героя лишається.
В цілому дуже незлецька ідея та цікавий малюнок, місцями він починав нагадувати скандинавські серіали, оті, знаєте, де поліцейський може їхати хвилин десять екранного часу дорогою крізь засніжений ліс і просто дивитися вперед. З тією тільки різницею, що тут камера піднімається не над засніженим фйордом, а над густим майже тропічним лісом.
Раджу шанувальникам горору і дурацьких вчинків.
Молодий і перспективний поліцейський Дайго Агава відправляється на службу в гірське село Куґе. Як і кожна людина він має плани та амбіції. Його бажання знайти спільну мову та подружитись з місцевими мешканцями не має меж.
Він йде на все що необхідно, навіть попри бажання своєї дружини Юкі та маленької донечки Мошіро.
Дивне зникнення попереднього дільничого не дає спокій його наступнику, а раптова і жорстока смерть бабусі Гото не виходить з його думок. Бабусю роздер ведмідь, але ж звідки сліди від людських укусів?Що приховує таємниця і жорстока сім'я Гото? Невже вони поїдають своїх родичів?
Не зупиняючись ні на хвилину поліцейський прямує вперед для розкриття цієї справи. Чи зможе він самостійно вирішити всі проблеми? Чи їдять мешканці села людей? Та хто таки “Отой” який все вирішує?
Манга тримає інтригу, не хотілось відпускати її з рук поки не прочитаю останню сторіночку. Чекаю з нетерпінням продовження історії.
Якщо коротко описати враження від "Ґаннібала" - він дуже цікавий і моторошно захопливий, хоч і маю кілька зауважень. Але про все по порядку.
Манґа розповідає про нового дільничного поліцейського віддаленого гірського села Куґе, що замінив зниклого попередника. Аґава Дайґо разом з дружиною Юкі та маленькою донечкою Машіро планували почати нове життя в цьому спокійному місці, де ніколи нічого не трапляється. Принаймні, так здається на перший погляд. Новоприбулі чим далі, тим більше помічають дивних речей навколо і в поведінці односельчан, а моторошні знахідки й події наводять на жахливі здогадки.
У мене виникло багато питань до мотивації і вчинків персонажів, а також до їхніх стосунків. Спойлерити не люблю, тому постараюсь писати без конкретики, лише враження від окремих ситуацій та подій.
Перше, що кинулось в очі, це ставлення місцевих мешканців до приїжджого, хай навіть поліцейського. Воно відверто глузливе і зневажливе. На перших сторінках то були лише насмішки. Не нормально, але зрозуміти можна: селянам не надто подобаються чужинці, тим більше з міста. А от далі… Інцидент в лісі здивував: на звичайне зауваження, без жодного осуду, а лиш просту констатацію факту, отримати дуло рушниці до лоба - це вже зовсім не нормально. Дайґо правильно підсумував: це аж ніяк не схоже на жарт, радше на залякування. Чужа душа - темний ліс і цілком ймовірно у нього є причини залишитись, або ж він просто не з лякливих, та я б після такого дременула із сім'єю з села куди подалі й пропади воно пропадом. Особливо зважаючи на чутки про зниклого попередника, а тим більше після знайденого 'повідомлення' в будинку і 'подарунку' донечки. А після подальших подій і поготів.
Далі, дружина поліцейського, Юкі… З одного боку її поведінку також можна зрозуміти: хоче більше уваги від чоловіка, допомоги і все таке… Я в декреті двічі була і знаю, що декретна відпустка має з відпусткою стільки ж спільного, як морська свинка з морем. Але ж у нього робота, він не сидить без діла: в робочий час він зайнятий, та й з місцевими варто налагодити хороші стосунки, якщо хочуть там прижитись. Дорікати чоловіку самим фактом переїзду також тупо - рішення ж обоє приймали… Виїдання мозку (в переносному сенсі) не найкраще рішення в будь-якому випадку.
Тепер про дивну родину Ґото: вони живуть за своїми правилами, що нагадують радше щось дико первісне, аніж традиційне в звичному сенсі. Решта селян намагаються їх уникати: "З родиною Ґото краще не мати справ." Трохи дивно, що меншість тримає в страху більшість. Якщо підозри не безпідставні чи відомі якісь жахливі факти, то чому б не запросити допомоги з зовнішнього світу? Чи й з рештою селян теж не все просто?
Але це так… думки в голос. Можливо, далі ми дізнаємося більше про сім'ю поліцейського і їхнє минуле та отримаємо пояснення такій поведінці і рішенням. Та й щодо решти питань теж може знайтись логічне пояснення. Побачимо.
Візуальну складову комікса важко однозначно оцінити. В "Ґаннібалі" малюнок детальний, але склалось враження, що часом фон і передній план з різних зображень складені. Частина панелей ніби містять оброблені фото з домальованими окремими фрагментами та персонажами і виглядає це іноді якось дивно. Та все ж більшість панелей досить гарні й цілісні, а окремі й взагалі дуже класні й експресивні.
Суперобкладинка дуже виразна й промовиста, якість самого видання, перекладу й адаптації дуже хороша. Проте, є мінус: на кількох початкових сторінках деякі бабли з текстом виявились занадто обрізаними, через що одна-дві букви на початку або в кінці текстового рядка були відсутні.
Тим не менше, манґа мені сподобалася. Цікава, динамічна історія, що постійно тримає в напрузі і підігріває інтерес. Вийшло емоційно, тривожно, небезпечно й загадково. Відмінний жорсткий трилер-горор-детектив. І 16+ на обкладинці не дарма.
