Масаакі Ніномія

Молодий і перспективний поліцейський Дайго Агава відправляється на службу в гірське село Куґе. Як і кожна людина він має плани та амбіції. Його бажання знайти спільну мову та подружитись з місцевими мешканцями не має меж.

Він йде на все що необхідно, навіть попри бажання своєї дружини Юкі та маленької донечки Мошіро.

Дивне зникнення попереднього дільничого не дає спокій його наступнику, а раптова і жорстока смерть бабусі Гото не виходить з його думок. Бабусю роздер ведмідь, але ж звідки сліди від людських укусів?Що приховує таємниця і жорстока сім'я Гото? Невже вони поїдають своїх родичів?

Не зупиняючись ні на хвилину поліцейський прямує вперед для розкриття цієї справи. Чи зможе він самостійно вирішити всі проблеми? Чи їдять мешканці села людей? Та хто таки “Отой” який все вирішує?

Манга тримає інтригу, не хотілось відпускати її з рук поки не прочитаю останню сторіночку. Чекаю з нетерпінням продовження історії.

У другому томі, як і очікувалося, розповідається, що ж насправді привело поліцейського у глухе село, де, здається, їдять людей – ууууууу.

Власне, як я і підозрювала – це не його рішення, а заслання, адже наш герой виявляється дуже полюбляє вибивати дізнання кулаками в буквальному сенсі. Так, звісно, він б’є тільки покидьків, злодюжок, що вихоплюють в бабусь сумки, дрібних крадіїв, і всі у поліцейській дільниці про знають, але приймають за менше зло. Типу, краще він поб’є кримінальний елемент, аніж цей елемент вийде за допомогою адвоката і продовжить свою кримінальну справу.

Аж поки біля родини головного героя не поселяється педофіл. Справжнісінький. Який западає на доньку поліцейського, а вона в свою чергу не знаходить нічого кращого, аніж почати його жаліти й дружити з ним, бо, мовляв, всі його женуть й не люблять. До питань, що там із психікою доньки, з’являється наступний пак складних питань.

Другий том було читати цікавіше, хоча б тому, що дурацькою поведінкою тут відзначилася тільки мала, і це можна скинути на вік (хоча й важкувато). Все такий самий дуже атмосферний малюнок, щільний й достатньо детальний.

Все так само, як і перший том, раджу поціновувачам жанру.

Тридцятирічний поліцейський разом із родиною переїздить (а скоріше за все, далі виявиться, що його просто обережно попросили на вихід і у заслання) у мале глухе гірське село, де (і це типово) традиційно вважають, що закони країни, в якій вони живуть, важать приблизно, як думка бродячого собаки, бо в них свої власні правила, за якими вони живуть. Ну бо сусід ось він поруч, а зі столиці поки доїдуть на якісь надзвичайні ситуації (якщо взагалі доїдуть), то вже й слідів від ситуації не лишиться.

Село глухе, гірське, в ньому традиційно править одна родина (родичів приблизно півсела), а решта максимально виражає безмежне щастя від того, що цій родині догоджає. Тотальне кумівство, несприйняття чужих, рука руку миє – ось це все.

І от у це «благодатне» й «гостинне» місце приїздить поліцейський, який ледь не у перші ж дні знаходить (рахуємо):
- групу підлітків, які йому хамять та погрожують збоєю
- труп старої жінки із слідами обглодування людськими щелепами
- видряпане на одвірку його будинку, де до цього жив інший поліцейський, що пропав без сліду, слово «тікай»

«Хмммм», - думає наш молодий поліцейський, - «яка чудова місцина! Залишаюсь!»

І це знову наштовхує на думку, що він тут не зовсім за власним бажанням, а банально нема куди йти. Ну і коли він вже тут, то добре, з’ясую, куди подівся попередник. «Що? Труп бабусі? А що труп бабусі? А то ведмідь!» Хто я такий, аби не вірити мешканцям, ага.

Насправді, в якійсь момент хотілося навіть закинути і не дочитувати, бо я страх як не люблю ідіотських рішень без наслідків, а поведінка що поліцейського, що мешканців села максимально нелогічна й дика. Але дала манзі шанс і дочитала. Хоча роздратування на героя лишається.

В цілому дуже незлецька ідея та цікавий малюнок, місцями він починав нагадувати скандинавські серіали, оті, знаєте, де поліцейський може їхати хвилин десять екранного часу дорогою крізь засніжений ліс і просто дивитися вперед. З тією тільки різницею, що тут камера піднімається не над засніженим фйордом, а над густим майже тропічним лісом.

Раджу шанувальникам горору і дурацьких вчинків.