The Dark Tower II. The Drawing Of The Three

Про "Крізь Час" (до речі, не зовсім розумію, чому вирішили перекласти назву саме так) кажуть, що це одна з найкращих книг у серії Темна Вежа. Це, звісно, вирішувати вам після прочитання всіх семи частин, але ось невеликий спойлер: ці люди мають рацію. "Крізь Час" — не просто гарна друга книга серії, це поява в серії того Кінга, у якого закохані мільйони читачів по всьому світу.

Формула успіху цього разу доволі проста (на перший погляд): беремо унікальний сетинг та несподівані сюжетні повороти, додаємо ретельно прописаних головних героїв і отримуємо вибух емоцій та захоплення.

Так, дивність подій вражає, і спочатку потрібен час, щоб оговтатися. Але ця нестандартність не відштовхує, не існує у вакуумі й не є просто "вау-фішкою". Це, скоріше, візитівка всієї серії, і в "Крізь Час" ми бачимо лише її перші прояви.

Перша книга все одно залишала враження, що її написав зовсім не той автор, ім’я якого ви прочитали на обкладинці. Але цього разу все на своїх місцях. Кінг йде ва-банк і приділяє по третині книги кожному з персонажів, розкриваючи їх так, як вважає за потрібне. І це підкупає. Ви співпереживаєте цим героям, які, можливо, не завжди привабливі, але точно живі і людяні.

Я хотів читати цю книгу щодня. Вона так захоплювала і не відпускала, що це нагадує враження від гарного серіалу на Netflix, коли виходить цілий сезон одразу, і ти вирішуєш переглянути всі серії за одну ніч.

"Крізь Час" — це доросла, темна, напружена й безмежно захоплива історія, яка могла б існувати окремо, але, на щастя, є частиною чогось більшого. Це той формат розваг, де ви не шкодуєте про витрачений час, бо знаєте, що він був проведений не даремно. І нехай цей роман не змусить вас переосмислити своє життя, ви точно проведете 8–10 годин із задоволенням і користю.

Друга книга продовжує традиції першої — вміє дивувати і вводить у дивний, не знайомий світ. Зміна локацій не очікувана і досить різка. На додачу, знайомить з новими героями, не ідеальними і не типовими. Скільки протримається кожен з трійці? Напруга не відпускає з перших сторінок. Також, цікаво пропускати книгу крізь призму автора. Наприклад 1960-ті, (а багатьом вже і 80-ті), далекі як читачу, так і двом з трьох головних героїв, частина його життя.

В цій частині Стрілець збирає собі компанію для своєї подорожі. І це буде наркоман та жінка у візочку (ще й з роздвоєнням особистості) - непогано ж, так? Сам Роланд змагатиметься з інфекцією та от-от помре, але бажання досягти Вежі та допомога Едді, одного з його нових друзів, таки сильніші.

В цілому, відчутно, що розповідь набирає обертів. Тут і втеча від наркомафії буде, і ті ж омаромонстри, і скажена жіночка, що дуже подивує чоловіків. Ідея з дверима, як порталу для "видобування" компаньйонів з паралельного світу, себто нашого, крута. Деколи складалося враження, ніби сама в них заглядаю.