Якесь дивне враження: чим далі просуваєшся з «Темною Вежею», тим товщою стає книга. Але питання не в тому, скільки часу пішло на читання, а наскільки воно того варте, так? Варте. Але ж диявол, як відомо, ховається в деталях, чи не так?

«Загублена Земля» — це ще те випробування! Звісно, не одне з тих, що вимагає зусиль і впертості, а радше те, яке здатне довести до сказу і змушує тримати себе в руках. Навіть якщо ви вже знаєте якісь спойлери про події книги (як це було зі мною), повірте — це нічого не означає. Кінг піднімає градус божевілля майже до максимуму й мчить просто у психлікарню. Якщо не буквально, то метафорично — точно. Тільки здається, що все почало ставати на свої місця, як книга робить крок убік, і ось ти знову запитуєш себе: «Якого біса?»

Важливо, що глибина нікуди не зникла. Незважаючи на те, що серія, здається, тільки й робить, що ставить нові запитання, практично не даючи відповідей на старі, ми все одно не втрачаємо здоровий глузд. Автор покроково додає контекст до нашого сприйняття світу серії, що надає подіям небаченої раніше глибини та складності.

Щоб не повторюватися про класичні плюси стилю Кінга, краще розкажу про мінуси. Інколи автор занадто заграється з передісторією персонажів. Це не є глобальною проблемою, але після динамічного сетапу в «Крізь час», дивує, коли ціла п’ята частина книги витрачається на введення ще одного героя групи мандрівників. Це мене спантеличило. Я очікував розвитку подій, екшену та роботи з всесвітом, а отримав спірний ритм і затягнутість деяких частин.

До мінусів можна додати й сни. Так, це моя особиста проблема — я ненавиджу сни в книгах. А Кінг їх, здається, просто обожнює. І не тільки обожнює, а робить їх ключовими для сюжету. Так ключовими, але не ненезамінними. На мою думку, історія нічого б не втратила без цих епізодів, та це, мабуть, це вже справа смаку.

Що ж, чудова робота, пане Кінг. Попереду одна з найбільш спірних книг серії, а «Загублена Земля» залишиться в моїй пам’яті як органічне та якісне продовження історії, яке лише трохи поступається попередній частині.

Про "Крізь Час" (до речі, не зовсім розумію, чому вирішили перекласти назву саме так) кажуть, що це одна з найкращих книг у серії Темна Вежа. Це, звісно, вирішувати вам після прочитання всіх семи частин, але ось невеликий спойлер: ці люди мають рацію. "Крізь Час" — не просто гарна друга книга серії, це поява в серії того Кінга, у якого закохані мільйони читачів по всьому світу.

Формула успіху цього разу доволі проста (на перший погляд): беремо унікальний сетинг та несподівані сюжетні повороти, додаємо ретельно прописаних головних героїв і отримуємо вибух емоцій та захоплення.

Так, дивність подій вражає, і спочатку потрібен час, щоб оговтатися. Але ця нестандартність не відштовхує, не існує у вакуумі й не є просто "вау-фішкою". Це, скоріше, візитівка всієї серії, і в "Крізь Час" ми бачимо лише її перші прояви.

Перша книга все одно залишала враження, що її написав зовсім не той автор, ім’я якого ви прочитали на обкладинці. Але цього разу все на своїх місцях. Кінг йде ва-банк і приділяє по третині книги кожному з персонажів, розкриваючи їх так, як вважає за потрібне. І це підкупає. Ви співпереживаєте цим героям, які, можливо, не завжди привабливі, але точно живі і людяні.

Я хотів читати цю книгу щодня. Вона так захоплювала і не відпускала, що це нагадує враження від гарного серіалу на Netflix, коли виходить цілий сезон одразу, і ти вирішуєш переглянути всі серії за одну ніч.

"Крізь Час" — це доросла, темна, напружена й безмежно захоплива історія, яка могла б існувати окремо, але, на щастя, є частиною чогось більшого. Це той формат розваг, де ви не шкодуєте про витрачений час, бо знаєте, що він був проведений не даремно. І нехай цей роман не змусить вас переосмислити своє життя, ви точно проведете 8–10 годин із задоволенням і користю.

Серед відомих фентезійних серій усі звикли згадувати твори Толкіна, Сандерсона, Гобб та багатьох інших авторів, які писали та пишуть чудово, але їхні твори дуже схожі стилістично. Події часто відбуваються в "альтернативному середньовіччі", персонажі майстерно володіють мечами, а міфологія ґрунтується на богах, героях і злодіях.

"Темна Вежа" — це теж фентезі, але зовсім інше. Це серія книг про подорожі в часі, портали в інші світи, суперкомп’ютери, роботів, Америку 80-х, дитячі казки та багато іншого, такого дивного, що більше ніде не зустрінеш.

Саме тому люди і читають "Темну Вежу"; саме тому наважуються на подорож у 7 книг та понад 5000 сторінок. Додамо в рівняння майстерний стиль автора, тісний зв’язок із іншими його книгами та екранізацію (хай і невдалу, на мій погляд), і ми отримуємо формулу успіху. "Темна Вежа" — це магнум опус Кінга, надзвичайно важлива історія; праця всього життя.

"Стрілець" — це перша книга серії. І, як би не було прикро та дивно, перша не означає найкраща. Більше того, перша — найгірша.

Книга одразу кидає нас в епіцентр подій. Це не один із тих романів, де спочатку діляться передісторією. Ні, тут усе інакше: "Ось Роланд. Він кудись подорожує, говорить щось незрозуміле і робить дивні речі." Гаразд, це не проблема.

Ми занурюємося в контекст; все починає набувати сенсу; кожен розділ пов’язаний єдиним сюжетом; історія має чітку лінію, але загалом текст ніби розсипається. Формулювання складні, зайвої інформації забагато, а кількість змістовних моментів надто мала. І, що важливіше, книга не дає чіткого уявлення про те, що, власне, відбувається. Вона накидує деталі, не кажучи про загальне.

Однак, як би там не було, сам Кінг говорить, що це нормально. Він знає, що перша книга вийшла так собі. Автор витратив на неї 12 років, з перервами на кілька років між розділами, тож і сам спочатку не був певен у цій історії. Навіть більше, це й не була одна історія — це була серія оповідей, які автор згодом об’єднав в одну. І коли я це дізнався, я все зрозумів. Це саме те, що я і відчував.

Отже, здається, я можу це прийняти. Так, книга не вдалася. Так, вона слабка. Але хай йому грець, якщо далі буде цікаво. І читаючи серію далі, я можу вас запевнити: ризик є виправданим. Усе, що буде в наступних книгах, не просто чудове — це щось унікальне і неймовірне.

Жахастик-детектив, містика, густий саспенс і непогана екранізація. Ця книга має все, що для багатьох складає образ “класичного Кінга”. Це викликає повагу та навіть зацікавленість, але не працює, і ось чому.

Пропустимо частину синопсиса та розкриття теми, що Кінг використовує класичний прийом “не все те золото, що блищить”. Перейдемо до вражень. А враження...

Історія далеко не настільки складна, як хочеться бачити в добротному детективі і не настільки страшна, як хочеться бачити в дорослому жахастику. Історія зовсім не погана; чудово підійде для серіалу (який, до речі, вже існує) або фільму, але скоріше такого собі класу Б. Вона не має особистості. “Аутсадер” є вторинним продуктом всесвіту Кінга, шумом, яким наповнений літературний світ, і який без імені автора не особливо б привернув увагу.

Зауважу, що я поціновувач Кінга формату “Темна Вежа”, “Протистояння” та “11/22/63”, і це був мій перший досвід читання “страшної” книги автора. І так, скажу відвертим, була одна сцена, яка дійсно підняла мій пульс та додала цікавих думок перед сном. Але це все. Одна сцена, один вечір.

Єдине цікаве, що я знайшов у цьому романі, — це саспенс і персонажі, тобто перші відсотків 50-60% тексту. Якщо ви, як і я, готові душу продати за те, як Кінг майстерно описує своїх дійових осіб, то так, тут все, як завжди, на рівні.

Чому це така популярна книга? Не знаю. Мабуть, людям подобаються подібні сюжети та історії, тож, гадаю, вона просто є масмаркет-продуктом, виготовленим не для мене. Вона нормальна, навіть цікава моментами, але якщо ваша мета — знайти в книзі щось більше, ніж сюжет заради сюжету, гадаю, ця книга не для вас.

Що таке «Протистояння»? Це величезна, складна, насичена подіями історія, яка охоплює цілий спектр тем та подій. Це вершина майстерності автора, найдовший роман Кінга, загальновизнана класика, все й одразу. Таке я чув про цей роман. І це правда, але як завжди, тільки частково.

Велика історія починається повільно. Першими на сцену виходять персонажі. Персонажі! Які ж майстерно вони прописані. Кінг — геній! Вони настільки глибокі та живі, що це складно передати словами.

Далі розгортається сюжет (а точніше, його розвиток поза тим, що можна прочитати в анотації) та наповненість. Тут виявляється перша проблема більшості масштабних історій — темп. Його можна було б зробити кращим. Час від часу нервуєш, що та чи інша частина книги здається нудною або затягнутою. На щастя, це відчуття швидко зникає. З іншого боку, покажіть мені ще якусь книгу на 1200+ сторінок, яка не має цієї проблеми.

А далі головне - сенси. Скажу жахливе, але я уявляю «Протистояння» як рафаелку. А що? Красива обкладинка, багатьом смакує, кожен шар на своєму місці, всі інгредієнти могли б чудово смакувати окремо, але разом — це просто вибух смаку.

Хрустка вафля, посипана кокосовою стружкою, — це тема держави та її поведінки у надзвичайних ситуаціях. Тут немає магії, все як у реальному житті на початку епідемії COVID-19 у 2020 році: дії уряду напрочуд безпорадні та невиважені. Як наслідок, суспільство дуже швидко деградує від сучасного ладу до анархії, де виживають найсильніші.

Густа мигдалева паста всередині — це тема суспільства та людської природи. Люди завжди залишатимуться однаковими. Ми завжди прагнемо створити уряд, встановити правила, і завжди творимо те, що зрештою нас знищить. Погляд Кінга, можливо, трохи надто простий для опису всього людства, але, боже, як це схоже на правду.

І ось твердий лісовий горішок у центрі — це тема релігії та боротьби добра зі злом. Стара як світ, актуальна як ніколи. Але не хвилюйтеся, навіть враховуючи, що тут є доволі прямі пояснення, що в книзі є Бог, є диявол, і вони зійдуться у двобої, «Протистояння» набагато глибше розмірковує на цю тему.

На завершення скажу, що загалом говорити про цю книгу важко. Мені подобаються деякі її частини, а деякі хочеться пропустити. Я знайшов там чудові думки, але вона не змінила моє життя. Я міг би її рекомендувати, але не всім. Це хороша книга, але не настільки довершена. Це рафаелка, але деякі обирають фереро роше.

Та я все одно її полюбив. Це була чудова подорож. Кінг виконав велику роботу, створивши цей епічний роман, і я радий, що прочитав його.