✍🏻 «Дім для Дома» – книга, де оповідачем є смішний пудель зі брунатно-жовтим кольором шерсті на лівому вусі. Саме він розповідає нам історію старого полковника, його дружини, двох дочок і онук. Львів у 90-ті, невеличка квартира, давня скриня зі схованими секретами —— І аромати, котрі тонко розрізняє лише пухнастий Дом: ностальгії, втрат, любові, авантюризму, надії, придбаних спеціально для нього кісток. Здається, вони здатні звучати, накладатися одне на одного й створювати відчуття дому: 🔗 «Можливо, Цілики не викидають старих речей, бо просто не звикли викидати щось, окрім дому – цілого дому? Це ж перше помешкання, яке вони не зобов‘язані за кілька років покинути. Залишити шафи з прочиненими дверима, і світло у вікнах, і вигляд із вікон, й імена. Десь далеко, інші стіни, мабуть, зберігають сліди й історії, які повернули би Ціликам щось...Але туди не дістатися. Та й куди саме їхати? Пам’ять розпорошена, наче сніг» 🗝Його дочка Оля – мати дівчинки Марусі, з якою обожнює гуляти Дом. Ще би! Мала не бачить, а отже вивчає місто навпомацки й собака слугує надійним провідником. Жінка вірить, що одначе назбирає коштів і Маруся подивиться на цей світ. Створений не з її розповідей, а на такий як є. З нерівностями, незагладженими кутами, руїнами замку. Аби дивитися і бачити все як є потрібна ж теж сміливість?! • Оля працює спершу вчителькою історії у школі: історії, яку переписують, підлаштовують під себе, якою маніпулюють у той час. А може не тільки в той?! Згодом вона опиняється на іншому місці роботи – відтепер жінка продавчиня у нічному кіоску. Далі – знайомство заново з одним із клієнтів і ось Оля – співвласниця антикварної крамниці. Вона придумує історії для речей, аби продати їх втридорога 🕯Втім, її батько одначе позбувся історії свого роду. Як чогось, що заважає бути зручним, безпечним, таким як усі. А опісля цього правда стала обростати довгими розповідями аж допоки вони не витіснили її. Місця правді не було. Як і щоденника роду, котрий пережив Голодомор: «Коли міста щось приховують, вони обростають легендами й пам‘ятниками. Коли люди приховують – вони розповідають історії, довгі історії»

Ця історія про собаку, яка розповідає про людей, а радше про їхні приховані почуття, які Дім (так звати собаку) відчуває своїм нюхом. Авторка невимушено порушує проблеми про самоідентифікацію, пошук відчуття «мій дім», суспільство з плітками, підозрами та обвинуваченнями. Я так поринула в книгу, що справді відчула життя звичайного українця після розпаду Радянського Союзу. А кінцівка виявилась водночас щемливою і теплою. Єдине, мені не вистачило глибшого занурення в вищезгадані проблеми, але можливо тоді книга втратила б свою легкість.

В які ж прикрі часи живемо. Отак живеш собі, читаєш багато сучукрліту, а про одну письменницю дізнаєшся лиш тоді, коли вона помирає від ракетного удару країни терористів по сусідньому від тебе місту. Складно читати книжки тих, хто так несправедливо пішов. Що вже казати коли ці книжки влучають в саме серце. Ця історія - розказана пуделем Домом, якого купив один мисливець, а потім віддав своїй доньці, що живе не з ним. Саме так Дом потрапляє до Львова - міста, де перетинаються сотні тисяч людських доріг, нерозказаних історій, секретів і запахів. До сім’ї Ціликів, які, такі ж як і місто - усі різні, але зібрані під одним дахом. Старий Полковник, Велика Ба, дві їх дочки та дві онуки Марії. Всі марять і живуть різними містами, часами й просторами, якими так і хочуть розвіятися. З цією книжкою я переконалася в тому, що все ж люблю іноді поринути у сімейні саги. Такі щемкі, глибокі й живі, що після прочитання ще кілька годин сидиш і вдивляєшся в порожнечу, сподіваючись, що вона не погляне в тебе. ✒️Ця історія не про вбивство, а про життя, яке завжди йому, вбивству, передує, - про моє собаче життя, сповнене радості та любові, й про їхнє людське, сповнене сумнівів, спогадів і бажань. Про наше щасливе життя. Бо таким воно і було - щасливим, якщо озирнутися та принюхатися до залишених нами слідів.✒️ Книжка безумовно емоційна й багатьма аспектами зачіпляє за живе. Не дивіться, що оповідь ведеться від особи пса, це не наївна книжка, бо Дом вчує й розкаже не лише про те, що відбувається зараз, а й про те, що було колись, що травмувало й вплинуло на головних героїв назавжди. Зізнаюся, перші сторінки мені чомусь дались важкувато. Можливо я очікувала безпробудної похмурості, бо історія починається на початку 90-х, але стиль авторки настільки чіпляючий, живий і місцями навіть поетичний, що як лиш вчитаєшся, потім не відірвешся. Так, в книжці описані різні часи, різні настрої, різні люди, але все це правдиве й щемке, що хоч до серця прикладай. Ця книжка чимось мені нагадала Найважливіше - наприкінці Галини Вдовиченко, про яку я писала навесні. Такі ж рідні й теплі враження, навіть попри складні й тригерні теми. ✒️Дім там, де тебе пам’ятають, - розпорошений, як уламки замерзлих річок над Землею. Я можу зараз сказати «моє місто», та це так само безглуздо, як сказати «моє повітря». Навіть повітря, яке ми вдихаємо, вже було чиїмсь і ще буде. Навіть я був чиїмсь псом. Повітря наше, доки воно в нас. Дім наш, доки він в нас. А ми всі завжди в цьому домі — кожен на своїй глибині.✒️ Дім для Дома безперечно увійде до переліку найкращих прочитаних книжок. Цей роман також можна сміливо внести до категорії книжок, які навіть можна дарувати людині, яку знаєш лиш один день. Тож, як ви вже зрозуміли, цю історію я сердечно раджу усім.

Історія про людей, які були нещасливими все життя, бо не знали хто вони насправді. Де їх батьківщина чи де їх коріння і від цього ненавиділи людей, які знали своє походження і поважали його. Чи люди, які на противагу свому походженню обирали статус і гроші, а потім залишались ні з чим, окрім суму і жалю.

"Дім там, де тебе пам'ятають, - розпорошений, як уламки замерзлих річок над Землею". "Дім наш, доки він в нас. А ми всі завжди в цьому домі - кожен на своїй глибині". Дуже мені зайшла ця книга. Вона глибока, справжня і про життя. Не зовсім підходить для пляжного читання, правда. Книга розповідає про життя родини в старій польській квартирі у Львові. Де є баба Ліля, старий полковник, дочки їхні Тамара і Оля та внучки - Маша і Маруся. Показані життєві ланки - переселення, військова служба по всьому Союзу та в Німеччині, люди різних національностей, побут та життя у Львові - з 1994 і до наших фактично років. Кожна жінка сама обирає свій шлях. Оля залишає роботу в школі і працює в крамниці. Тамара їздить до Польщі та Іспанії. Маша просто бере валізу та їде у невідоме. Маруся - сліпа дівчинка, школярка. І всю цю історію розповідає "королівський" пудель Дом. Дуже багато подій на фоні змін в історії країни. Читала в 2019 році і високо оцінила історію. А тепер перечитую-вже після трагічної загибелі Вікторії Амеліної - і сенси книжки сприймаються ще глибше.

Книга дуже меланхолійна. Колір і настрій обкладинки передають настрій всього роману. Якась сірість, безпорадність і цілковита розгубленість в людей зі старою свідомістю в новій країні. Це про загублених, як у Катерини Калитко, людей, тільки їхня земля - це Львів. А кожен з тих, хто мешкає в тій квартирі - інакший, навіть пес, який від свого народження відчуває свою "бракованість" через плямисте вушко. Два світогляди - український і комуністичний, радянський та сучасний, ціла епоха з 1991 до 2005 року розгортається на сторінках. Про людей, які трішки прибрешуть, трішки вкрадуть, трішки недоскажуть. Звичайні люди, котрі намагаються вижити, як наша нещасна країна в ті роки: щось приховай, на чомусь акцентуй увагу - і буде тобі щастя. "Дім для Дома" - це роман про пошуки дому. Можна скільки завгодно переїздити з місця на місце, маскуватися, адаптуватися, стирати з біографії факти минулого, але так його і не знайти. Бо " Дім у людини має бути в середині – крихітний, тільки твій, як вравлика. А дім твій – там, де твої сліди". Не сваріть українську літературу. Краще відкривайте її! Вона ще, виявляється, вміє дивувати.

Дом, себто Домінік - це пес, від імені якого й розказана історія. Про те, як він спочатку жив з одним господарем, але виявився поганим мисливцем. Про те, як чоловік віддав його доньці. І про родину, що, зрештою, стала його домом. Нова сім'я - полковник, його дружина, дві дочки і дві онуки. Час - пострадянський і нульові. Місце дії - Львів. І все в тій родині думають, а де ж їхній дім, коли щойно був Союз. А вони тепер всі зібралися тут, в місті Лева. А до того - Донеччина, Баку, Німеччина - у кого що. І думають вони, де ж їхня країна і хто ж вони за національністю. А ще ж є та мова. А ще є ті люди, що вгризаються в свою землю. Отака самоідентифікація очима собаки виходить. Подвійні враження лишились - з одного боку песик Дом, ідея розповіді, легкість тексту. З іншого - я так і не вирішила, як ставлюся до людських персонажів дорослих. Я розумію, що для когось так і було - оті пошуки себе і свого місця в пострадянському просторі. Та для багатьох. Але кожне якесь в цій історії неоднозначне. Дід все мріяв знов літати на радянському літаку. Онука махнула до столиці, та невідомо, що для неї столиця. Доньки теж зі своїми тарганами. Але в цілому, книга мені сподобалася - безперечно, її варто читати.

Це найнеобʼєктивніший мій відгук. Я не можу написати про «Дім для Дома» щось погане, бо найгірше в цій книзі те, що Вікторія Амеліна не напише нічого кращого… ніколи. Довбана російська ракета! В цій книзі так багато про наші травми - кожного окремого українця, всієї України, світу. Вікторії Амеліній вдалося відрефлексувати в 2017 те, що до більшості із нас почало «доходити» тільки після початку повномасштабної війни. Добре, хоч так… Історію нам розповідає білий пудель - Домінік, він же Дом, який випадково потрапляє в родину Ціликів. Таких Ціликів по всій країні багато - дідусь - колишній радянський полковник авіації, його дружина - велика Ба, яка не виходить із дому, разом із ними живуть дві розлучені доньки із своїми доньками Марійкою та Марусею. Цілики багато де жили, бо Іван - військовий, і ось «отримали» квартиру у Львові, чи стане вона колись для них домом? Адже всі вони згадують про всі ті місця, де їм довелося народитися, жити: Харківщина, Баку, Німеччина, Пітер, Донецьк… В цих чотирьох стінах відбувається життя, пошук щастя і себе всієї сімʼї і кожного з них окремо, а за вікном проносяться лихі 90ті, буремні двотисячні. Здається, крім Дома ніхто цього й не помічає. Домінік описує в книзі безліч запахів, але мені ця книга не пахла, вона мені боліла. Ми із авторкою майже однолітки, тому усі події, які вона описувала, я переживала так само, як і вона, на жаль, тільки зрозуміла пізніше за неї. Будь ласка, прочитайте цю книжку. Так, вона не бездоганна, як і білий пудель із жовтим вухом. Але така для нас важлива.