"А якщо людина не може залишити сліду, то чи існує вона взагалі" Ось над чим кружляє ця книга (і не лише) Однозначно 10/10 Книга не належить до звичних мені книг, та цю не могла не прочитати. Вперше побачила промо в ТікТоці і загорілась бажанням почитати її. Книга про важливість пам'яті про нас. Правильно сказано було " яка розкіш - розповісти свою історію", і дійсно воно так і є. Адді бажала уникнити нав'язаного шлюбу і прикликала Морок. Він і виконав її бажання, та ціна - пам'ять про неї. Ніхто ніколи її не збереже в пам'яті, аж допоки вона не зустрічає Генрі. Вперше за триста років її пам'ятають, али чи все так просто? Книга переповнена метафорами життя. Відчувається дуже роль авторки в цій книзі. Дуже розчулила глава, де Адді повернулась опісля 50 років подорожів до рідного міста і її зустріч з матір'ю, котра не впізнала рідну доньку. Однозначно варто читати

✨Мої враження 🖼️ Чи хотіли б ви прожити 300 років не хворіючи, не старіючи, але єдина умова вас не памʼятають? Заманлива угода, чи не так? Але будьте обережні з бажаннями та тими хто їх може почути.  Спочатку мені було так нудно і я засинала, але після 15% все стало динамічніше, і книга нарешті захопила мене.  Я емпатична людина, тож мені нестерпно було читати про постійний голод та холод Адді🥶 Я щиро співчувала Адді через відсутність власного затишного куточка, це виявилось дуже важливо для мене. Люди соціальні створіння, тож я усвідомлюю, чому самотність так тисла на Адді й вона намагалась заповнити цю порожнечу різноманітними стосунками. Мене дуже тригерили крадіжки героїні, так, я розумію, що так вона виживала, але як сказав Морок, хтось має це заплатити.  Щодо героїв, то загалом, Адді мені сподобалась як сильна та вперта жінка. Єдине, я не розумію її обвинувачення Люка, що він винен у її угоді. Жінко, ти сама зголосилась, які питання. Вона називала себе людиною, але Адді майже не жила людським життям. Вона була у стосунках, бо вони заповнювали її самотність. Навіть з Генрі вона не може визначитися однозначно, що то було. Генрі не викликав у мене багато емоцій, тож його місія була - написати книгу тож, чоловіче, ти вільний 😅 Люк – це мій 🚩і улюблений типаж чоловіків. Їхні ігри в кота і мишу тримали мене в напрузі. Я як Адді, чекала 29 липня аби морок зʼявився. Вони два вперті створіння, які мали токсичні відносини, але вони варті один одного. Тому я у команді Люка і віддала серце йому.  Мені здається, насправді Адді нікого не кохала, бо вона просто не вміла, а все що її цікавило це лишити слід після себе. Я класно провела час з книгою, тож раджу всім її почитати.

Це для мене перша книга від цієї авторки і я вважаю знайомство успішним. Вікторія Шваб створила чудовий світ та цікавих персонажів. У книзі представлено дві перспективи: монстра та людини. Як це часто буває в житті, ми повинні самі собі відповісти, хто в цьому світі справжній монстр, а хто більш людяний. Маємо постапокаліптичну, розділену наново Америку. Країну з двома різновидами мешканців — люди та монстри. Теж маємо місто, розділене на дві частини. Буквально — високою стіною посеред міста. З обох її боків, люди намагаються жити якомога нормальніше. З одного боку — північ, «вільна» від монстрів — тихе село, потім місто, вулиці, переповнені метушливими мешканцями, звичайна школа, повна учнів. Після настання темряви зі своїх укриттів виходять монстри, але люди платять за захист від них. З іншого боку — південь, спустошений війною, що бореться проти монстрів. Тут ви не знайдете школи, а натомість — суцільну сцену, що нагадує про наслідки війни та постійну боротьбу. Тут влада належить людям, а монстри! (три сунаї) служать задля підтримки відносного миру та порядку, вбиваючи «грішників», яких тільки вони можуть впізнати. То де б ви хотіли жити? Пара головних героїв також створює дуже цікавий контраст. Вони знаходяться по різні боки від стіни — Огаст, який, живучи на півдні та належачи до монстрів, що однією піснею здатні вкрасти вашу душу, зовсім не хоче ним бути. Вбивство, навіть грішників, не приносить йому жодного задоволення. Він боїться використовувати свої сили, побоюючись втратити контроль і спричинити більшу катастрофу, ніж спочатку планувалося. Різкою протилежністю його персонажу є Кейт, яка постійно намагається довести своєму батькові, що вона гідна його та його імперії, що спроможна правити нею залізною рукою, як це робить він, бути безжальною лідеркою. Хоча глибоко в душі вона не хоче бути монстром, але знає, що в неї немає іншого вибору. Отож чи може монстр мати людські почуття? І що станеться, коли Кейт дізнається що поруч справжній монстр? Як можна вбивати музикою? Авторка втягує нас у тривожну картину цієї реальності. Приготуйтеся до захопливого, темного світу, де ви не знаєте, хто добрий, а хто злий. Чи можуть монстри бути на світлому боці? Чи все це лише для того, щоб заплутати читача? Шваб побудувала сюжет, заплутуючи нас. Атмосфера цієї книги неймовірна. Вона має захопливу силу, щось таке, що буквально неможливо відірватися. Мені сподобалася концепція та персонажі. Авторка зі своєю неквапливою розповіддю здивувала мене цим новим нетрадиційним вигаданим світом, який водночас є простим і зрозумілим — адже чого ми боїмося найбільше, як не монстрів? Шваб взяла найзнайоміший мотив страху та перетворила його на нову форму, створивши Корсая, Малхая та Суная — монстрів, народжених злочином. Вона також запитала нас, чи є люди одними з них... Якщо ви шукаєте легку фентезійну історію, чи історію, яка більше зосереджена на лінії кохання — ця книга не така. Якщо ж ви шукаєте нову, похмуру історію — ви потрапили за адресою! Я впевнена, що «Пекельна пісня» знайде ще багатьох відданих читачів.

«Незриме життя Аді Лярю» — це історія, яка залишила в мені глибокий слід. Перш за все, стиль написання Вікторії Шваб — це щось неймовірне. Легкість, з якою читається текст, вражає. Я буквально не встигала перегортати сторінки, настільки захоплювалася історією. Попри те, що сюжет розвивається повільно, це зовсім не заважає. Навпаки, ця неспішність додає глибини роздумам і емоціям героїв. Ця книга про вибір, гордість, самотність і пошуки сенсу. Адді Лярю — героїня, яка зачаровує своєю внутрішньою силою. Те, що вона пережила за триста років, просто вражає. Її угода з темною силою стає не лише благословенням, а й прокляттям. Біль, коли її забула сім’я, коли вона знову і знову стикається з тим, що всі люди забувають її після першої зустрічі, важко уявити. Мені було цікаво уявити, як би я прожила таке життя. З одного боку, є шанс виправити свої помилки, але з іншого — яка це самотність, коли тебе ніхто не пам’ятає. Особливе місце в історії займає Генрі, який пам’ятає Адді. Їхня зустріч принесла їй хоч трохи щастя, і за це я була щиро рада. Водночас мене захоплює, як авторка підводить нас до завершення історії — хочеться дізнатися, чим усе скінчиться, але не поспішати прощатися з героями. Ця книга — ідеальний вибір для тих, хто любить занурюватися в емоції і роздуми. Вона залишає багато тем для осмислення та обговорення. Вікторія Шваб створила справжній шедевр.

100/10 ❤️‍🔥 🤩 Це був саме той випадок, коли я не знала чого очікувати від книги, знала лише анотацію і бачила купу позитивних відгуків. 💚Книга зі своїм темпом і настроєм. Я впевнена в кожного задіне свої певні струни душі. Мене вразила глибина закладеного сенсу, і погляд на, здавалось, головні бажання людства - вічна молодість, безсмертя, бажання любові. І звісно те, що свої бажання потрібно точно формулювати, бо вони мають властивість збуватися! 💚 Книга мені сподобалась, під час прочитання ловила себе на думці що не хочу, щоб вона закінчилася, і в принципі відкрита кінцівка дає простір для фантазії і власних роздумів. 😎 Впевнена що залежно від віку прочитання у читача формується своє враження і сприйняття подій. 🥹Історія і пригоди Адді, надовго засідають у думках, змушують ще раз свідомо оцінити прекрасне і безцінне, що є в нашому «буденному» житті. 👌 Для мене відповідь на головне питання в книзі очевидна, тому що хоч в Адді і було 300 років життя, деякі речі вона так і не змогла осягнути і зрозуміти, те що дарує нам дар не забуття і можливості досвіду і порівняння 😉 💞 Якщо ви цінуєте книги, які здатні глибоко задіяти вашу душу, додати нових важливих питань до самого себе, і отримавши відповідь ви станете трошки іншою особистістю, ця книга для вас! Ну і звісно, я не можу не наголосити, який це оригінальний сюжет та історія!

Поетичний і зворушливий роман про пам’ять, самотність і прагнення бути побаченою. Вікторія Шваб майстерно переплітає історію, мистецтво й фантазію, створюючи атмосферну оповідь про ціну безсмертя та силу людського сліду у світі. Подорож Адді крізь століття захоплює своєю ніжною меланхолією, а несподівана зустріч у книгарні додає історії надії та глибокої емоційності.

Загалом враження від дилогії - мені сподобалось. Cвіт із екстраординарними - ЕО, темна атмосфера та прекрасний розвиток персонажів, які часто сірої моралі. Якщо в першій книзі в центрі боротьби були двоє ЕО - то тут ми знайомимось із новими персонажами та дізнаймось трохи більше про світ ЕО. Тут у нас з'являється ціла установа присвячена вивченню ЕО. В цій книзі авторка більше розкриває Елі та його минуле, звідки його взялась його фанатична віра в Бога, які випробування випали на його долю та зламали його. Колись давно Елі вірив, що вижив завдяки божественній волі. Що був невразливим, бо Господь дав йому місію. Але тепер Елі не знав, у що вірити, хоча й плекав надію, що в усього є своя причина. З’являються нові персонажки — Марцелла та Джун. Об’єднавшись, вони утворюють неймовірний дует 👌 Марцеллу вбив власний чоловік. Повернувшись як ЕО, вона прагне не лише помсти, а й сили та влади. Марцелла — це приклад впевненості та амбіційності. Вона знає, чого хоче, і не збирається зупинятися перед перешкодами, навіть, якщо ці перешкоди - ЕО. Віктор, Мітч та Сідні - альтернативна версія сучасної сім'ї, які не пов'язані кровними зв'язками чи навіть романтичними. Їх не пов'язувало абсолютно нічого, але від їх вчинків моє серце постійно тьохкало Сім'я - це більше, ніж кров. Іноді доводиться шукати нову. Іноді щастить, і вона знаходить сама нас. Мені сподобалось як авторка завершила сюжетні лінії, які вона розпочала в цій книзі. Я хотіла б більше лінії Віктора та Елі. Кінець книги мені дуууже сподобався - несеться так, що егегей🔥 ⭐️ Моя оцінка: 8/10 #Читацькі_нотатки_відгук

От ви вдягнули гарненьку спідню білизну — можливо, нову, з якої щойно зрізали бірку. Таку, що ніхто не побачить, але ви знаєте, що в ній ви неймовірні. Потім на цю гарненьку білизну натягнули термуху, лонгслів, потерті, але все ще модні джинси, сорочку в клітинку, наче з баті зняту… І ось ви сидите такі вбрані, в одній шкарпетці, а іншу тримаєте в руках. Задумались. У голові спливає екзистенційний мем від президента: «Хто я?» Куди я йду, навіщо я це роблю, кому це потрібно, чи потрібно це мені? А що я по собі залишу? Чому не можна просто жити без правил та зобов’язань? Хочу свободи, треба купити молока і корм коту… Ось десь приблизно так мені відчулась «Незриме життя Адді Ларю» Вікторії Шваб. Це багатошарова, філософська і фентезійно-романтична подорож, хоча скоріше падіння, у кролячу нору екзистенційних питань буття. Якщо ви шукаєте фентезі про кохання, мистецтво та боротьбу за власне існування — ця книга, звісно, вам це дасть, але ви будете плюватися, сичати та кричати «ну і де любов і спайсі сцени?» пробираючись крізь метафори, алегорії, відсилки та закручені речення. Та якщо ви хочете глибинної, сильно метафоричної, багатошарової, повільної, красивої історії про життя, формування пам’яті, визнання, страх забуття — то мекніть 50 грамів і почитайте «Незриме життя Адді Ларю». Це історія про пошук власного «я» у світі, який забуває людей. Про те, що справжня безсмертність — не в тілі, а в ідеях і слідах, які ми лишаємо. І про парадокс: ми хочемо свободи й пам’яті водночас, хоча ці речі іноді суперечать одна одній.