Люблю я всяке утопічне, катастрофічне, і тут сюжет десь в цьому дусі – що й привернуло увагу. І такий класний початок: закрита школа для дівчат на острові, невідомий вірус, що вразив учениць і вчителів, вірус, що змушує тіла дівчат мутувати – у кого два серця, у кого засліпло око, хтось має гребінь на хребту або руку ящірки… Інтригує!! Словом, ось такі химери стаються з тими, хто витримав мутацію, але є великий відсоток смертей, особливо серед вчителів. А що цей вірус творить з чоловіками – окрема бридота. Серед дорослих – живими лишилась директорка і її помічниця, що й тримають школу в ізоляції, по наказу ВМС. І все витримано в дусі американських блокбастерів – уряд активно працює над вивченням вірусу та винайденням ліків, при цьому, що вони попутно роблять? – правильно – проводять експерименти над хворими. З усіма наслідками – кривавими чи не дуже, але результат один - смерть. Три подруги, вражені вірусом, тримаються разом, підтримують і борються за виживання, адже система харчування у них нестабільна, навколо агресивні баришні, що б'ються за прикраси для волосся та одяг, а за огорожею взагалі скажена мутована дика природа – там все тебе хоче вбити або з’їсти. І сиділа вся школа тихо, чекала ліків, вимирала поступово, поки одну з подруг не забрали на дослідження і тут понеслось – екшн в студію. До фіналу я відверто сміялась з сюжету – ну от як так можна – такий інтригуючий початок і така недолуга розв’язка. Фінал тут якось взагалі ні про що – це натяк на продовження чи що? Не зайшла мені ця історія, дружба цих трьох дівчат - щось специфічне: вранці одна пара – найкращі друзі, вночі – інша, під вечір третя, друга половина книги кульгала на дві ноги, реалізація якась дуже примітивна. Радити книгу не берусь. А от обкладинка - шикарна

"Дикі дівчата" Рорі Павер – це роман, який занурює читача у світ епідемії, що вражає молодих дівчат, перетворюючи їх на жорстоких і нестримних істот. Ця книга – не просто чергова антиутопія, а глибоке дослідження жіночої ідентичності, виживання та ціни свободи.

мала надію, що "Дикі дівчата" стануть для мене відкриттям, адже на початку року я читала "Дім Голлоу" [також боді-горрор] і він мені дуже зайшов. тут не могли не заінтригувати і обкладинка, і опис в анотації — мало б бути щось дивне і дуууже атмосферне. ізольований інтернат, загадкова хвороба, яка змінює дівчат на тілесному і ментальному рівні, і відчуття постійної небезпеки. люблю такі теми. і перші сторінки дійсно проковтнулися мною дуже швидко і з ентузіазмом, моторошна естетика острова почала огортати своїм вайбом, проте чим далі в ліс, тим менше в мене ставало того ентузіазму. особисто для мене сюжет почав буксувати десь із середини. виникло відчуття, що сама історія не знає, куди рухатися. інтригуючі теми у книзі наче є, але вони ніяк не розгортаються, вигаданий світ не поглиблюється, матчастина не розкривається. загадковий вірус Токс так і лишається на рівні візуального елементу, але не має реального змісту або чіткого бекграунду. я не прошу від авторки повного роз’яснення [хоча було б добре, я люблю деталі], але тут усе занадто туманно, ніби Павер кинула гачки, але не збиралася витягати нічого на берег. світ виглядає цікавим, але його майже не розкривають. відчуття, ніби читаєш лише частину історії, без глибини і контексту. і фінал... він просто обривається. без відповіді, без завершення. якщо це перша частина серії — добре, але наразі це виглядає як незавершена історія. проте не можу сказати, що все було погано. ідея мені все одно подобається і я дійсно вірю, що на базі цього сюжету можна було створити щось потужне — щось, що залишає по собі дивний, неприємний, але важливий післясмак. а поки ж мені трохи шкода тих двох вечорів, які пройшли у намаганнях розгледіти в цій книзі щось справді вартісне. власне, якщо сама ідея боді-горрорів вам заходить, або ще не читали цей жанр і бажаєте познайомитися, краще оберіть "Дім Голлоу" Крістал Сазерленд — він значно виразніший, цілісніший й емоційніший. а ще там атмосфера не тільки лякає, а й справді вражає.

У мене змішані відчуття після прочитання, напевно через те, що я завищила очікування до неї. Я начиталася анотацій та очікувала боді-горору, трилеру і ще бозна чого, а в результаті отримала всього потроху і нічого водночас. Задумка була надзвичайно цікава – камерна історія на ізольованому острові, невідома хвороба і таємниці. А от реалізація підкачала. (Далі спойлери) По-перше, мені не вистачило пояснень щодо токсу – як його вивели, з якою метою всі ці дослідження, і чому його вирішили перевіряти саме на дівчатах підлітках (і чому це майже ідентичний вплив має на тварин. А ще – чому ніхто з науковців не збентежений зараженням токс у тварин, бо це явно через те, що вчителька викидала частину їжі). В цьому моменті дуже не вистачає прологу сторінок на 10, щось на кшталт «3 роки до подій» тощо. По-друге, це навіть близько не дотягує до боді-горору. В книзі описуються модифікації тіл дівчат, які з ними робить токс, але настільки поверхнево, що не справляє враження ніякого горору. Я, напевно, хотіла побачити прям чогось деталізованого, щоб було аж бридко читати. Також в мене питання до прописання персонажок. У них доволі дивні характери, як для 14-16 річних, навіть попри їхні обставини. Фінал взагалі все попсував, цей останній розділ з відкритою кінцівкою ні сіло ні впало, я аж розчарувалась.

Не сподобалось ? Я не побачила того емоційного та глибокого сюжету заявленого в описах до книжки. Задум це найцікавіше, що було у цій книзі. Мені було нудно через апатичну манеру розповіді. Можливо авторкою так було задумано, але для мене, це не виглядало захопливо та інтригуюче. Острів, який відрізаний від решти світу, школа-інтернат для дівчат та Токс — вірус, який має просто якісь фантастичні наслідки. Півтора року дівчата знаходяться в ізоляції, поки науковці проводять експерименти з ліками та самим вірусом, використовуючи для цього заражених дівчат. Початок був багатообіцяючий і розв'язка більш менш напружена, але середина ні про що ? Анотація подана так, що я чекала на щось жахливе та горорне. Але по факту, історія сира та монотонна. З того, що сподобалось, це описи місцевості. Добре прописані пейзажі зараженої природи. Щодо життя дівчат, то мені не було моторошно і страшно в моменти, коли вони втрачали рештки людяності під час боротьби за їжу та при загостреннях хвороби. Фінал відкритий. Коли я перегорнула чергову сторінку, а там "Подяка читачу". Я була м'яко кажучи здивована ? Єдине, що зачепило, це те, що сумно було спостерігати за тим як до молодих дівчат віднеслися як до піддослідних кроликів, а у кінці викинули як відпрацьований матеріал. Фініл не пояснює природу виникнення вірусу і яке майбутнє чекає на заручників острову Ракстер. Книжка із серії — можна читати, але краще не треба ?

Є книги які для мене відіграють роль своєрідної машини часу, бо переносять мене років на десять назад. Саме тоді я у великій кількості читала підліткові історії в яких стрімкість сюжету перекриває всі прогалини в сюжеті, логіці та характерах героїв. "Дикі дівчата" яскравий приклад такої літератури, але пам'ятаймо що пройшло десять років?. Ми опиняємося в закритій школі для дівчат яка розташована на острові. В школі вже декілька років панує незрозуміла хвороба Токс, яка спричиняє або мутацією в тілах дівчат або смерть. Звісно, ми потрапляємо в сюжет коли в звичний плин життя вносять корективи і це призводить до краху всього. Хоча ні, до краху призводить бажання героїнь робити щось бо їм так хочеться. Імпульсивність та відсутність критичного мислення головний рушій сюжету, але це не доволі типовий прийом, тож він не став великим мінусом. Для мене основний недолік книги це її фінал. Я можу зрозуміти той прийом що оповідь ведеться від дівчат і вони не можуть знати всіх деталей хвороби, але ж повинно бути хоч якесь пояснення, а не одна фраза на останніх сторінках. Впевнена, що у книги повинно бути продовження і можливо там авторка планувала дати всі відповіді, але на жаль зараз у мене враження, що я прочитала тільки частину книги.??‍♀️. Якщо ви не проти відкритих фіналів і шукаєте швидких подій які полоскочуть вам нерви, то зверніть увагу на цю книгу, але як на мене краще прочитати те, що має і кінці крапку.

Не можу сказати, що я очікувала чогось надзвичайного. Адже дебюти переважно такими й бувають. Я непогано орієнтуюся у вигаданих літературних фентезійно-фантастичних світах, тому оригінальності щодо сюжету не чекала від авторки. Занадто просто (я б сказала, навіть, примітивно). Острів, експерименти, піддослідні, що зриваються з ціпка. Ну … Виклад теж, наче то чернетка. Не розумію тільки, чому настільки слабкі речі почали масово видавати :(((( Але, якщо ви з цим жанром не знайомі, то може й сподобається, хоча … тут і якоїсь головної думки не знайти. Слабенька трієчка, продовження читати точно не буду. Якщо шукаєте в міру страшну і цікаву новинку, то візьміть краще «Дім Голлоу» Крістін Сазерленд. Там хоч подача атмосферна ? (залишала свій відгук у спільноті) Що з дебютів, або свіженького читали в жанрі легкої фантастики ? В мо й не легкої, теж цікаво. (от тут теж питання, коли автори пробують себе в цьому жанрі, але не заморочуються створенням світу для своєї оповіді, то закидають десь у закрито-обмежений простір, але й там не заморочуються за деталі)

Їхні тіла змінюються, стають ворожими для них самих. Вчительки, ті, що лишилися в живих, не допомагають ані впоратися із змінами, ані пояснюють, що ж робити далі. За шкільним подвір'ям росте кладовище, ліс навколо повний тварин, але навіть якщо їх вполювати, отруєне м'ясо непридатне до вживання. Підлітковий боді-горор "ДИКІ ДІВЧАТА" Рорі Павер — серед найяскравіших вражень минулого місяця. ? Школа на острові, із власною територією та, напевно що, у минулому, із гарними рекомендаціями та інстаграмними картинками ідеального навчання. Зараз — це територія, де невідомий вірус перетворив все живе на покручів, які ведуть боротьбу на всіх рівнях: з оточенням, з ворогами, з самими собою. ? Ті кілька десятків дівчат, що вижили після змін, що токс приніс їхнім тілам, намагаються якось вижити: ходять на причал, куди їм привозять їжу та інколи одяг, охороняють територію від диких тварин та рослин, що теж враз здичавіли і... не знають, що робити далі. Ані зі своїми тілами, що міняються, ані з почуттями, які залишаються старими, звичними для того старого світу, від якого невідомо, чи щось лишилося. ? Серед головних претензій до цієї книги — мало розказано про те, що ж сталося насправді, що це за токсин, чому авторка нічого не пояснила і взагалі. ? Серед моїх особистих плюсів до цієї книги — рівно те саме. Якби раптом оповідачка, а оповідь йде саме від першої особи, однієї з заражених дівчат, раптом почала цитувати якісь новини чи звіти токсикологів, чи ще якусь конспірологічну єрєсь нести, я б не дочитала. ⏳ Книга чудово передає рівно те, що й могла б знати й бачити підлітка, яка б опинилася на замкненій території, якій би ніхто нічого не пояснював. Вона робить якісь свої висновки, виходячи з побаченого, а не з авторського всевидячого ока. ✨Напруга між подругами, які навіть не встигли й подорослішати толком, як на них вже навалилося і відповідальність за молодших, і власні почуття одна до одної, і втрата батьків, і ці дикі зміни із тілом, і невідомість, чи буде човен завтра... — ось що тут важить, а не "чому мені не пояснили, який саме це вірус чи вірус це". ✨ І рівно така сама кінцівка, яка й мала б бути в умовах описаного мініапокаліпсису: відкрита, непояснена, яка несе у рівній мірі як надію, так і відчай. ⭐️ А якщо починати копати глибше, то поміж підліткового собі боді-горору вдасться побачити й спробу осмислити, як це — дорослішання жінки? Чи легко це — тілесні зміни, усвідомлення, що певні процеси з тобою за довгі роки, що інколи твоє власне тіло буде тебе підводити чи викидати такі коники, що раду їм дасти вдасться не зразу. І це буде твоя не остання тілесна метаморфоза. ? Мені сподобалося, дуже. Дякую, Vivat.