спойлери!

Автобіографічні мемуари, які розповідають, в першу чергу, про віднайдення внутрішнього спокою і розкриття своєї особистості.

Авторка розділяє історію на три основні частини: Італія – про пошук насолоди, Індія – про пошук віри, Індонезія – про пошук рівноваги, тож і я розділю свій відгук, на три маленьких.

Італія (7/10).
Ліз Томфорд переживає важке розлучення з чоловіком, з яким були разом майже 10 років. Два роки подружжя не може знайти порозуміння, поділити майно, чоловік Ліз прагне забрати собі майже все і постійно звинувачує її в тому, що вона його покинула, заради власних амбіцій – подорожей і письменництва. Не легша ситуація з її коханцем, з яким у героїні постійні емоційні гойдалки.
Під час робочого відрядження на Балі жінка зустрічає старого цілителя, який пророкує, що вона спочатку втратить майже все, що має а згодом віднайде набагато більше. Натхненна, Ліз планує відвідати три країни, аби знайти там справжню себе.
Прибувши до Італії, Ліз оселяється в Римі і вдосталь насолоджується місцевим життям – гуляє містом, пробує кухню і спілкується з багатьма людьми. Жінка потроху відпускає свою внутрішню провину, яку їй всі нав’язували.
Ця частина доволі приємна в прочитанні. Такий собі щоденник людини, яка нарешті перестала турбуватися про речі, які від неї не залежать і живе своє життя. Особливо гарна частина, де Ліз спохоплюється, що жити в Римі не дорівнює подорожувати Італією, як вона планувала, тож, останні тижні з 4 місяців, виділених на країну, вона як навіжена катається від міста до міста.

Індія (6/10).
Чесно, цю частину я читала наче у прострації – загалом через те, що я дуже далека від тої духовності, якої прагне героїня (авторка?), тому десь половину я ще якось усвідомлено, а іншу – вже гортала по діагоналі. Загалом я не можу сказати враження від життя Ліз в Індії. Вона, безумовно, змінилася там – навчилася врівноваженості, стала сприймати більшість подій як невідворотну волю свого бога, але я б не сказала, що тут описаний який суттєвий зміст. Радше Ліз просто ділиться досвідом занурення у свій внутрішній світ.

Індонезія (7/10).
Вважаю цю частину достатньо ґрунтовною, з точки зору розвитку героїні (тут багато про розкриття своєї сексуальності та зцілення розбитого серця), але при цьому вона дуже затягнута (хоча це певною мірою передає життя на Балі – помірне, розплановане тощо). Ліз наче повертається на початок своєї подорожі – десь за кілька тижнів після приїзду вирішує, що гармонію свою вона знайшла і спокійно насолоджується розміреним життя на острові. Мене трохи дивує, як, переживши достатньо проблем через те, що близькі люди її покинули, Ліз лишається наївною і чинить доволі нерозважливо, аргументуючи свої вчинки духовною просвітленістю.

Загалом – шось таке середнє, погортати можна, але перечитувати – навряд, хіба що окремі цитати.

P.S. якщо надумаєте читати, зважайте, що протягом оповіді є десь зо десять згадок русявого – то героїня вчила русяву мову, то була на болотах, то спілкується з росіянкою, то абсолютно недоречно згадує в’язнів російського ГУЛАГу, тричі захоплюється «вєлікімі роботами толстого».

Достатньо глибока і прониклива історія під обкладинкою готичного фентезі (до речі, тут в мене претензія до Віват, які прямо на обкладинці обіцяли вайби дарк академії, а по факту від академії тільки те, що герої є студентами. Сюжет книги не будується навколо навчання, тому це максимум магічний реалізм з елементами готики та академії. Але темна атмосфера безумовно присутня).

Мені надзвичайно сподобалося, що книга має феміністичну основу, бо головна героїня безупинно доводить світу, що вона чогось варта, поки більшість сприймає її як симпатичну ляльку. Наскільки я зрозуміла з описів, це альтернативне 20 століття (кінець 19 - початок 20 мінімум, а то і середина 20) – тут є автомобілі і танки, телефони на початковому своєму рівні розвитку; жінок тут вважають недалекими і не здатними до опанування серйозних наук.

Головна героїня Еффі Сеєр – єдина дівчина на архітектурному факультеті – другому за престижем, адже до її омріяного літературного не приймають жінок. Вона з дитинства обожнює історії про фейрі та письменника Емріса Мерддіна, який написав її улюблений твір «Ангхаред» про Лихого короля Фейрі та відваджу людську дівчину яка змогла його перехитрити і перемогти. Еффі відправляється до міста Солтні, в якому до своєї смерті проживав письменник для того, щоб провести реконструкцію його сімейного маєтку. По приїзду її жахає занепад, який там панує – будинок буквально розвалюється на очах, а його мешканці непривітні. Там же вона зустрічає студента літературного факультету Престона Хіллоурі, аргантіанця, який прагне довести, що видатний письменник Лліру був шахраєм. Вони об’єднуються, аби разом з’ясувати правду. А кінцівка просто розбиває всі можливі припущення.

Насправді Еффі та Престон – одні з найулюбленіших героїв за останній час.

Еффі не просто «звичайна дівчина, яка раптом викриває у собі неймовірні здатності», вона з дитинства бачила видіння і всі доводили їй, що вона божевільна, тож дівчина постійно жила під тиском інших, спочатку матері, а потім викладачів та студентів університету, які ще й до всього пустили чутки, мовляв вона переспала з одним з викладачів. Еффі визнає свої слабкості, що вона боїться майбутнього, невизначеності, не може нормально спати без снодійного і приймає ліки від своїх галюцинацій.

Престон також заслуговує окремого опису. Нарешті в книзі не холодний-замкнений-травмований тип, який тільки з гг розкривається. Престон нормальний, настільки, наскільки ви можете собі це уявити. Він терпляче і спокійно комуні кує з Еффі, попри її початково упереджене ставлення до нього. Він не намагається її використати чи затягнути в ліжко, натомість піклується, підтримує і щиро допомагає.

Той конфлікт на початку історії герої дуже швидко вирішують, бо просто говорять одне з одним, тож вони навіть не суперники в своїй роботі.

Держави Аргант і Ллір віками воюють, бо «Аргант завжди вважав іллірійські скарби та традиції своїми», тому в книзі також присутні деякі соціальні роздуми на цю тему, тож я поділюся найулюбленішими цитатами (вони стосуються тем війни, фемінізму і одна про стосунки):

«Там лежить Аргант, войовничий північний сусід Лліра. Раніше вона вважала, що аргантіанці та ллірійці надто відрізняються одне від одного, й тому ненависть та війни між ними ніколи не вщухають. Тепер, поживши шість тижнів у цьому розділеному навпіл місті, дівчина зрозуміла, що все навпаки. Аргант завжди вважав Ллірійські скарби та традиції своїми. Ллір же не припиняв звинувачував аргантіанців у тому, що ті крадуть його історію й героїв. Тому Ллір започаткував традицію при-значення національних авторів, які врешті-решт ставали Сплячими. Це було спробою створити щось таке, чого Аргант не міг забрати.»

«Якщо Аргант виграє війну, чи змусить він увесь Ллір говорити своєю мовою? Чи зростатимуть ллірійські діти, вивчаючи нові голосні звуки й дієслова, замість того щоб вивчати ллірійську поезію?»

«Уже кілька років, як війна зайшла в глухий кут. Час від часу небо здригалося від далеких пострілів, хоча їх було легко переплутати зі звуками грому. Мешканці Кер-Ізелю, як і сама Еффі, навчилися сприймали той гуркіт, як фоновий шум транспорту: дратівливе, але звичне явище.»

«Мистецтво оповідання історій заслуговує на найглибшу пошану, а самих оповідачів треба вважати хранителями ллірійського культурного спадку. Саме тому літературний коледж буде найпрестижнішим з усіх напрямів навчання в університеті. Для вступу вимагатимуть найвищий бал і висуватимуть найсуворіші вимоги. Зважаючи на вищезазначене, було б недоречно приймати жінок, адже вони як стать не демонструють значних здібностей до аналізу літератури та її розуміння.»

«— Тепер ти справді смішна. Тут у жодному разі йдеться про політику. Йдеться про науку.
— І ти гадаєш, наука не має жодного стосунку до політики?»

«… я була жінкою, коли мене було зручно звинувачувати, і дівчинкою, коли мене хотіли використати.»

«Вона хотіла кричати правду на весь світ, навіть якщо її голос буде єдиним, і навіть якщо це змусить її горло кровоточити. Вона не могла більше мовчати.»

«— Не погоджуватися зі мною — це не те саме, що дошкуляти мені. Я можу помилятися. Іноді зі мною необхідно сперечатися. І те, що ти змінюєш думку, це не дурість. Це просто означає, що ти дізналася щось нове. Кожен іноді змінює свою думку, і так має бути, бо інакше люди були би просто, не знаю, впертими невігласами.»

Я однозначно рекомендую книгу тим, хто хоче не просто зануритися у світ інтриг та містики, а ще й розглянути важливі соціальні питання.

Цікавий факт: за материнською лінією предки Ави Рід (авторки) — українські євреї.

Один з улюблених класичних творів, який просякнутий романтизмом та трохи містикою, тож дуже добре підійде для атмосферних читань.

Історія Джейн Ейр не тільки про дорослішання та пошук справжньої себе, а ще й про постійну несправедливість та боротьбу із нею. Життя Джейн постійно супроводжують втрати її близьких – в дитинстві втрачає спочатку батьків, потім дядька і вимушена жити з мачухою і кузенами, які її ненавидять; ще пізніше помирає її подруга; вона дізнається, що її коханий Едвард, до якого вона була так прихильна, обманював її, приховавши свою божевільну дружину.

Опинившись в злиднях, Джейн нарешті зустрічає своїх кузенів і потроху налагоджує своє життя, вони разом отримують спадок від дядька і згодом повертається до Едварда, який постраждав під час пожежі.

Попри, на перший погляд, трагізм життя Джейн, вона вміє насолоджуватися дрібницями та намагається прожити його на повну тією мірою, яка здається їй прийнятною. Вона з радістю вчиться новому і пізнає світ; не прагне слави і багатства. На противагу досить неблагополучному дитинству, вона виросла доброю, щирою, щедрою, а також дуже відважною.

Протягом книги я наче жила разом з героїнею – переживала і раділа за неї, обурювалася несправедливості, дивувалася дивним рішенням і шукала їм пояснення.

Загалом дуже сподобалася атмосфера книги, ще й в неймовірному оформленні з ілюстраціями.

Чудовий приклад класичної готики, ще й з вампірським сеттингом.

Головна героїня Лора живе в батьківському замку, розташованому серед австрійських лісів. У двадцять шість років вона зустрічає Карміллу, дочку графині — дивну дівчину, перебування якої в замку негативно впливає на саму Лору — їй сняться жахіття, погіршується стан здоров'я. В одному зі старовинних родинних портретів вона впізнає Карміллу.

З часом персонажі розуміють, що Кармілла і є та сама графиня Міркалла з портрета і що вона вампірка. Сама історія містична, напружена, сексуальна. Усамітнений серед лісів замок — класичний атрибут, акий стає тлом для більшості сцен сюжету, таємниць та загадок.

Взаємодія Лори та Кармілли це особлива лінія жіночої дружби та пристрасті. Книга однозначно варта уваги.

Дуже естетична історія в жанрі готичної прози з елементами детектива. Попри те, що історія розрахована на підліткову аудиторію, мені сподобалася.

Написана доволі просто і лінійно, тож можна повністю заглибився в сюжет і слідкувати за подіями. Іноді мені були незрозумілі дії головної героїні, але це пояснюється її дитинством, та життям в притулку. З Метью авторка дуже гарно описала, на які жертви йому доводиться йти, щоб виконувати призначення їхньої родини.

Загалом історія трохи стиснута, наче авторка була обмежена в обсязі, але дуже підходить для атмосферних читань — великий сімейний маєток, родинна таємниця і постійна небезпека. Але не очікуйте від книги нічого серйозного.