Враження, що мене надурили, певно ще ніколи не було таке сильне…? Це вже третя книга цієї авторки у мене, і краще не стає, тому вона ж і стане останньою. Перше що хотілось би спитати, редактори взагалі бачили в очі той текст? Чи перечитувала авторка свою ж роботу, я навіть не питатиму, схоже як і з минулими книгами - ні. Бо по іншому пояснити діри в сюжеті розміром з Маріанську впадину, я не можу. Давайте по порядку: 1. Зі мною прийоми «надавити на жалість» не працюють. «Прозорі оченята, маленькі пальчики, і тд» - я зрозуміла вона мала, не треба постійно це повторювати, воно так не працює. 2. Якість тексту - коли сусідні речення суперечать один одному, це проблема, я вже не говорю про факти з сусідніх сторінок. Коли вам пишуть: «Вогнепальна рана в районі очей.», а в наступному «Кулі пройшли на виліт… Ми нарахували три постріли» - це взагалі треба коментувати? 3. В описи автор не вміє, вона дуже любить описувати місце подій його назвою «Чималий шмат вулиці Набережної - від мосту на Галицькій до університету нафти та газу…» - я ніколи не була в Івано-Франківську для мене цей опис місця значить НІЧОГО, я поняття не маю як воно виглядає, як я це маю уявляти? І такого багато, нам кажуть назву вулиці, куди йде персонаж - нашо мені ця інформація, я поняття не маю, шо це за місце. 4. Сюжетні гілки які ведуть в нікуди і персонажі яких згадали раз і потім ми їх не бачили і не чули. Нашо? Вони нічого не дали сюжету, для чого вони там? 5. Ідея яку несе ця книга. Якщо ви на дні, не намагайтесь це якось вирішити, просто пливіть за течією. Я певно закінчу, бо буду до ночі то писати. Ця книга - сирюща, яким дивом її перевидали для мене загадка. Не витрачайте час. НЕ РЕКОМЕНДУЮ

Ця історія - біль нашого суспільства. Байдужість сусідів, корупція і безкарність в поліції, проблемна сім'я, алкоголізм і біль дітей, які змушені все це пережити. Це все поруч з нами, і часто люди байдужі або бояться, і з мовчазної згоди сусідів, знайомих, органів влади трапляються жахливі трагедії. Діти, намагаючись втекти від домашнього насилля, можуть потрапити в не менш небезпечну ситуацію. Ніхто їх не чує. Це моє знайомство з авторкою. Болюча, гостра драматична історія про життя однієї сім’ї. Мене завжди до глибини душі торкають історії, де страждають діти. Можливо, саме тому я так мало читаю книги з гостросоціальними темами. Бо болить....

Книжку «Усі їхні демони» я прочитала, але все ніяк не могла зібрати думки до купи, щоб написати відгук. І тільки через деякий час, після осмислення подій книги — пазл склався. Я була вражена як авторка майстерно передала біль, агресію та байдужість., які довелося пережити дев’ятирічній Лесі в родині, де батьки пиячили. Зникнення її брата Діми стає для дівчинки ще однією трагедією, на яку ніхто не звертає уваги — і це по-справжньому боляче. Я настільки занурилась в жахливі події, що зовсім забула про передмову. Бо книга не лише про домашнє насильство, а й про мовчання — сусідів, школи, суспільства… Вона болісна, правдива, але необхідна. Історія, що заснована на страшній реальності та на власному досвіді автора… Це твір, який варто читати для того, щоб не залишатися байдужим! #марафонкнигомам

Це доволі незвична історія, з достатньо заплутаними лініями головних героїв, проте стиль написання надзвичайний, і це хочеться читити і читати. Взагалі манера авторки досить затягуюча, вона розповідає ніби про звичайні історії, але написано це так, що просто не відволіктися, і це ніби заворожує

«Усі їхні демони» — книжка, яка залишить після себе довгий емоційний шлейф. Це вже четверта книга Поліни Кулакової, яку я прочитав, і щоразу я ловлю себе на думці: як добре, що відкрив для себе цю авторку. Я завжди раджу її всім — і знайомим, і підписникам. Бо Поліна пише чесно, тонко, по-справжньому. «Усі їхні демони» — це не просто назва. Це метафора болю, мовчання, таємниць, які носять у собі дорослі, і які так часто відображаються в дітях. Але серед цієї темряви є щось дуже людяне, ніжне, те, що пробирає до мурашок. Кінцівка розчавила і водночас зцілила. Це була та крапля, яка добила. Я плакав — не соромно це сказати. Бо така література й повинна викликати емоції. Окремо хочеться відзначити саму Поліну — авторку, яка залишається відкритою, живою, щирою в спілкуванні. Це додає ще більше довіри до кожного її слова. Я щиро рекомендую «Усі їхні демони» усім, хто готовий до сильних переживань, до розмов про важливе, до зустрічі з власними тінями.

Напевно лише я, бажаючи в книгах абстрагуватися від тематики домашнього насильства, в якій працюю, можу рандомно обрати книгу саме про домашнє насильство. На жаль, все описане пані Поліною в книзі - суцільна правда. Те, що переживають постраждалі, те, як працює правоохоронна система, обмежена недосконалим законодавством і те, наскільки людям подекуди байдуже на такі ситуації. Я не можу сказати, що розв'язка стала для мене неочікуваною - бо часто саме так і відбувається в сім'ях, які живуть в ситуаціях домашнього насильства. Сюжетна лінія, яка домашнього насильства не стосувалась, теж видалась мені доволі динамічною і цікавою - люблю такі штуки, як не дивно ? Єдине, що трішки швидко кінцівка розв'язалась - мені не вистачило ще буквально декілька розділів. Хоч від роботи абстрагуватися не вдалось, книга мені сподобалась. Дякую авторці за неї і за те, що не боїться писати про цю тему.

Це моя друга книжка української авторки і я навіть не сумнівалась в тому купувати її, чи ні, адже «Дівчина, яку ми вбили» мені в свій час дуже сподобалась ?! Та можу сказати, що ця книжка більше зачепила мене за живе, така вона, дійсно, гостросоціальна, важка, тригерна, але життєва. Війна війною, а проблеми таких неблагонадійних сімей і трагедії цих дітей жили, живуть і будуть жити в будь-який час, попри усі обставини, не дивлячись на зміну декорацій. А люди ще більше продовжують тягнути ту буденність за принципом «моя хата скраю». На жаль. Трошки спойлеру про фінал, який я оцінила, тому що він нелегкий, але правдивий. Саме так і відбувається, нижчі верстви населення легко притягнути до відповідальності, а у тих, у кого «звʼязки» все сходить з рук, навіть убивство. Ніяких рожевих окулярів, суто наше сьогодення. Я б мріяла, щоб у нас було більше таких талановитих авторів, як Поліна. Тому що «трилери» особисто мій улюблений жанр, а Поліна Кулакова пише саме в ньому. Ставлю собі в план прочитати усі книжки ?! І у мене тепер є улюблена УКРАЇНСЬКА авторка у сучасній українській літературі, це кайф!

Те, як Поліна Кулакова вбиває своїх героїв — ще треба мати силу волі. Мені було боляче закривати книжку, хоча може це і є головною метою авторки, — викликати максимальні емоції після прочитання. Ця книжка — це продовження "Корсо", тепер Єва з Володимиром одружені, всиновили Макса та народили дитинку, і звісно повноцінний член сім'ї Корсо) Через 6 років після закінчення історії "Корсо" з'являється новий маніяк, який викрав дівчину-студентку, яка знайшлась аж через півроку на тому ж місце де і зникла, в тому ж одязі, який просяк брудом її ж тіла і вона взагалі нічого не пам'ятає останні півроку, а ніби тільки що вийшла з магазину, в який заходила півроку тому перед зникненням. Це починає розслідувати Володя, а Єві починають ввижатись різні марева, вона перестає відчувати себе в безпеці, в той час як Максу починають знову снитись сни, що мають бути розгадкою хто ж вбивця, і все це починає потрохи руйнувати таку щасливу і дружню сім'ю. Мені дуже сподобалась книжка, я прочитала її дуже швидко і закривши дуже довго не могла прийти в себе. Тепер я маю перечитати всі книжки Поліни Кулакової, вона точно мій автор.