Від цього роману в мене дуже суперечливі враження... Перша половина книжки мені зайшла на "ура". Дуже цікавий сюжет, справді тримає в напрузі. Цікавий прийом називати вбивцю Садівником (це наче алюзія на всі ті детективи, де злочинцем виявляється якась непримітна особа; у творі це максимально виправдано). Цікаво було читати, як події пропонуються з погляду двоє людей: убивці і головної персонажки. Ще мені сподобалося, що центральним образом є песик. Дуже люблю тварин, а Річі-Доріан просто неймовірний ❤️ Такий розумний, на відміну від більшості персонажів роману. Друга половина книжки мені не сподобалась. Сум'яття виникло вже тоді, коли у творі почала з'являтися містична лінія. Мені вона в романі здалася зайвою. Бентежила просто феноменальна інтуїція Єви, головної персонажки. Дії багатьох персонажів здалися нелогічними. А від вчинку Єви наприкінці твору я в шоці, і в ще більшому шоці від спроби його виправдати... Віщі сни Максима мене теж бентежили. Насправді я люблю містику. Я навіть вірю у віщі сни. Але дуже не люблю, коли в детективі за допомогою містики розкривають справи. У моєму сприйнятті це логічний, точний жанр, щось типу літературної математики. Мені, наприклад, нецікаво читати детективи, у яких на слід злочинця наштовхує віщий сон - банально хоча б тому, що я хочу захоплюватися розумом слідчих, які працюють над справою, розплутують її, збираючи докази по крупинках. Щодо Єви. Вона мене дратувала. Звісно, в цьому немає вини авторки, просто так співпало, що в нас із Євою дуже різні погляди на життя. Деякі епізоди у творі здались максимально неправдоподібними. Наприклад, що у вбивці прокинулась совість. Ну, це зовсім не той випадок, коли таке можливо. Продовжу ще щодо Єви. Я не психіатр, може, маніяки справді схильні шкодувати через свої вчинки (у це не готова повірити, але я не маю відповідної освіти, тому стверджувати на 100 відсотків не буду). Зате я маю педагогічну освіту і з усією відповідальністю заявляю: те, як Єва поводилась зі своїми учнями, категорично неприпустимо. І я зараз не про те, що вона вдарила хлопця, який знущався над іншою дитиною. Це, звісно, теж однозначно неправильно, але це у творі й так засуджується, це всім зрозуміло. Мене збентежило інше: те, що між нею й учнями зовсім не було дистанції, що вони зверталися до неї на "ти", обговорювали особисте життя. Ну, не буде дитина сприймати тебе як учителя, якщо повністю відмовитись від субординації. Це, звісно, добре, що Єва знайшла до учнів підхід, хотіла стати для них доброю розуміючою вчителькою. Тут зауважу, що в неї був тільки один клас із 5 учнів. Якби було дев'ять класів із 35, то про індивідуальний підхід було би важко говорити. Але то таке. Те, як вона поводилась із 14-річним Максимом, мене взагалі шокувало. Іноді мені здавалося, що вони одне з одним ледь не фліртують. Хоча був і певний дисонанс: коли Єва переконувала, що читати детективи в 14 років ще зарано, як і дивитися кримінальну хроніку. Дивували мене й інші вчинки Єви, але не буду спойлерити. Дуже наївною вона себе зарекомендувала, коли йшлося про стосунки на відстані. Іноді, як після знайомства з Володею, вела себе дуже нерозсудливо. Це все мене дратувало й відволікало від основної сюжетної лінії. Ще, як на мене, вона недобре вела себе з Соломією. В очі типу подруги, а за спиною - зневага. Мовляв, і використовувала її Соля, і в чоловіках не розбирається... То для чого з нею спілкуватися? Якщо ти не вмієш говорити "ні", це лише твоя проблема. Маніяк теж був якийсь дивний. То так довго замітав сліди, то почав раптом виливати душу незнайомій людині, фактично викривши своє справжнє ім'я. На початку мені подобалось те, як у творі зіставляються долі двох людей, у яких були схожі проблемні сім'ї (Єви і Сергія). Думала: от напишу у відгуку, що все ж багато чого залежить від самої людини, що не можна списувати моральну деградацію винятково на проблеми в сім'ї. Але те, що зробила Єва в кінці, відбило в мене схоже бажання. По суті, в моїх очах вона вчинила ще гірше, ніж убивця. І, до речі, щодо вислову про мертвих, яким Єва виправдовує вітчима-садиста. Я десь читала дуже цікаву його версію: "Про мертвих або добре, або нічого... крім правди". Така позиція мені ближча.

Ухх, таке класне перше знайомство з авторкою. Початок був неймовірно приємний тим, що події відбуваються в Івано-Франківську, я просто нереально кайфувала, бо живу тут і знаю всі місця, які описані в книзі. Перейдемо до сюжету. Трагічний, важкий, деколи просто не могла ніяк зрозуміти чому так чинять, але це все життя, яким воно є, бо ж таких історій чимало, на жаль. Дівчинка Леся намагається врятувати свою сім'ю: маму та брата. Маму від алкоголізму, а брата від неприємностей в школі та й загалом. Битовуха: алкоголь, скандали, побиття, життя нестерпне. Здавалось, що кінця і краю тому не знайдеться, бідна дитина ходила по допомогу до різних людей і з мамою говорила і з братом, і нічого не мінялося. На фоні сімейних драм у місті стається вбивство, навіть подвійне вбивство, але слідчим потрібно ще з цим розібратись. Наче тихий Івано-Франківськ, а таке коїться... Що ж, головний слідчий береться за справу і починає розслідувати злочин, який може призвести до неочікуваних наслідків. Гарно показана робота поліції, зі всіма її плюсами та мінусами. Опис міста, деталі злочинів. Також характер героїв, на що вони здатні, передано емоції дитини, сімейних проблем, зі всіх ракурсів життя. Соціальний трилер, який змушує задуматись над долею таких сімей. Поки читала, то було гірко на душі від того всього( Авторка порушує важливі питання: алкоголізм, домашнє насильство, дитячі травми, страх, байдужість людей до чужих проблем і тд. Книга залишає післясмак важких емоцій. Як рішення дорослих впливає на дітей і що потім тих дітей чекає в майбутньому. Отже, книга яскравий приклад як не треба робити в реальному житті. Сюжет цікавий, персонажі справжні. Сподобалась однозначно, знайомство з іншими книгами Поліни Кулакової точно продовжу, все ж мені легко та цікаво читалось

Люблю цю авторку, і завжди підтримую українських авторів, пишаюсь їхніми досягненнями. Мабуть, це перша книга авторки, бо вона досить сира і написання теж не на найкращому рівні, авторка згодом почала писати набагато кращі книги. Але все одно ця книга варта уваги, бо ця книга про важливе, про складні сімейні стосунки, які можуть бути в кожній сім'ї, і дійсно ніхто не знає, що може бути за зачиненими дверима. Книжка важкувата, можливо через те, що оповідачка маленька Леся, якій 9 років, і той жах, що їй доводиться переживати, не кожен здатен осягнути. Не раджу людям, які не готові читати про сімейне насилля та підліткові проблеми.

Кожного разу впевнююсь, що Поліна Кулакова - прям моя авторка. Готова читати усі її книги. Я в захваті від її робіт і ця книга - не виняток

Враження, що мене надурили, певно ще ніколи не було таке сильне…? Це вже третя книга цієї авторки у мене, і краще не стає, тому вона ж і стане останньою. Перше що хотілось би спитати, редактори взагалі бачили в очі той текст? Чи перечитувала авторка свою ж роботу, я навіть не питатиму, схоже як і з минулими книгами - ні. Бо по іншому пояснити діри в сюжеті розміром з Маріанську впадину, я не можу. Давайте по порядку: 1. Зі мною прийоми «надавити на жалість» не працюють. «Прозорі оченята, маленькі пальчики, і тд» - я зрозуміла вона мала, не треба постійно це повторювати, воно так не працює. 2. Якість тексту - коли сусідні речення суперечать один одному, це проблема, я вже не говорю про факти з сусідніх сторінок. Коли вам пишуть: «Вогнепальна рана в районі очей.», а в наступному «Кулі пройшли на виліт… Ми нарахували три постріли» - це взагалі треба коментувати? 3. В описи автор не вміє, вона дуже любить описувати місце подій його назвою «Чималий шмат вулиці Набережної - від мосту на Галицькій до університету нафти та газу…» - я ніколи не була в Івано-Франківську для мене цей опис місця значить НІЧОГО, я поняття не маю як воно виглядає, як я це маю уявляти? І такого багато, нам кажуть назву вулиці, куди йде персонаж - нашо мені ця інформація, я поняття не маю, шо це за місце. 4. Сюжетні гілки які ведуть в нікуди і персонажі яких згадали раз і потім ми їх не бачили і не чули. Нашо? Вони нічого не дали сюжету, для чого вони там? 5. Ідея яку несе ця книга. Якщо ви на дні, не намагайтесь це якось вирішити, просто пливіть за течією. Я певно закінчу, бо буду до ночі то писати. Ця книга - сирюща, яким дивом її перевидали для мене загадка. Не витрачайте час. НЕ РЕКОМЕНДУЮ

Ця історія - біль нашого суспільства. Байдужість сусідів, корупція і безкарність в поліції, проблемна сім'я, алкоголізм і біль дітей, які змушені все це пережити. Це все поруч з нами, і часто люди байдужі або бояться, і з мовчазної згоди сусідів, знайомих, органів влади трапляються жахливі трагедії. Діти, намагаючись втекти від домашнього насилля, можуть потрапити в не менш небезпечну ситуацію. Ніхто їх не чує. Це моє знайомство з авторкою. Болюча, гостра драматична історія про життя однієї сім’ї. Мене завжди до глибини душі торкають історії, де страждають діти. Можливо, саме тому я так мало читаю книги з гостросоціальними темами. Бо болить....

Книжку «Усі їхні демони» я прочитала, але все ніяк не могла зібрати думки до купи, щоб написати відгук. І тільки через деякий час, після осмислення подій книги — пазл склався. Я була вражена як авторка майстерно передала біль, агресію та байдужість., які довелося пережити дев’ятирічній Лесі в родині, де батьки пиячили. Зникнення її брата Діми стає для дівчинки ще однією трагедією, на яку ніхто не звертає уваги — і це по-справжньому боляче. Я настільки занурилась в жахливі події, що зовсім забула про передмову. Бо книга не лише про домашнє насильство, а й про мовчання — сусідів, школи, суспільства… Вона болісна, правдива, але необхідна. Історія, що заснована на страшній реальності та на власному досвіді автора… Це твір, який варто читати для того, щоб не залишатися байдужим! #марафонкнигомам

Це доволі незвична історія, з достатньо заплутаними лініями головних героїв, проте стиль написання надзвичайний, і це хочеться читити і читати. Взагалі манера авторки досить затягуюча, вона розповідає ніби про звичайні історії, але написано це так, що просто не відволіктися, і це ніби заворожує