Ольга Богомаз

📚 Я не очікувала нічого особливого від цієї книжки, і в ній справді немає нічого такого, але в цьому, на мою думку, її. перевага! Зараз поясню ⬇️

Це історія про реалії української сім'ї з Донбасу; брат з сестрою їдуть з Києва додому на весілля молодшої сестри. Вони не близькі і ніколи такими не були, вони радіють, що змогли виїхати в інше місто, побудувати інше життя. Проте «уважити» треба, тому вирушають у дорогу.

🫂 Шлях буде нелегкий, це стає зрозуміло одразу, як тільки вони рушили з автовокзалу. Спершу Яра та Олег мають заїхати у Харків за тіткою і вже з нею вирушити машиною на Донеччину. Однак без форсмажорів не обійшлося, тому тітка залишається, а їм треба добратися в рідне село, бо, поки вони гостилися у Харкові, помер дід. Тому замість весілля, вони вже їдуть на похорон…

Ми спостерігаємо за їхньою подорожжю, часом описи були такі чіткі, що я наче сиділа в автобусі біля ГГ, пила з ними пиво в сумнівній компанії в центрі міста під час якогось святкування, а потім з ними ж їхала в старій тарантайці, поганою дорогою, через зарослі й закинуті будівлі.

Роман й справді дуже життєвий, тому тут буде російська (матір спілкується виключно рос), це трохи тригерить, але, як на мене, не більше, ніж, коли ви почуєте російську в громадському транспорті чи закладі харчування.

🤔 Що сподобалося — простота. Справді. Це лайтова, хороша, реалістична розповідь про життя й трагедію однієї сім'ї: їхній батько помер молодим, він був художником, після смерті залишилася лише 1 картина, але діти намагатимуться щось знайти під час поїздки додому, а матір не знала, як правильно виховувати дітей, вона тягнула на собі їх 3 і бачила перед собою лише роботу.

Тут немає якогось пафосу, осуду чи повчань, лише розповідь про те, як воно буває. Я прочитала цю книжку за 2,5 години, тому вважаю, що вона ідеально підійде вам для читання одного затишного вечора.

Дорожня книга - гарна, щоб годинку-другу відволіктися.
Такий собі тревелог у дитячі травми, сімейні драми та сепарацію від родини та місця, де ти виріс.
Чужа сім’я - темний ліс, як то кажуть. Але маємо направду багато схожості моментами.
⠀
Авторка пропонує нам поїхати у селище на Донеччині разом з Олегом і Ярою. Вони двійнята, що не надто добре ладнають. З буденного і звичного їх висмикнуло весілля Настуні - наївної сестри, яка живе сьогоденням і не надто переймається копирсанням у шафах з родинними скелетами. Мабуть, вона тут дійсно найщасливіша. Решті просто мама подзвонила і сказала : «треба, бо що люди скажуть...»
⠀
Вміння відрефлексувати й піти далі - неоціненне. Виборсатись із пут сумнівних обов’язків, «комусь щось винен» чи «повинен» може далеко не кожен. Та хто зміг, вважай щасливчик. Ярі та Олегу неприємна ця подорож, та й проблем загалом вона не вирішить. Просто спосіб поностальгувати та спроба віднайти щось втрачене, відвоювати частинку втраченої любові. Але чи вже потрібна вона?
⠀
Моментами історія ставала трагікомічною, та й все це зовсім не про весілля. Більш про людей, які ніколи не можуть вчасно озвучити свої хвилювання чи переживання, або ж про тих, хто просто лізе у чуже життя і завжди все знають краще.
⠀
Страшенно тригерило багато діалогів російською, відсутність сюжету як такого, та і персонажі трішки аморфні. Постійні хронологічні стрибки й вічні страждання. Але я вважаю книгу цілком успішним дебютом авторки, можливо не для того настрою та емоційного стану була.

Книга - це опис пейзажів, атмосфери степової Донеччини... Авторка сама каже, що в першу чергу намагалась створити "дорожній роман", припасовуючи персонажів до картинки.

В результаті, персонажі наче не цілісні особистості, а набір стереотипів, до того ж нам прямо кажуть як ми маємо! до них відноситись і що про них думати. І це нав'язування я відчувала напротязі всього читання і прям хотілось попросити - а можна скласти власну думку? Сюжет доволі простий, декорації натякові, персонажі картонні... загалом, в романі мені не вистачило глибини і емоційного занурення в історію.

Брат і сестра довго не були вдома, на сході. Весілля Настусі (молодшої сестри) - привід мамі заманити їх нарешті до себе. От ми і бачимо цю дорогу додому, не близькі й теплі стосунки, якісь маніпуляції та спогади про минуле, дитинство і родичів.

На жаль, виявилось не моє(( тягнула цю крихітку на 200 сторінок понад місяць, настільки мене не захопила історія. Не вистачило лінійності оповіді, як на мене, було багато різних коротесеньких згадок про рандомних людей, які ніяк не впливали сюжет. Розумію, що так, мабуть, мала би скластись повніша картинка про місцевих жителів, але зі мною не спрацювало.

Але раджу пробувати, бо хороших відгуків все ж більшість)

Роман про подорож додому, чи назад в життя з якого так сильно намагався втекти.

Яра та її брат Олег вирушають з Києва на Донеччину на весілля до сестри, яка , як то кажуть, «залетіла». Їдуть не з великої любові, бо так треба, так прийнято, так наказала мати.

Дорога потягом, маршрутками, попутками зі спогадами про дитинство, звідки вони прийшли та де вони зараз, розмова з людьми, які зустрічаються по дорозі, випадкові не випадковості. Вас поглинає, якась сірість та депресивність, безвихідь.

Їдучи на весілля, брат та сестра потрапляють на похорон дідуся Федора, єдиного втілення домашнього тепла. Для мене це як символ, що любові тут більше нема, останні її каплі померають. Та й вцілому це роман про не любов усіх та до всіх, холодна мати, дитячі травми, такі непрості стосунки між самою Ярою та Олегом, які не вміють спілкуватися та підтримувати один одного, коли твої діти на весілля це просто «два місця в ресторані»

Для мене найбільш показовий епізод, коли Яра після походу на кладовище пішла допомагати бабці шукати загублену козу(чи то може себе, виплакати всі речі, які накопичилися за час похорону «для галочки», «весілля для галочки».

«Думки про квіти виявилися сльозогінними - і вона раптом розридалася. Якось так це вийшло: розридатися у степову землю, схлипувати в суху траву, яка замість витирати сльози подразнює і без того червону шкіру. Вона плакала за померлими: дідом, бабою і батьком. Плакала за живими: за материну долю, за маленьку Настусю. Вона стікала водою за себе й за брата. 3 її очей лилися струмені, на ліктях відбилися грудки землі, а сонце напекло в потилицю. Зненацька стало легше - так, ніби прокидаєшся від моторошного сну й виявляеш, що потрібно вставати, бо вже ранок. Сон нікуди не дівся, але Яра вирішила, що вже досить».

Кажуть, що в цій історії можна впізнати не тільки Схід, а й інші регіони. Я не погоджуся. Описи землі, рослин, які вдираються у шкіру колючками аби вижити, тріщини в землі в які можна засунути дві долоні це точно про степ. Земля на моєму рідному Поділлі щедрий чорнозем, квіти на ньому лагідні та м‘які, а всі культури легко приймаються, зелень буянить різнобарв‘ям🌿

«Рослини, що проростають із глини мають міцні тіла, і коротке коріння».
Цей опис степу, як коротка пам‘ять про свій рід, батьковий хутір, його останню картину, яка так і залишилася в якійсь занедбаній чужій дачі, так і не віднайдена дітьми

Про брак любові й мандрівку додому.

Як на мене, це історія має настільки глибокий (під)текст, що місцями мені було боляче читати Авторка обмежилася подіями в окремому регіоні, Донеччині, але подібних родинних історій доволі по всій території нашої країни.

Хіба не має наше суспільство проблем з визначенням ідентичності, пам'яті роду, пошуку своїх предків, коріння, вирішення мовного питання?
Власне, всіх цих питань торкаються наші герої роману-подорожі, а от чи вдається їм впоратися - то вже зовсім інше...
Події повертають нас у 2016 мальовничими описами степової зони України та її окремих населених пунктів.
Природу тут так колоритно змальовано, що мимоволі в пам'яті постає і той виноград, що в'ється біля хати, і суха потріскана земля, в яку можна всунути долоню, і палюче сонце, від якого нікуди неможливо сховатися.

Родинні взаємини і таємниці героїв повільно й обережно розкриваються аж до фіналу історії, але при цьому запитань залишається чимало.
Чому близнюки Яра і Олег були настільки віддаленими один від одного?
Чому для мами Оксани було так легко розділити свою любов між дітьми, називаючи старших "дочь/син", а найменшу Настусею?
Чому подорож додому мала на меті святкування весілля, натомість на плечі близнюків лягли обов'язки організації поховань діда Федора?
І як так сталося, що той самий дід з Волині одружився з росіянкою?
Чому лишень після смерті тата Олег усвідомлює унікальність батькового таланту й береться до пошуків його картин?
Чому в тексті так багато мови ворога?

Хоча не так.
Я знаю, чому, але для мене це було занадто!!!
Чому подорож додому - це насамперед шлях до самого себе?
Чи можливо віднайти сенси?
Пробачити колишні образи і непорозуміння?
Стати кращою версією себе, або принаймні спробувати стати?
Запитань більше, ніж відповідей.

А коли так, то я обожнюю подібні сюжети.
Це складно, гірко, боляче.
Але це так про нас.

Мені книга сподобалась та викликала дуже багато емоцій і роздумів.
Вона дуже багатогранна, тут можна рефлексувати і про відносини батьки-діти, і про людей і їхні вчинки та політичні погляди після 2014 року на Сході країни, всі діалоги були дуже суттєві і відверті, а головних героїв було легко уявляти. Такі загублені люди у власній країні, емоційні сироти при живій матері.

Скільки я читаю книжок про схід України, а все більше переконуюсь, що немає якоїсь таємничої особливості цього регіону, я бачу лише схожість. І ця сімейна історія вкотре мене в цьому переконала, бо я легко можу уявити, що Яра й Олег їдуть не в неназване типове містечко на Донеччині, а в моє рідне місто на Житомирщині. Ви думаєте, в нас не було тотальної русифікації? Всі, хто їхав в обласний центр, різко ставали російськомовними. Але так і не вміли грамотно писати па-рускі.

Такі ж депресивні пейзажі місця, звідки давно поїхав. Такі ж портрети втомлених і вічно незадоволених людей, що лишились. Такі ж проблиски надії від тих, хто таки щось робить. Такі ж родичі, що краще знають, як тобі жити. І так само не вміють ГОВОРИТИ.

Я легко можу уявити себе на місці головних героїв. Вони їдуть на весілля "по зальоту" до своєї 18-річної сестри Настусі і згадують власне непросте дитинство, шукають відповіді на питання, які тоді ніхто не ставив. Бо так не прийнято.

У цій книзі-травелозі є місце і сміху (здебільшого чорного), і суму, і родинним стосункам, і розслідуванню. Здавалося б, це доволі побутова історія, далеко не унікальна, але тому вона так близько відчувається. Як для дебюту, то це прекрасний старт письменницької кар'єри, я із задоволенням прочитаю наступні книги авторки.

Читала цю книгу і ніби відкривала щось нове і в той же час знайоме. Автор пише так, що ти віриш в реальне існування героїв. Тому і хотілося читати, відчуття, що ти спостерігаєш і вболіваєш за когось такого живого, звичайного.
Ця історія про сім'ю, родину.

Діти поїхали у Київ за кращим життям , у місто великих можливостей. Але велике місто і темп життя розриває відносини сестри і брата. Можливо, у них це сталося ще в дитинстві, коли помер батько і коли дітям не дали можливості прожити цю втрату. Не говорити в голос правду, робити вигляд, що все іде звичним шляхом. Все це ми успадковуємо від батьків і тягнемо в життя своїх дітей.

Схід України, не дуже багато я знаю про ці краї. Це так, як з далекими родичами, знаєш, що вони є, але не спілкуєшся. Тож для мене ця історія про східну Україну, про маленьке провінційне містечко, що зазнало ударів війни ще в 2014. А як вони там  зараз? Чи мають ще вцілілі будинки? Мені цікаво, мені болить за цих героїв. Хочеться, щоб все у них склалося якнайкраще.

"Олег очікував, що сестра відреагує на його виступ, але про нього вона не сказала нічого. Тільки назвала Галину Степанівну сукою - і це було все."

На обкладинці видавці попереджають, що то роман про подорож додому. Тільки от дім у кожного свій: у когось будинок, у когось рідні та минуле, хтось подорожує до себе. Головне, що кожен, добре майже кожен, знаходить відповіді: чому саме це твоє місце, місто чи людина.

Трохи спойлерну - весілля в романі лише точка відліку, весілля лише привід. Далі цікавіше, глибше і болючіше. Текст, як каже люба моєму серцю літературознавиця і критикиня Богдана Романцова, добре зроблений. Текст атмосферний, як на мене. Авторка відчуває настрої, авторка з бекграундом сильним, бо не повірю, що без нього цей текст би вдався. Ейфорії від тексту в мене не було, була цікавість, хотілося дочитати. А це важливо! Можливо, трохи більше вирішених особистих питань героїв мене б надихнули на написання більш емоційного відгуку. Та ця книга, як життя - все трохи простіше та складність у прийнятті простих рішень.