Моє перше знайомство з Кейт Аткінсон виявилося дуже вдалим, і тепер доведеться купити всі її перекладені книги. Це масштабна сімейна сага, де описується історія кількох поколінь сім'ї Леннокс. Спочатку було важко читати через велику кількість імен та заплутані сімейні зв'язки (трохи бракувало генеалогічного дерева), але з часом імена запам'яталися, і я почала насолоджуватися тим, як майстерно це написано. Історія побудована настільки вдало, що неможливо було відірватися. Кожна «рушниця» вистрілює в кінці, коли мозаїка трагічних доль кожного персонажа складається в єдину картину. Це той випадок, коли зовсім не хочеться поспішати, а навпаки — смакувати текст, наче келих вина, повільно насолоджуючись нотками іронії, гумору та трагедії. У цій книзі чудово поєднані драматичні події, смерті, зради персонажів з гумором і певною гротескністю. Я не могла стримати сміху під час читання в кав'ярні з кожного іронічного зауваження авторки. Цікаво, що майже жоден із персонажів не є приємною особистістю — кожен має свої таємниці та робив неприємні речі. Проте вони не викликають огиди чи нерозуміння, скоріше співчуття.

Це було неймовірно! Книга безмежно мені сподобалася. Авторка знову не підвела — я вже знала, що вона чудово пише, адже читала її іншу книгу. І цього разу вона змогла перервати ланцюжок невдалих книг цього року. У цьому романі є все: яскраві персонажі, інтриги, зради, кримінал, убивства, кохання. А ще — роздуми про війну, втрати близьких, емоційний стан людей після війни (ця тема може бути тригерною). Я просто обожнюю такі історичні романи! Тут усе написано захопливо, але водночас не примітивно.

Книга з атмосферою повоєнного Лондона 1920-х, зі смаком віскі, ароматом сигар і брудних вулиць, приправлена танцями, вбивствами і таємничими зникненнями...ласкаво прошу до "Храму веселощів" ?Ми опиняємось серед яскравих контрастів післявоєнного життя: розкішних нічних клубів і розпустних розваг багатіїв і, напротивагу, смороду та небезпеки темних вулиць, де вартість життя просто нікчемна У центрі сюжету — сильні жінки і вишукані чоловіки: цілеспрямовані, волелюбні, понівечені війною, проте незламні: ?Неллі Кокер — королева нічних клубів, яка покидає стіни тюрми, щоб знову нести на плечах імперію, прямолінійна і різка, навіть до своїх 6(!) дітей, мабуть саме такі і можуть відчувати підступи і холоднокровно їм протистояти... цю жінку точно не треба рятувати ?Юна Фреда — акторка-мрійниця, що помчала на світло софітів, ладна витримати голод і холод заради сцени, надто молода для всього бруду світу, таких метеликів нічне місто "їсть на сніданок"... ?Гвендолін Келлінг — птаха, що вирвалась з клітки... жінка, повна чару і життєвої енергії, яка вирвавшись із сірих стін провінційної бібліотеки, отримує шанс прожити життя зі смаком пригод, кохання і небезпеки... ?Детектив Фробішер — чесний і героїчний, прагне покласти край корупції і поліцейському свавіллю, чоловік, що проживає непростий шлюб і стикається з новими почуттями, яким важко протистояти... Мені подобалось бути у цій книзі, її п'янкій атмосфері...розслідувати злочини і їхати на ретро-карі, розкошувати в готелі і лякатись хтивих доторків, тягнути трупи з Темзи і слухати оркестр у підвалі клубу...смакувати цитати із "Сну літньої ночі" Шекспіра Так, сюжет місцями "провисає", кількість персонажів заплутує, часові стрибки у розповіді часом збивають з пантелику, тай любовна лінія просить більшого розвитку, проте я все прощаю, книга сподобалась...на 8/10❤️‍? Думаю, Ви теж розумієте з декількох сторінок, що стиль письма подобається...у мене так сталось з "Храмом Веселощів", тому буду знайомитись і з іншими книгами авторки

Давно я приглядалась до цієї книги. І нарешті її час настав. Не дарма я довго до неї придивлялась. Я хоч і люблю переміщення в часі. Але тут як виявляється зовсім не те на що я розраховувала. Можливо я не того очікувала від книги. Тут ми маємо родину Тодд яка проживає в маєтку Лисячий закут. І в них 11 лютого 1910 року народжується дівчинка, яка зразу ж і помирає. І знову 11 лютого 1910 року у них народжується дівчинка Урсула, яка не довго проживши тоне в морі. І знову 11 лютого 1910 року народжується дівчинка Урсула, яка гине під час бомбардувань. І знову нове народження і знову смерть. І одного такого народження вона зустрічається з Гітлером, і знову гине. І так по колу. Чесно початок мені ішов досить гарно. Було дуже цікаво читати. Особливо був один момент коли я навіть плакала. Бо мені було дуже шкода головну героїню. Але в якийсь момент мені просто набридло. Дуже багато було цих життів. Так, ці всі життя вели до одного важливої місії.. Для мене ця книга була дивною. Читалася вона мені як класичний твір. Можливо тому, що в книзі описуються привоєнні події. Частенько згадувалося про росіян. І не в плані контексту вояків, а саме "Вони сиділи в російській чайній". Якось це було не так. Хоча зрозуміло, що книга написана задовго до наших подій.

Давненько я хотіла познайомитися з цим романом.Довго відтягувала, бо боялася не зрозуміти, боялася розчаруватися, але жодного разу не пошкодувала, коли врешті-решт прочитала цей унікальний твір. На перших сторінках нам, як і головній героїні, можуть бути незрозумілі ці моменти дежавю та постійне повернення до народження Урсули, але в ході подій ми з вами розуміємо, що відбувається насправді. Унікальний сюжет, якого я ще не зустрічала. Неймовірний стиль, що влучно описує реалії війни та людей, які в ній живуть. У романі присутній чудовий гумор і показ внутрішньої «кухні» ідеально неідеальної сімʼї. Ці моменти додавали промінь світла в історію та не дозволяли зануритися в емоційну пустку. Урсула переживає багато життів, яких не памʼятає, але відчуває, що може змінити деякі речі на краще. Як одне її маленьке рішення може кардинально змінити долю інших. Мені дуже сподобалося, як авторка показала людей у воєнний період, це так реалістично і так сильно відгукується нам, українцям. Те відчуття, коли ти розумієш, що війні немає кінця та краю, коли ти просто намагаєшся вижити під звуки сирен та вибухів, будуючи своє життя. З цього випливає, що війна однакова усюди, а люди продовжують їх починати. ?️ «Перед початком сирен завжди була секунда, коли вона ще не чула звук, але вже про нього знала» Я була в захваті від першої половини книги, а ось друга мені здалася трохи затягнутою, але це ніяк не вплинуло на загальні враження від роману. Просто будьте готові до тягучої, монотонної, однак такої прекрасної історії про жінку, яка прожила безліч життів.

Неймовірно чудова книга із поганою анотацією. За описом в анотації я була впевнена, що книга мені не сподобається, але дуже хотіла прочитати «Руїни Бога», тому взялася за першу книжку цього дуету і як же я неймовірно вражена. «Це змія, що пожирає власний хвіст — це символ циклічності Всесвіту. Час — умовний конструкт, а в реальності все тече, немає ані минулого, ані майбутнього, є тільки теперішнє» — каже психіатр доктор Келлет матері головної героїні — Урсули, одночасно озвучуючи головну ідею роману. А що як у всього цього «шостого відчуття», інтуїції, «відчуття дежавю» є пояснення? А що як ми просто раз за разом проживаємо одне і те саме життя, роблячи різні вчинки, які ведуть нас до різних наслідків? Саме з цією ідеєю попрацювала в романі Кейт Аткінсон, зобразивши циклічний плин часу через життя такої собі пересічної Урсули, «свідка», як вона сама себе називає, великих історичних подій — двох світових воєн. Спершу я думала, що життя за життям здатна переживати лише Урсула, але в кінці роману пересвідчилася, що це стосується всіх. Отже, Урсула народжується і помирає через незалежні від неї обставини — задушилась в пуповині. Урсула знову народжується, але лікар встигає приїхати вчасно і перерізає пуповину хірургічними ножицями. Десятки разів Урсула опиняється за крок до смерті або за крок до події, що вщент зруйнує її життя. Ось Урсула у саду за будинком і її цілує друг старшого брата, Урсула цього не хоче, але покірно приймає поцілунок і мовчить. Через рік він її згвалтує і це зруйнує її життя. Але ось вона у цьому самому саду, її цілують, але вона вгатила хлопця кулаком у відповідь на непрошені любощі — і життя Урсули плине зовсім іншим чином. Або маленька Урсула заходить із сестрою у море і тоне. І от вона знову заходить у море, але художник на березі встигає її порятувати і відвести до матері. Згодом цей епізод будуть згадувати просто як пригоду. А й дійсно, скільки разів за життя ми опиняємось на порозі смерті, але не помираємо і це просто ще одна «пригода», про яку ми весело розповідаємо. А може саме тому ми уникаємо смерті в цей момент, бо ми тут не вперше? Як пояснити це навʼязливе відчуття, що зʼявилось у Урсули під час бомбардування Лондона? Вона бачить песика і її тягне до нього, її тягне навʼязливе бажання його порятувати. І ось, в тому місці де вона мала б бути, якби не песик, падає стіна. Це такі дивні речі, які напевно не такі вже й дивні, кожен зустрічається з цією «щасливою випадковістю», інтуїцією хоча б раз у житті. І раптом, наприкінці книги, ми бачимо, як Урсула знову народжується і доктор не встигає, але її мати дістає із ящика столика хірургічні ножиці, якими вона вчасно і без жодної причини запаслась зі словами «до всього треба бути готовою». «Що більше тренуєшся, то краще виходить» — каже нам Аткінсон. Але час — не єдина ідея цього глибокого твору. Він настільки багатошаровий, не тільки в описах подій, а й у тій філософії, яку несе, що його можна перечитувати не один раз. Наприклад, авторка заставляє задуматись, яка доля відповідальності залежить від життєвих обставин і чи може жертва при іншому збігові подій бути катом? В одному із варіантів життя Урсула набула німецького громадянства і салютувала Гітлерові у нацистському вітанні, а в іншому рятувала жителів Лондона. Аткінсон вимовляє цю ідею думками Урсули: «От вам і прогрес. Як же швидко відступає цивілізація, оголяючи найогидніше. Он на німців погляньте, такі культурні виховані люди — а туди ж. Освенцім, Треблінка, Берген-Бельзен. За інших обставин англійці могли бути на їхньому місці, хоча таке теж не прийнято казати...» Звичайно ми побачимо в романі і роздуми про те, чи можна було уникнути війни вбивши Гітлера. Як і розказує нам анотація — Урсула намагається це зробити, але нам не покажуть, що буде далі, оскільки вбивши фюрера Урсула і сама помирає. Але одного дня вона, вже будучи літньою жінкою, говоритиме про такі ймовірності зі своїм племінником-істориком. І мені здається, там є відповідь на питання, чи можна і чи потрібно уникати таких фундаментальних історичних подій. Ця книга надзвичайно сильно відгукнулася мені і темою війни. Дуже люблю досліджувати історичні події не по підручниках, а через людське життя, яке ці історичні події спаплюжили і вщент розбили. Трагедія одного життя набагато яскравіше показує, що відбувалось, аніж навіть мільйонна статистика. До того ж моторошно було усвідомлювати, що майже за століття мало що змінилося, як у сприйнятті війни, так і у житті на тлі вибухів і ворожої авіації. Я впевнена, що у цьому відгуку не написала й половини думок, що виникли у мене під час прочитання. А ще я впевнена, що коли перечитуватиму — у мене буде їх набагато більше. Чудовий гідний твір, вартий до прочитання кожним.

Давно хотіла познайомитись з британською письменницею Кейт Аткінсон. Знайомство вважаю вдалим, хоч не без недоліків. Уся історія книги ґрунтується на запитанні: "А що, якщо ми могли б прожити своє життя знову?". Головна героїня Урсула Тодд проживає багато версій свого життя. Щось змінюється завдяки випадку, щось Урсула змінює цілеспрямовано, щоб покращити майбутнє. Але життя не пряма лінія, а складний цикл. Тому іноді минуле виринає в майбутньому і навпаки. Найбільше сподобалась швидка зміна моментів життя Урсули, особливо ближче до кінця книги. Під час читання я відчувала як життя в книзі складається як мозаїка з різних за розміром і відчуттями клаптиків версій. Це було цікаво і доволі незвично! В той же час, початок роману був не такий динамічний. І не всі версії життя Урсули було приємно читати. Найменше мені сподобалась версія з насиллям, нелегальним абортом і відчуженням від сім'ї. Ця частина навіть перевершила бомбардування Лондона під час Другої світової війни. Опис війни читати було млосно, але авторці вдалося додати щемкість та надію. Мені сподобався цей роман і дуже цікаво продовжити знайомство з авторкою)

Сімейні саги - це історії, котрі я особливо люблю Мені завжди подобається спостерігати зв'язок поколінь, як, починаючи з найстарших, ми беремо з собою сценарії поведінки, установки і звички Як невидима нитка поколінь тягнеться через життя всіх представників роду Саме історія Рубі Леннокс, а також її прабабусі Аліси, бабусі Нелли та матері Банті в цій книзі дає розуміння, настільки жінки повторюють патерни своїх попередниць Та інколи, чи то за вибором самої людини, чи то за вибором долі, ця нитка-зв'язок розривається, або ж зітліває під дією різноманітних чинників, стає моторошно і страшно від невідомості, але потім приходить гірке усвідомлення, та, на жаль, без повернення Як то воно, жити, не знаючи, що таке любов, або, знати, та не дозволяти собі цього почуття? Ні до рідних, ні до дітей, ні до самої себе Це щемка історія чотирьох нещасних поколінь жінок, які так чи так шукали своє щастя, мали свої таємниці, уміло закривали очі на безліч речей, забуваючи про свою істинну сутність Це глибока історія, яка тягнеться повільно, губиться в іменах і датах, уточнюється у безлічі деталей, що розкривають характер кожного з членів родини Це правдива історія, за лаштунками якої герої так само поводяться, як і на її сцені, без прикрас, масок і мішури, що подекуди від правдивості описаного жахаєшся й самої істини