Ну чому такі клішовані вампіри?
Хоча я, звісно, розумію, що це роман 70х років, але...
Я так і не пройнялася історією. Хоча Кінг чудово пише і початок книги мене захопив.
Мені припала до смаку містична атмосфера маленького містечка, на яке насувається щось дуже лихе і ледь вловиме. Детальний опис цього містечка і кожного з його жителів з усіма їх вадами і чеснотами створив атмосферу повного занурення.
Мені моторошно було читати про випадок із Беном у домі Марстена, про поховання дитини Гліків. Мені відгукнулися міркування автора про символи віри, самотність, дитячи страхи, істинну природу зла. Я занотовувала велику кількість цитат. Наприклад:

«Але немає ніяких битв. Є тільки сутички з непевними розв'язками. І ЗЛО має не одне обличчя, а багато, і всі вони пустотні, і частіше із за слиненими підборіддями, аніж навпаки. Фактично, він змушений зробити висновок, що в світі немає ніякого ЗЛА, а є лише зло — чи, можливо, злість. У такі моменти він підозрював, що Гітлер був нічим іншим, як лише розмиканим бюрократом, а сам Сатана — це дефективний недоумок з рудиментарним почуттям гумору того типу, що вважає надзвичайно кумедним годувати мартинів обліпленими хлібом петардами.»

Я була просто у захваті від оповіді, аж допоки не зʼявилися ті дурні вампіри, а знавцем вампірів виявився хлопчик, який читав багато страшних журналів з описами вампірського життя.
З моменту появи першого вампіра все це скидалось на погане клішоване голівудське кіно. Вампіри бояться святої води та інших церковних символів, вбити їх можна осиковим кілком у серце, а якщо ви не дуже релігійна людина і нічого із символів не носите — можна просто скрутити хрест із двох медичних шпателів і він прожене нечисть. А чом би й ні?

Неймовірно чудова книга із поганою анотацією.
За описом в анотації я була впевнена, що книга мені не сподобається, але дуже хотіла прочитати «Руїни Бога», тому взялася за першу книжку цього дуету і як же я неймовірно вражена.

«Це змія, що пожирає власний хвіст — це символ циклічності Всесвіту. Час — умовний конструкт, а в реальності все тече, немає ані минулого, ані майбутнього, є тільки теперішнє» — каже психіатр доктор Келлет матері головної героїні — Урсули, одночасно озвучуючи головну ідею роману.
А що як у всього цього «шостого відчуття», інтуїції, «відчуття дежавю» є пояснення? А що як ми просто раз за разом проживаємо одне і те саме життя, роблячи різні вчинки, які ведуть нас до різних наслідків? Саме з цією ідеєю попрацювала в романі Кейт Аткінсон, зобразивши циклічний плин часу через життя такої собі пересічної Урсули, «свідка», як вона сама себе називає, великих історичних подій — двох світових воєн.
Спершу я думала, що життя за життям здатна переживати
лише Урсула, але в кінці роману пересвідчилася, що це стосується всіх.

Отже, Урсула народжується і помирає через незалежні від неї обставини — задушилась в пуповині. Урсула знову народжується, але лікар встигає приїхати вчасно і перерізає пуповину хірургічними ножицями.
Десятки разів Урсула опиняється за крок до смерті або за крок до події, що вщент зруйнує її життя. Ось Урсула у саду за будинком і її цілує друг старшого брата, Урсула цього не хоче, але покірно приймає поцілунок і мовчить.
Через рік він її згвалтує і це зруйнує її життя. Але ось вона у цьому самому саду, її цілують, але вона вгатила хлопця кулаком у відповідь на непрошені любощі — і життя
Урсули плине зовсім іншим чином.
Або маленька Урсула заходить із сестрою у море і тоне. І от вона знову заходить у море, але художник на березі встигає її порятувати і відвести до матері. Згодом цей епізод будуть згадувати просто як пригоду.
А й дійсно, скільки разів за життя ми опиняємось на порозі смерті, але не помираємо і це просто ще одна «пригода», про яку ми весело розповідаємо. А може саме тому ми уникаємо смерті в цей момент, бо ми тут не
вперше?
Як пояснити це навʼязливе відчуття, що зʼявилось у Урсули під час бомбардування Лондона? Вона бачить песика і її тягне до нього, її тягне навʼязливе бажання його порятувати. І ось, в тому місці де вона мала б бути, якби не песик, падає стіна.
Це такі дивні речі, які напевно не такі вже й дивні, кожен зустрічається з цією «щасливою випадковістю», інтуїцією хоча б раз у житті.
І раптом, наприкінці книги, ми бачимо, як Урсула знову народжується і доктор не встигає, але її мати дістає із ящика столика хірургічні ножиці, якими вона вчасно і без жодної причини запаслась зі словами «до всього треба бути готовою». «Що більше тренуєшся, то краще виходить» — каже нам Аткінсон.

Але час — не єдина ідея цього глибокого твору. Він настільки багатошаровий, не тільки в описах подій, а й у тій філософії, яку несе, що його можна перечитувати не один раз. Наприклад, авторка заставляє задуматись, яка доля відповідальності залежить від життєвих обставин і чи може жертва при іншому збігові подій бути катом?
В одному із варіантів життя Урсула набула німецького громадянства і салютувала Гітлерові у нацистському вітанні, а в іншому рятувала жителів Лондона. Аткінсон вимовляє цю ідею думками Урсули: «От вам і прогрес. Як же швидко відступає цивілізація, оголяючи найогидніше.
Он на німців погляньте, такі культурні виховані люди — а туди ж. Освенцім, Треблінка, Берген-Бельзен. За інших обставин англійці могли бути на їхньому місці, хоча таке
теж не прийнято казати...»

Звичайно ми побачимо в романі і роздуми про те, чи можна було уникнути війни вбивши Гітлера. Як і розказує нам анотація — Урсула намагається це зробити, але нам не покажуть, що буде далі, оскільки вбивши фюрера Урсула і сама помирає. Але одного дня вона, вже будучи літньою жінкою, говоритиме про такі ймовірності зі своїм племінником-істориком. І мені здається, там є відповідь на питання, чи можна і чи потрібно уникати таких фундаментальних історичних подій.

Ця книга надзвичайно сильно відгукнулася мені і темою війни. Дуже люблю досліджувати історичні події не по підручниках, а через людське життя, яке ці історичні події спаплюжили і вщент розбили. Трагедія одного життя набагато яскравіше показує, що відбувалось, аніж навіть мільйонна статистика. До того ж моторошно було усвідомлювати, що майже за століття мало що змінилося, як у сприйнятті війни, так і у житті на тлі вибухів і ворожої авіації.

Я впевнена, що у цьому відгуку не написала й половини думок, що виникли у мене під час прочитання. А ще я впевнена, що коли перечитуватиму — у мене буде їх набагато більше. Чудовий гідний твір, вартий до
прочитання кожним.

Це дуже атмосферний трилер з нотками готичного роману і камерного детективу.
Коли я починала читати, я знала майже напевне, чим закінчиться книга.
Мені заспойлерила фінальний сюжетний поворот своїм натяком одна книжкова блогерка.

І саме те, що для мене в кінці не було вау ефекту, здобуло мою превелику симпатію до роману. Я мала саме такі очікувані враження від книги, які й отримала.

На підтвердження сюжетного повороту на який я чекала, я шукала натяки по всьому тексту і їх там передостання кількість. Особливо в розмовах про квантову фізику.
Хоча у другій главі автор нас трішки заплутує, що додає твору ще глибшого смаку.

Це чудова книга, окрім основної канви, про яку я не можу розповісти без спойлерів, автор показує нам на що ми перетворилися зі своєю залежністю від гаджетів та інтернету. І ще більше те, як ми використовуємо їх аби втікати від реальності, як ми підмінили поняття «налагодження звʼязків» на «втечу від будь-яких звʼязків». Нічого нового в цій думці немає, але варто зупинитись і осмислити це ще раз:

«Просто позбувшись телефона і звʼязку на один день і випадково опинившись без жодних інших інструментів серед чужинців — він зумів зруйнувати себе. Це означало що у своєму щоденному житті він використовував телефон і звʼязок, як кротовини, аварійний лаз крізь час і простір. Якщо ситуація надто загострювалась при особистій зустрічі, він комусь дзвонив, якщо телефонний дзвінок ставав надто неприємним, він надсилав повідомлення ще комусь іншому, якщо це не допомагало, він переходив до соціальних мереж, і так він ніколи не мав
справу з чимось близьким чи несприятливим довше за секунду. Ба більше, цю практику риття кротовин за допомогою пристроїв усі схвалюють як позитивну річ. Налагодження звʼязків.»

Ця історія не про Корею і не про пошуки національної ідентичності. Ця історія про втрату коріння і смиренність.

Авторка написала про «дзайнічі» - японців корейського походження. Вимушених емігрантів із Кореї до країни-загарбника, а також про покоління їх нащадків.

Санджа народилась в маленькому корейському містечку біля моря. 1933 року, ще підліткою, Санджа вимушена покинути батьківщину і опинитись на території окупанта — Японії. Там же зʼявляються на світ її діти, а потім онуки.
Жоден з її нащадків не хоче вважати себе корейцем, але і японцями вони стати не можуть. Адже в Японії вони так і залишаються для місцевих «брудними свинями».

Корейське походження-це тягар, пляма, яку всіма силами дзайнічі намагаються змити. Міняють імена, приховують інформацію про своє походження. Деякі з них не розкривають свого корейського коріння жодній живій душі. Або вони йдуть іншим шляхом і заробляють авторитет і гроші, адже тоді японці точно не будуть витирати об них черевиків. В цій гонитві за повагою дзайнічі не цураються таких джерел доходу як мафія або володіння салонами гральних автоматів пачінко.

«Не тільки кров визначає людину» думає онук Санджі. І це так. Національна ідентичність-це, в тому числі особистий вибір людини. Це болюче усвідомлення, через яке пройшла і наша нація також.
Нащадки Санджі зробили свій вибір і до останньої сторінки намагаються переконати в ньому суспільство.

«Історія підвела нас, але нічого не вдієш». З цього речення починається книга. Але чи так це? Чи дійсно людина-безвільний листок, що хитається на кроні дерева і може відлетіти за будь-якого пориву вітру?

Це огидно, це кров, бруд, біль і мізки твого товариша на одязі. Це пекло, якого так боялися в дитинстві і яке прийшло пожирати світ. Це війна.
І це книга про неї.

«Він починав думати, що війна триватиме доти, доки нейтральна територія не огорне світ, а двоє останніх чоловіків, що залишилися живими, не пристрелять один одного зі своїх канав у багнюці...»
Хлопці у приватному коледжі, діти багатих батьків, вони збуджені від однієї лише думки про кровопролиття. Вони відчайдушно хотіли воювати.
Світ так довго не знав масштабних воєн, що Памʼять його стерлась. І ніхто не сприймав всерйоз думки, що ця війна поховає їх юність, друзів, дітей, чоловіків і увійде в історію як Перша світова.

Еллвуд і Ґонт-учні коледжу для хлопчиків, таємно закохані один в одного. Вони опиняються в одному окопі, де помирає їх уявлення про світ, добро, справедливість і
Гаазьку конвенцію.
Кожен із хлопців,про яких тут піде мова, опиниться на війні із різних причин.
Хтось піде за коханою людиною, хтось змушений буде доводити свою гідність батькам. А хтось досліджуватиме питання власної ідентичності.
Етнічний німець, що із англійських окопів стрілятиме буквально по власним братам. Які відповіді він отримає, яким він вийде із цієї війни, якщо вийде? А яким вийде патріот, що поховав усіх кого знав? у цій книзі війна не романтизується жодним реченням.

Дуже талановитій авторці вдалося досягти якось дивного феномену-створити роман-айсберг. Написати такі влучні короткі, ніби беземоційні, речення, які ховають під собою вирву болю і всесвіт сенсів.
Ти не плачеш, коли читаєш ці рядки, ти просто придавлений безнадією.

У книзі містяться некрологи шкільної газети, і один з некрологів проголошує:
«Отримаймо наше століття миру і процвітання, позаяк ми заплатили за нього кровʼю». І ти замислюєшся, а що ж на цей раз стане із Памʼяттю світу, який вдруге потоне у крові лише через 21 рік.
А потім ти знову замислюєшся: а що сталося з Памʼяттю світу зараз?...