Я прочитала цю книгу для книжкового клубу, і обговорення виявилося чудовим. Було цікаво почути думки інших, їхні враження та як слова автора перегукувалися з їхнім особистим досвідом. Особисто мені книга сподобалася: у ній є багато думок і тем для роздумів — про минуле, що формує нас, страх перед майбутнім, втрату пам'яті як втрату себе, і ще багато іншого. Хоча тут є наскрізний сюжет, загалом створюється враження записника, куди автор нотував свої роздуми. Я зловила себе на думці, що читаю цю книгу не в тому віці, і було б цікаво перечитати її років через десять. Коли я розмірковувала, яке б «часосховище» обрала для себе, зрозуміла, що не хочу обирати жодного, адже зараз живу в часі, в який зазвичай хочеться повернутись. Тому бажання автора повернутися у своє минуле, коли все було зрозуміло та спокійно, коли він був молодим, викликало в мене розуміння, хоча я сама цього не відчуваю (не певна, що війна — це час, до якого хотіла б повертатись). Через це зняла одну зірку. Також трохи не сподобалося, що автор у книзі посилається на російську літературу.

Незважаючи на свою стислість, твори Ґосподінова у «Контрабандисті історій», є такими ж ліричними та захопливими, як і, наприклад, його «Часосховище». Як каже анотація: цією оповіддю Ґеорґі Ґосподінов запрошує читача у звивисту подорож власними спогадами. "Хтось займається контрабандою цигарок і алкоголю, хтось – зброї, а наш товар невидимий і тому небезпечніший. Сканери його не помічають. Ми носимо прихований надлишковий багаж історій, своїх і чужих. Я походжу з краю, де люди звикли замовчувати свої історії чи розповідати їх таємно. З краю нерозказаного смутку, де є цілі приховані його поклади". Автор наводить численні приклади туги за речами, які були заборонені під час його дитинства в Болгарії: торти, шоколад, поїздки за кордон, джинси та поп-музика. Думаю, ця тенденція спостерігалася також і в Україні, бо я мимоволі згадала історії, які розповідала мені мама про те ж саме. В одному з розділів Ґосподінов роздумує над словом тъга – "це не sadness, не зовсім sorrow і не меланхолія… Ніби намагаєшся проковтнути щось таке, чого не хочеш сказати, не можеш сказати, якийсь прихований здушений плач". Хоч я і не повністю могла розуміти конкретні речі (та їх відсутність) з дитинства автора, проте думками поверталась до свого. Я людина дуже меланхолійна і зараз з вами поділюсь дечим інтимним. В цій книзі є думка, яка дуже довго сиділа в мене в голові, але я не могла її сформулювати та висловити. Я перечитала це речення двічі, тричі і в мене на очі виступили сльози. ? "Моїми особистим відкриттям і розчаруванням стало те, що дитинство не живе в місцях нашого дитинства." Хочу відзначити, що надзвичайно мені сподобався 16 розділ - що було б, якби світ вирішив послуговуватися історіями замість грошей? Ідея торкнулась мого серця, наскільки кращим би був світ з такою валютою. "Значно важче вдарити, поранити чи вбити людину, яка щойно розповіла тобі свою історію. А для такого світу, як нинішній, це має надважливе значення. Обмін історіями рятує життя". Ця книга — це подорож покрита туманом забутих моментів, така собі територія серпанку, у якому зависли всі спогади. Загалом, для мене це було дуже медитативно, меланхолійно та близько. Мені хотілось розплакатись декілька разів, але разом з тим душу огортало приємне тепло, як тоді, коли хтось рідний вкривав мене пледом, коли я маленька часто засинала на дивані.

Ця книга може бути пігулкою для відновлення пам'яті про ті часи, коли ти був молодим і не розумів усі підводні течії, що тебе оточували. Для молодих сьогодення ця історія, можливо, буде нуднуватою, але це дієва змога краще зрозуміти часи тоталітаризму. І хоч автор є болгарином і спирається на свій власний досвід, в Україні було точно не краще. Я взагалі не знаю, які б роки з історії України вибрала для повернення. Мабуть, нам треба у майбутнє) Про що? Про повернення у минулі роки, нібито краші. Але все почалося з лікування деменції. Дуже загадковий психіатр Ґаустін за сприятливих обставин відкриває клініки, у яких відтворені інтер'єри квартир різних десятиліть 20 століття. Старі люди, що мають проблеми з пам'яттю, потрапивши у звичне середовище (а ми знаємо, що пам'ять відмирає у зворотному порядку) згадують події свого життя, чим відтерміновують свою смерть. "Цей нинішній наплив людей без пам’яті — невипадковий. Вони приходять, аби щось нам сказати. І повір мені, одного дня, зовсім скоро, багато хто добровільно мандруватиме в минуле, із власної волі «втрачаючи» пам’ять. Недалекі ті часи, коли все більше людей захочуть сховатися в печері минулого, повернутися назад. І це — не від хорошого життя. Потрібно підготувати бомбосховища минулого. Якщо хочеш, називай їх «часосховищами»." Але цей утопічний світ поступово перетворюється в антиутопію, бо і держави забажали жити минулим. Але щодо минулого єдиної точки зору немає, то ж протистояння лише посилиться. Сам автор також є частиною своєї оповіді, згадує свою родину (батька, брата), висловлює свої судження та міркування, пропонує це зробити і нам. Твір складається з кількох частин, кожна з яких сприймається по-різному, події розгортаються від особистих трагедій до вселюдських, і вони мають властивість повторюватися. Сильно. Рекомендую. Але переконана, що сподобається не усім.

«Історія може дозволити собі змарнувати пʼятдесят-шістдесят років, у неї є їх тисячі, для неї це мить, але що робити цій мусі – людині, для якої та історична мить є цілим її життям?» Ґ.Ґ. Цьогорічна яскрава видавнича новинка серед іноземної літератури, в перекладі чудового Остапа Сливинського, принесла велику радість рефлексій. Роман болгарського письменника Ґеоргі Ґосподінова про минуле, і спробу знайти самозаспокоєння та укомфортнення в ньому, аби заколисати себе тим періодом життя, приватного та суспільного, в якому було добре. Водночас цей роман про те, що історія останнього століття показує — надто добре буває зовсім недовго, за кожною «Празькою весною» вже за рогом чекає броньована машина Бога, в якої свої безжальні механізми функціонування. Та й зрештою, як проживати ті кращі часи, коли попросту починає підводити памʼять, — наша єдина надія на те краще, що оселилось в минулому? Ґосподінов гуманний автор, героїв своєї книги він, на відміну від інших авторів, береже від смертей та нещасть. Дарма що такий милосердний — він просто-таки починає їх забувати, і з цим вже не зробиш нічого. Жінка Лота, розмірковує автор, повернулася до минулого, і перетворилась на соляний стовп. Лот з дітьми забули минуле, і отримали радість забування. «Чому вона зупиняється й озирається? Бо це – людське. Що вона там залишила? Минуле. Чому саме сіль? Бо сіль не має памʼяті. Ніщо не росте на солі» То що ж тоді обирати? Памʼять чи забуття? Зрештою, як на мене, автор своїм Часосховищем спростовує усі наші «якби», в котрі так хочеться загорнутися, і котрі зрештою розчиняються в майбутньому, що настає. Тема осмислення часу є наріжною в літературі, і моєю улюбленою. Цікаво було знайти її в інтерпретації сучасного автора. А ще книга невимовно щедро насичена цитатами, і я просто мушу деякі з них тут залишити, свідома того, що й для мене вони колись можуть стати часосховищем. ✏️«Минуле – це не лише те, що з тобою сталося. Іноді – це те, що ти всього лише вигадав.» ✏️«Неможливо зробити музей чогось, що ще не минуло.» ✏️«Нація – це група людей, які домовилися памʼятати й забувати одні й ті самі речі.» ✏️«Коли люди, з якими ти ділив своє минуле, відійдуть, то заберуть із собою його половину. Точніше, все заберуть, бо не буває половини минулого. Це те саме, що розірвати сторінку по вертикалі на дві половини, й один читає речення до середини, а другий читає решту. І ніхто нічого не розуміє. Немає того, хто тримає другу половину»

"Минуле — це не лише те, що з тобою сталося. Іноді — це те, що ти всього лише вигадав." Ця історія почалася з благородною метою. Було з'ясовано, що хворі на Альцгаймер краще почувають себе якщо дати їм ілюзію минулого. Так починають виникати центри які надають можливість жити в якомусь проміжку часу минулого. Їх "повертають" в часи безтурботного дитинства, або юності і там пам'ять їх не підводить. Потім центри перетворюються на райони, міста і зрештою країни Європи проводять референдум на якому обирають десятиліття в якому вони продовжать жити. "Якщо існує щось надійне, то це — минуле. П'ятдесят років назад — це певніше, ніж п'ятдесят років уперед. Повертаючись на два-три-п'ять десятиліття назад, отримуєш стільки ж попереду. Дарма, що воно вже пережите, що це вживане "майбутнє", але воно є. Краще ніж ніщо, яке почалося нині." Довго я ходила навкруги цієї книги, бо відгуки обіцяли то шедевр, то багато запорєбрікової культури. Шедевром для мене на жаль історія не стала. Так вона інтригуюча, бо цікаво до чого призведе вся оця ідея з повтором минулого; вона має психологічне підгрунтя, бо автор препарує страх майбутнього та потяг до минулого; вона гарно написана, бо не так багато книг які мені подобаються саме мовою, хоча одночасно я не назву мову книги легкою; в ній герої які притягують погляд, але також в ній є затягнутий початок і фінал який збив мене з пантелику. В кінці у мене було одне питання: і це все??? Що було після вбивства Ерцгерцога Франка Фердінанта. Нє, ну ми знаємо що було після нього, але що трапилося в світі де кожна країна живе в своєму часі, то вже питання з розряду "відповідь додумай сам". І так, в книзі багато руснявої культури. Не так багато, як я уявляла, але все ж є. А ще в ній є згадка про те що росія перетворювалася на СССР шляхом референдумів і не тільки?. У підсумку скажу, що ця книга відноситься до тих які мені складнувато читати, але разом з тим було цікаво подивитися на такий розвиток подій. Радити не можу, але якщо вас зацікавив сюжет, то спробуйте?

книга дуже нудна, розумного в ній мало..просякнута проросійськими наративами..читати таке під час війни, як на мене збочення..

В цій книзі сюжет не на першому плані, і навіть не на другому. Історія головного героя — це радше спогади, які подають в мікросюжетах, і міркування про устрій власне спогадів. Ця книга підкупила мене ідеєю, що середовище, скопійоване з минулого, може мати терапевтичний ефект, і вважаю геніальним, до чого привели ці ідеї у поданій історії. Автор не підштовхує до якихось суджень, не нав'язує суб'єктивні погляди — текст є тлом для власних міркувань, тут можна годинами думати над формулюваннями неймовірної краси. Однак, я не можу хоча б на третину зрезонувати з цією книгою, оскільки не прожив ще достатньо. В ній можна уявити досвід людини у старшому віці, з усіма відповідними емоціями, самоусвідомленням і страхами. До того ж автор запрошує в геополітичні міркування, натискаючи на болючі точки для різних націй. Радію, що в цьому тексті нема України, натомість корисно було дізнатися моменти з історії Болгарії та відчути, що спільного в нас із болгарами. Рекомендую цю книгу будь-кому у віці за 40, кому подобаються неквапливі тексти, які точно змушують задуматися, поринути в спогади; а також, аби дізнатися, що переживають люди з розладами пам'яти — хвороба Альцгеймера описана тут доволі достовірно. #КнижковийКлубReadeat

Ця книжка не лишить байдужим нікого. Вона і трохи дивна, і трохи сумна, і ностальгічна, і мрійлива. Книжка про минуле, про час. Автор подає доволі цікаву концепцію простору, облаштовано під певний часовий проміжок в минулому, куди людина може завітати з терапевтичною ціллю. Старенькі, які втратили памʼять і не впізнають своїх дітей, самі ставали дітьми, потрапивши в таку кімнату. Далі ця концепція набирає глобальних масштабів, але про це вже варто прочитати самим. Мені трошки не вистачило антиутопічної частини, я б воліла почитати про це ще трохи. Багато красивих цитат, над якими хочеться думати і після прочитання, а також книжка лишає по собі тривалий післясмак роздумів як про минуле, так і про майбутнє.