❗️від себе додам деякі trigger warnings: насильство, зґвалтування, расизм, переслідування, тролінг у соціальних мережах, газлайтинг, аборти.

Я обожнюю кримінальні книги та серіали. Тут сюжет набагато складніший, ніж я думала, хоч і трохи клішований. Різні точки зору/ декілька хронологій, оскільки записи в щоденнику взяті з неоднозначного періоду часу/ розповідь, яка ведеться від різних персонажів – потрібно бути уважним/ою, проте це мене не заплутало.

Навпаки, я ніби переглядала цікавий фільм в себе в голові і щоразу задавалась питаннями, як же все завершиться? Хоча, признаюсь, вже під кінець я трохи вгадала (ну, бо всі сезони Criminal Minds мене виховали 🤭), але це не завадило мені приємно здивуватись.

Починається історія з місця, у якому все закінчується та зі свідків, які це спостерігають. Пізніше нас знайомлять з детективами, котрі розслідуватимуть справу і після цього історія відмотується за два тижні до вбивства. Звідси, можемо бачити, що книга – частково психологічний трилер, а частково поліцейський процедурний роман. І це досить синхронно спрацювало.

Блискуча заплутана історія, просякнута помстою. Я не скажу, що не жаліла декого з героїв, й так само не скажу, що будь-хто з них був мені хоч трохи симпатичний.

Але нам всім інколи подобається почитати історію, повну лиходіїв, чи не так? А я можу сказати вам прямо – вони там всі лиходії; питання лише в тому, хто з них найгірший. 👀

"Зовні люди можуть видаватися цілком звичайними, та досить пошкрябати їхній фасад – і під тим лиском завжди знайдеться якась таємниця."

"Ось вам страшна правда: жорстоке вбивство може знизити ціну на 50%."

«Блеквуд» збудований у 1889 році, розташований на 400 акрах землі. Одного жахливого дня чоловік і батько Білл Кемпбелл жорстоко вбиває свою дружину, намагається вбити доньку, а зрештою вбиває себе. Будинок з такою славою залишається недоторканим протягом сорока років. Авторка бестселерів Сара Слейд та її чоловік-бармен Джо вирішують купити, відремонтувати та продати цей будинок, щоб отримати прибуток.

Натомість Сару зустрічають потайливі сусіди, дивні інциденти, підозрілі звуки, неідеальний шлюб та таємниці з її минулого, що знову спливають на поверхню. Чи це параноя, чи щось інше, що змушує її проходити через це?

Будинок — головний герой. З його краном, що протікає, жахливими шпалерами, затхлим запахом та занедбаним виглядом. Не кажучи вже про те, що він оточений темним лісом, а на задньому дворі є могили колишніх мешканців. Брр, кріпі!

Сара Слейд — захоплива та складна персонажка, ненадійна оповідачка (ох, як же я люблю ненадійних оповідачів! 🌝). В неї є свої скелети в шафі, вона дивує та відштовхує. Але вам, ймовірно, буде важко забути її історію та може буде навіть її трохи шкода (або хоча б її кота).

"Жінка сказала, що він заплатить за те, що зробив з її котом. Вона була достатньо розлючена, щоб убити когось". (я б зробила так само 👀)

Спосіб написання ідеально відповідає особистості Сари. Це як дивитися на світ її очима, і мені це сподобалося, це було захопливо. Читаючи цю книгу, в мене виникало безліч теорій, як реальних, так і не дуже. Бо, чесно кажучи, я вже не знала чому і кому вірити. Звичайно, в мене були питання до деяких нелогічних подій та прогалин в сюжеті, але це можна упустити.

Я вважаю, що авторка чудово впоралася з підтримкою напруженості протягом усього твору та зробила розслідування Сари правдоподібними. У цій книзі було багато несподіваних поворотів. І ви сто відсотків запитаєте себе, чи Сара така ж потворна, як і 40-річний будинок-вбивця?

"Можливо, мене вже нудить від людей, які намагаються мене полагодити. Можливо, я не хочу, щоб мене лагодили, просто як будинок. Ми брудні й огидні, і нам це подобається. Ми змішали нашу потворність в одну чисту річ".

І якщо я чогось і навчилася після прочитання цієї книги, то це те, що попри страх і бажання затишно сховатися під ковдрою... іноді просто потрібно вийти з дому та вдихнути ТРОХИ свіжого повітря 🌚

p.s. а ще, в авторки дуже класна післямова. хоч я зазвичай не читаю післямови та подяки, але тут воно того варте. обов'язково почитайте 💌

"Мене охопило знайоме відчуття схвильованості й допитливості. Воно проймало під час кожного споглядання книжкової вітрини."

Знайомо, чи не так?

Історія розгортається у Дубліні, в подвійній хронології та розповідає про пошук таємного рукопису відомої письменниці; долю Марти, яка тікає від жорстокого чоловіка в 21 столітті та Опелайн з початку 20-го століття, що біжить від небажаного заміжжя та поринає у світ книг.

Розповідь ведеться від трьох персонажів – уже згаданих Марти та Опелайн, а ще від Генрі. Генрі дивакуватий науковець, який шукає рукопис та згадки про книготорговицю Опелайн в надії написати про це дисертацію (признаюсь, я обожнюю таких диваків-інтелектуалів 🤭). Згодом вони з Мартою будуть разом розгадувати загадку загубленої книгарні.

На мою думку, ці дві часові площини були добре прописані та ніколи не плуталися, розділи завжди були інтригуючими та закінчувались на найцікавішому.

‼️для емпатичних людей я б додала trigger warnings: домашнє насилля, смерть новонародженої дитини, війну тощо.

Але загалом ця зворушлива історія, переплетена з магією, полонить ваше серце. Це історія про кохання та зцілення, віру в себе і пошук себе. Незважаючи на присмак смутку, що пронизує всю книгу, у ній є багато відомих письменників та бібліофілів, є романтика, трохи хорошого гумору, трохи казки і детективу – загалом, все як має бути.

Гадаю, кожен, хто любить книги та вірить у легку магію, буде в захваті від цієї історії. У житті не завжди все просто, але в книгах ми можемо поринути в інші світи та сподіватися, що одного дня все стане краще.

Роман задумувався зовсім не як роман (хай би як це звучало), а як пранк. Так, ви правильно почули – Дідро хотів заманити свого друга, маркіза де-Круамара назад до Парижа, тому він написав низку листів нібито від черниці Сюзанни, в яких вона благає маркіза допомогти їй відмовитися від обітниць і описує своє нестерпне життя в монастирі, до якого її віддали проти її волі.

У Вікіпедії також написано, що у Дідро була сестра черниця, яка померла у французькій католицькій церкві від перевтоми. Кажуть, що це змінило його погляд на релігію.

Це було дуже складно, довго та емоційно. Я відкладала книгу і знову брала до рук, читала по 10-20 сторінок, а потім по 90. Моментами я думала, що не дочитаю, мене рятувало розуміння того, що це жарт. Хоча я розумію, що таке цілком могло (і може) відбуватися у реальному світі.

Дідро трохи розважається з цією книгою. Він створює найжалюгіднішу та найневиннішу персонажку, яку тільки може, а потім піддає її всіляким стражданням: від ходьби по розбитому склі до небажаних лесбійських залицянь. Бідолашна невинна Сюзанна! Проте іноді в мене виникало питання: чи справді все так? Чи надійна наша оповідачка?

Між рядками твору відбувається багато чого, зокрема сильна феміністична полеміка, яка випереджала свій час на століття – і це одне з небагатьох, що мені сподобалось. Кінцівка здається трохи поспішною, а часом проза стає дуже “щільною” і нечитабельною (а ще тут немає розділів). Але характер персонажів зберігався протягом усього твору.

Гадаю, це було досить суперечливо, коли роман було видано вперше у 1792 році (та і, мабуть, років сто після, ще й у католицькій Франції). Дивовижно, як Дідро викрив усі брудні таємниці чернецтва. Такі збочення, приховані за маскою чистоти та чесноти. Черниці, які захоплюються садо-мазохізмом? Неслухняні лесбійки-настоятельки? Ця книга — абсолютно безглузда сатира.

Хочу зазначити, що переклад Підмогильного мені дуже сподобався, часом лише він підтримував моє бажання дочитати “Черницю”. Якби доля Валер’яна Підмогильного склалася інакше і він прожив би довше життя, то ми мали б чудові переклади практично всієї французької літератури.

Незважаючи на свою стислість, твори Ґосподінова у «Контрабандисті історій», є такими ж ліричними та захопливими, як і, наприклад, його «Часосховище». Як каже анотація: цією оповіддю Ґеорґі Ґосподінов запрошує читача у звивисту подорож власними спогадами.

"Хтось займається контрабандою цигарок і алкоголю, хтось – зброї, а наш товар невидимий і тому небезпечніший. Сканери його не помічають. Ми носимо прихований надлишковий багаж історій, своїх і чужих. Я походжу з краю, де люди звикли замовчувати свої історії чи розповідати їх таємно. З краю нерозказаного смутку, де є цілі приховані його поклади".

Автор наводить численні приклади туги за речами, які були заборонені під час його дитинства в Болгарії: торти, шоколад, поїздки за кордон, джинси та поп-музика. Думаю, ця тенденція спостерігалася також і в Україні, бо я мимоволі згадала історії, які розповідала мені мама про те ж саме.

В одному з розділів Ґосподінов роздумує над словом тъга – "це не sadness, не зовсім sorrow і не меланхолія… Ніби намагаєшся проковтнути щось таке, чого не хочеш сказати, не можеш сказати, якийсь прихований здушений плач".

Хоч я і не повністю могла розуміти конкретні речі (та їх відсутність) з дитинства автора, проте думками поверталась до свого. Я людина дуже меланхолійна і зараз з вами поділюсь дечим інтимним. В цій книзі є думка, яка дуже довго сиділа в мене в голові, але я не могла її сформулювати та висловити. Я перечитала це речення двічі, тричі і в мене на очі виступили сльози. 😣

"Моїми особистим відкриттям і розчаруванням стало те, що дитинство не живе в місцях нашого дитинства."

Хочу відзначити, що надзвичайно мені сподобався 16 розділ - що було б, якби світ вирішив послуговуватися історіями замість грошей? Ідея торкнулась мого серця, наскільки кращим би був світ з такою валютою.

"Значно важче вдарити, поранити чи вбити людину, яка щойно розповіла тобі свою історію. А для такого світу, як нинішній, це має надважливе значення. Обмін історіями рятує життя".

Ця книга — це подорож покрита туманом забутих моментів, така собі територія серпанку, у якому зависли всі спогади. Загалом, для мене це було дуже медитативно, меланхолійно та близько. Мені хотілось розплакатись декілька разів, але разом з тим душу огортало приємне тепло, як тоді, коли хтось рідний вкривав мене пледом, коли я маленька часто засинала на дивані.