Люсі-Мод Монтгомері — канадська письменниця, найбільш відома серією романів про Енн із Зелених Дахів.

«Блакитний Замок» – це надзвичайно казковий роман, для мене він про сміливість, подолання страхів, протистояння токсичній родині, пошук себе та зцілення.

Це найсолодший любовний роман, який я коли-небудь читала, сповнений хорошими жартами та надокучливими родичами. Хоч він часом банальний, подекуди передбачуваний, але, втім дуже зворушливий і я впевнено можу сказати, що тепер це одна з моїх “comfort books” (так-так, типу comfort food 👀)

Головній героїні Валансі 29 років, “рабиня проїдених міллю традицій” та своїх родичів, вона досі не одружена стара діва, не щаслива та впевнена, що вже ніколи не буде.

Проте завдяки певному потрясінню вона відсікає свою родину, як той її гореславний кущ троянд, який ніколи не цвіте. Валансі вирішує перевернути своє життя з ніг на голову і стає немов божевільною, а насправді просто припиняє робити те, що їй наказують родичі, перестає бути тихою та зручною для них.

Мені неймовірно сподобалось, що Валансі так і не піддалась родичам, вона твердо стояла на своєму, насолоджувалася своїм життям, коханням, природою і просто розважалася. Вона полюбила себе, почала себе поважати, стала різкою до образ, дуже іронічною та кумедною.

“Звісно — чи є інший непрощений гріх для вашої снобократії?
Валансі придумала це слово зненацька й вирішила, що воно — справжнє осяяння”.

Саме з того моменту, коли вона пішла з дому мені почало подобатись абсолютно все! Тут є і красивий чоловік з таємним минулим, що живе на острові; і старий веселий п'яниця з теологічною стадією сп’яніння; а також плітки та упередження маленького містечка. А описи канадських пейзажів неймовірні, в голові так і малюються яскраві картинки!

“Дорога, як і більшість доріг у Маскока, була вибоїста, кам’яниста, але овіяна суворим чаром північного лісу. Вона пролягала серед прекрасних сосон, які щось наспівували у червневому присмерку над нефритово-зеленою річкою Маскока, облямованою тремтячими від незвіданої радості осиками”.

Я вважаю, цю книгу варто прочитати дівчатам, жінкам, які бояться щось змінювати у своєму житті. Сама суть книги дуже актуальна, зрозуміла та глибока у своїй простій формі.

Я вже від початку хочу вам рекомендувати цю серію. Хоча я прочитала лише першу книгу, але впевнена, що це фентезі стане одним із моїх улюблених. Це тревел-фентезі, яке засновано на елементах корейської міфології.

Дія відбувається в світі, де три раси змагаються з наґами, які домінують на південному континенті в лісі Кіборен та плетуть інтриги проти решти світу. Люди, лекони та доккебі залишаються на півночі відділені кордоном, з іншого боку якого наґи – ізольовані у величезному лісі.

Історія досить проста – “троє мають зустрітись з одним” і провести його до храму – це давнє пророцтво, якого мають дотриматись наші герої. До групи з трьох входять мисливець-людина з легендарним мечем, життєрадісний пацифіст доккебі (людиноподібна істота з магією вогню) та могутній, досвідчений у боях лекон (гігантський гуманоїдний півень).

Чим мені якраз запало в душу це фентезі – то унікальними та небанальними расами, як це є у західному фентезі. Протягом подорожі наших героїв було приємно спостерігати, як вони все більше здружувались та підколювали одне одного 🤭

Можливо, як і мені, вам знадобиться трохи часу, щоб зануритися в історію, але в міру читання спочатку дивні персонажі стають більш зрозумілими. Дуже сподобалось також те, що на нас не вивалюють дві сторінки опису тієї чи іншої раси, а поступово дізнаємось їхні особливості разом з іншими героями, натурально та ненав’язливо.

Перша частина відчувається, як вступ до чогось масштабного, тому я одразу ж почну читати другу частину, щоб дізнатись, шо ж буде далі.

По суті, якщо коротко – через пророцтво в нас є четверо хлопців, які вирушають назустріч пригодам. Ми маємо похмурого та таємничого, але турботливого лідера; гучного воїна, який завжди готовий до всього, окрім води; трюкача, який загалом весельчак, але несе на собі емоційну зрілість команди, та булочку з корицею, яку потрібно захистити будь-якою ціною 🤭😁

Мене вразив також переклад, дуже дякую перекладачці за всі виноски, завдяки її детальним описам та тлумаченням набагато легше зрозуміти ті чи інші деталі.
І також у книзі присутні красивезні ілюстрації ❤️

Про цю книгу мені хочеться написати одночасно і дуже багато, і лише одне слово “читайте”. Це перший урбаністичний роман на тлі 20-х років, коли в літературі домінували теми про селянство й важку долю. Саме цей факт мені запам’ятався, коли я прочитала «Місто» школяркою.

В книзі ми слідкуємо за життєвим шляхом амбітного Степана Радченка, який приїздить до Києва із села, аби “завоювати” місто, і водночас губиться в ньому, заплутується в моральних компромісах, пошуках себе, знань, статусів та любові. І врешті, чи не місто “завойовує” його?

Перша частина книги здається трохи складною, перевантаженою описами та міркуваннями. Але друга половина йде набагато легше, не можу не сказати, що мені ну дуже імпонували думки поета Вигорського. (Євген Плужник став прообразом для поета Вигорського – тепер я хочу прочитати його твори.)

“... тільки одна незалежність є – незалежність нашого життя від нас! Отже, обмеженості лякатись нема чого, бо прагнення до безмежного завжди приводить до порожнечі”.

Дивно, але найбільше мені сподобалось, як автор створив Степана Радченка таким живим, справжнім (і таким бісячим мудаком). Хочу відзначити, що мене дратувала інфантильність головного героя і якась магія навколо його персони – він завжди знаходив причину своїх невдач у комусь, йому дуже вчасно сипались гроші в кишеню і взагалі в нього було сім п'ятниць на неділю.

Степан типовий лицемірний нарцис і я з впевненістю зробила висновок для себе, що місто його не змінило, а просто показало справжню його суть. Коли він нудьгує, то він заздрить і абсолютно впевнений, що все у місті має належати йому.

Спочатку Степан був захоплений колективним духом і після університету планував повернутись до села, щоб розвивати його. Але під час свого перебування в Києві він зруйнував життя стільком людям і збився зі своєї мети.

Він почав свою письменницьку кар’єру, бо вона приносила йому гроші і цікаво, що писав він не про людей, а про об’єкти, відкидаючи в своїх оповіданнях людські болі та емоції. Відкритий фінал наштовхує на роздуми чи не є його життя зруйнованим також чи це можна вважати хеппі ендом?

В книзі дуже багато різноманітних тем, не хочу детально описувати їх тут, а просто наполегливо раджу прочитати. Кожен зрозуміє ці теми по своєму і буде трактувати їх по іншому, бо в них також присутня велика кількість суперечностей.

Тим не менш – це твір, який змушує задуматися про себе, про своє місце в світі, про сенс життя та людей в ньому.

Валер’ян Підмогильний був розстріляний 3 листопада 1937 р. На 36 році життя в урочищі Сандармох — разом із сотнями інших діячів української культури

Вражаюча, тривожна і, зрештою, тріумфальна книга. Вам обов’язково треба її прочитати – вона перехоплює подих.

Книга написана в епістолярному стилі. Спочатку це листи Сілі до Бога, а згодом до сестри Нетті. Через ці листи ми дізнаємось історію двох сестер афроамериканок, яких ще дітьми розлучили. Завдяки такому стилю розповіді, ми читаємо ніби сповідь, щось дуже інтимне і чесне.

Авторка розповідає про життя та становище чорношкірих жінок початку ХХ століття. Також в книзі розкриваються теми расизму, сексизму, жіночого обрізання та шрамування, насилля психологічного та фізичного (зокрема зґвалтування, примусові шлюби, обмеження свободи), розуміння себе та свого тіла. Всі ці теми дуже вміло переплетені між собою, але читати про це важко, тож будьте готові.

Хоча я не чорношкіра жінка, я відчула міцний зв’язок із кожною героїнею. Після того, як пройшла через нищівність та жорстокість перших сторінок, решта книги – захоплююча та щемка історія життя. Читання про злети та падіння Сілі, її сестринську любов, кохання та роздуми про світ обов’язково викличе емоції у кожного, хто натрапить на цю книгу.

Чудова історія, під час якої в мене на очах виступали сльози, потім я усміхалась, потім злилась від несправедливості і взагалі відчувала цілий спектр емоцій. Підсумувавши, скажу – це книга про наполегливість, самопізнання, духовність; про те, як ніколи не втрачати надії та завжди підтримувати зв’язки з родиною.

“Я думаю, ми існуємо, щоб розмірковувати. Мислити. Запитувати. У міркуванні про великі речі й питаннях про великі речі ховається знання про дрібниці. І ти віднаходиш його майже випадково. Але ніколи не дізнаєшся про великі речі більше, ніж знав до того. Що більше я мислю, то більше відчуваю любові, сказав він”.

“Він був самим собою і водночас почувався іншою людиною. Він почувався бездоганним і вільним, хоча й свідомо контролював кожен свій рух. Утім, це перевтілення більше не втомлювало його, як раніше”.

Незважаючи на те, що роман був написаний у 1950-х роках, він все ще актуальний, оскільки викриває людські вади тих, хто настільки невпевнений у собі, що не приймає свою самість і хоче стати кимось іншим.

Під час читання ви потрапите до сонячної Італії і зможете пожити як декадент(ка) серед молодих і казкових американських емігрантів 1960-х років. Подорожі, міста та вечірки, які описуються в книзі зачудовують, а неймовірно захоплюючі події, які відбувають поміж цим усім, тримають в напрузі до останнього.

Книга розповідає про безбарвного, посереднього, але відчайдушного та геніального психопата Тома Ріплі. Понад усе він бажає стати багатим та отримати високе становище в суспільстві. Він розуміє, що в нього немає жодних шансів здійснити омріяне самостійно, тому готовий зробити усе, щоб цього досягти. Навіть вбити свого друга і вкрасти його ідентичність… 🥲

Не хочу спойлерити, тому омину деталі сюжету. Але те, як авторка написала Ріплі, і речі, що відбуваються в його голові було настільки детально, настільки продумано і чудово. Часом я навіть симпатизувала та співчувала головному герою, хоча він був просто жахливою, жадібною та аморальною людиною.

“Насправді ж Том Ріплі майже ніколи не журився, він просто виглядав пригніченим. Невже за ці кілька місяців він нічого не навчився? Якщо хочеш здатися веселим, задумливим, сумним, люб’язним чи ще якимось, просто удай, що так почуваєшся”.