У яке минуле вам потрібно було б повернутись, якби ви забули усе про себе і вам потрібно було б згадати хоч щось?

Я б повернулась у вересень 2012. В той день, коли я пополудні поверталась зі школи, було ще тепло і в повітрі пахло перестиглими грушами та димом (адже ми знаємо, найбільше минулого ховається у пообідді та запахах).

Наш оповідач, головний герой, проводить нас через своє спілкування з Августином-Ґарібальді («Отак зустрілися богослов’я і революція») або Ґаустіном.

Ґаустін, практикуючий психіатр, засновує в Цюриху клініку для людей, що хворіють на деменцію та Альцгеймера. Проте це не проста клініка, він оформляє кімнати згідно з десятиліттями, враховуючи найдрібніші деталі. Згодом, кімнати перетворюються в поверхи, поверхи в вулиці, квартали і навіть в цілі селища.

“Потрібно підготувати бомбосховища минулого. Якщо хочеш, називай їх часосховищами.”

З часом ідеєю повернення в минуле захоплюється ціла Європа і навіть планують провести референдум, країни вибирають свої “минулі”.

Автор обговорює важливі факти з минулого через важливі історичні орієнтири та теперішню політику східноєвропейських націй та ЄС.

"...нація – це група людей, які домовилися пам'ятати й забувати одні й ті самі речі"

Коли ситуація погіршується, а народи занурюються в хаос і анархію, Ґаустін зникає, а власні спогади оповідача, здається, починають руйнуватися одна в одну.

“Пишучи роман про тих, хто втратив пам’ять, він і сам починає втрачати пам’ять. Поспішає завершити його, перш ніж забуде, про що хоче розповісти”.

Тепер читач (і сам оповідач) змушені сумніватися, чи Ґаустін це реальна особа, яка існує, чи це лише плід уяви оповідача.

Темп роману повільний, вимагає трохи терпіння, але захоплює. Мені справді довелося погуглити історію Європи та Болгарії, про яку йдеться в оповіді, але це було варте зусиль.