Про цю книгу мені хочеться написати одночасно і дуже багато, і лише одне слово “читайте”. Це перший урбаністичний роман на тлі 20-х років, коли в літературі домінували теми про селянство й важку долю. Саме цей факт мені запам’ятався, коли я прочитала «Місто» школяркою.

В книзі ми слідкуємо за життєвим шляхом амбітного Степана Радченка, який приїздить до Києва із села, аби “завоювати” місто, і водночас губиться в ньому, заплутується в моральних компромісах, пошуках себе, знань, статусів та любові. І врешті, чи не місто “завойовує” його?

Перша частина книги здається трохи складною, перевантаженою описами та міркуваннями. Але друга половина йде набагато легше, не можу не сказати, що мені ну дуже імпонували думки поета Вигорського. (Євген Плужник став прообразом для поета Вигорського – тепер я хочу прочитати його твори.)

“... тільки одна незалежність є – незалежність нашого життя від нас! Отже, обмеженості лякатись нема чого, бо прагнення до безмежного завжди приводить до порожнечі”.

Дивно, але найбільше мені сподобалось, як автор створив Степана Радченка таким живим, справжнім (і таким бісячим мудаком). Хочу відзначити, що мене дратувала інфантильність головного героя і якась магія навколо його персони – він завжди знаходив причину своїх невдач у комусь, йому дуже вчасно сипались гроші в кишеню і взагалі в нього було сім п'ятниць на неділю.

Степан типовий лицемірний нарцис і я з впевненістю зробила висновок для себе, що місто його не змінило, а просто показало справжню його суть. Коли він нудьгує, то він заздрить і абсолютно впевнений, що все у місті має належати йому.

Спочатку Степан був захоплений колективним духом і після університету планував повернутись до села, щоб розвивати його. Але під час свого перебування в Києві він зруйнував життя стільком людям і збився зі своєї мети.

Він почав свою письменницьку кар’єру, бо вона приносила йому гроші і цікаво, що писав він не про людей, а про об’єкти, відкидаючи в своїх оповіданнях людські болі та емоції. Відкритий фінал наштовхує на роздуми чи не є його життя зруйнованим також чи це можна вважати хеппі ендом?

В книзі дуже багато різноманітних тем, не хочу детально описувати їх тут, а просто наполегливо раджу прочитати. Кожен зрозуміє ці теми по своєму і буде трактувати їх по іншому, бо в них також присутня велика кількість суперечностей.

Тим не менш – це твір, який змушує задуматися про себе, про своє місце в світі, про сенс життя та людей в ньому.

Валер’ян Підмогильний був розстріляний 3 листопада 1937 р. На 36 році життя в урочищі Сандармох — разом із сотнями інших діячів української культури

Вражаюча, тривожна і, зрештою, тріумфальна книга. Вам обов’язково треба її прочитати – вона перехоплює подих.

Книга написана в епістолярному стилі. Спочатку це листи Сілі до Бога, а згодом до сестри Нетті. Через ці листи ми дізнаємось історію двох сестер афроамериканок, яких ще дітьми розлучили. Завдяки такому стилю розповіді, ми читаємо ніби сповідь, щось дуже інтимне і чесне.

Авторка розповідає про життя та становище чорношкірих жінок початку ХХ століття. Також в книзі розкриваються теми расизму, сексизму, жіночого обрізання та шрамування, насилля психологічного та фізичного (зокрема зґвалтування, примусові шлюби, обмеження свободи), розуміння себе та свого тіла. Всі ці теми дуже вміло переплетені між собою, але читати про це важко, тож будьте готові.

Хоча я не чорношкіра жінка, я відчула міцний зв’язок із кожною героїнею. Після того, як пройшла через нищівність та жорстокість перших сторінок, решта книги – захоплююча та щемка історія життя. Читання про злети та падіння Сілі, її сестринську любов, кохання та роздуми про світ обов’язково викличе емоції у кожного, хто натрапить на цю книгу.

Чудова історія, під час якої в мене на очах виступали сльози, потім я усміхалась, потім злилась від несправедливості і взагалі відчувала цілий спектр емоцій. Підсумувавши, скажу – це книга про наполегливість, самопізнання, духовність; про те, як ніколи не втрачати надії та завжди підтримувати зв’язки з родиною.

“Я думаю, ми існуємо, щоб розмірковувати. Мислити. Запитувати. У міркуванні про великі речі й питаннях про великі речі ховається знання про дрібниці. І ти віднаходиш його майже випадково. Але ніколи не дізнаєшся про великі речі більше, ніж знав до того. Що більше я мислю, то більше відчуваю любові, сказав він”.

“Він був самим собою і водночас почувався іншою людиною. Він почувався бездоганним і вільним, хоча й свідомо контролював кожен свій рух. Утім, це перевтілення більше не втомлювало його, як раніше”.

Незважаючи на те, що роман був написаний у 1950-х роках, він все ще актуальний, оскільки викриває людські вади тих, хто настільки невпевнений у собі, що не приймає свою самість і хоче стати кимось іншим.

Під час читання ви потрапите до сонячної Італії і зможете пожити як декадент(ка) серед молодих і казкових американських емігрантів 1960-х років. Подорожі, міста та вечірки, які описуються в книзі зачудовують, а неймовірно захоплюючі події, які відбувають поміж цим усім, тримають в напрузі до останнього.

Книга розповідає про безбарвного, посереднього, але відчайдушного та геніального психопата Тома Ріплі. Понад усе він бажає стати багатим та отримати високе становище в суспільстві. Він розуміє, що в нього немає жодних шансів здійснити омріяне самостійно, тому готовий зробити усе, щоб цього досягти. Навіть вбити свого друга і вкрасти його ідентичність… 🥲

Не хочу спойлерити, тому омину деталі сюжету. Але те, як авторка написала Ріплі, і речі, що відбуваються в його голові було настільки детально, настільки продумано і чудово. Часом я навіть симпатизувала та співчувала головному герою, хоча він був просто жахливою, жадібною та аморальною людиною.

“Насправді ж Том Ріплі майже ніколи не журився, він просто виглядав пригніченим. Невже за ці кілька місяців він нічого не навчився? Якщо хочеш здатися веселим, задумливим, сумним, люб’язним чи ще якимось, просто удай, що так почуваєшся”.

В книзі авторка описала дуже багато різноманітних аспектів корейської історії, культури і традицій та інших цікавинок. Я вже була знайома з корейською культурою давніше, тому для мене тут було мало чого нового, але я читала книгу і шукала в інтернеті згадані події та місця. Також для себе писала їх корейською (бо я її трохи знаю 👀) на полях – це було цікаво 😅

Це легке та доступне дослідження, яке допоможе вам узагальнити та структурувати свої знання про країну. Я думаю, що для тих, хто тільки зацікавився Кореєю та хоче дізнатись про неї більше, це хороша книга. Мені складно читати нонфік, але авторка розповідає все просто і зрозуміло, тим більше, що вона пережила більшість речей на своєму досвіді.

Ця книга зацікавила мене своєю тематикою, бо мене останнім часом поперло на азійських авторів 🤭 Скажу чесно, спочатку я була скептично налаштована, і мені знадобилось трохи часу, щоб звикнути до книги – там багато сленгових словечок, проте мені через це герої були реальніші. Загалом це підлітковий пригодницький роман, але мені сподобалось, текст легкий для сприйняття.

Яна живе в Празі і з дитинства цікавиться японською літературою та культурою. Вона вивчає мову сама, а потім вступає в університет та вивчає японістику там, відчайдушно мріє знову потрапити до Японії та разом із диваком-докторантом намагається перекласти японський твір. До слова, мені дуже сподобалась їхня романтика тут (яка починалась з підколів) 🥰

Сімнадцятирічна Яна якось вже була в Японії разом з подругою і якась частинка її там залишилась… чи то її думка про це. Ось це і є наша друга лінія книги, дещо магічна, проте частково й реальна.

Третя лінія – це дослідження Яни про Кійомару Кавашіта – японського письменника та есеїста, який жив у 1902-1938 роках і в якого було непросте життя.

Кінцівка сюрреалістична і відкрита, це мене наводить на думку, що може бути друга частина. Авторка чудово обіграла часові проміжки, під час історії з’являлося багато дрібних деталей, які гарно зв’язували минуле з теперішнім.

Мені подобалося перекладати з головною героїнею новелу “Коханці”, яка була надзвичайно поетичною, блудити закинутими будинками Праги з японцем, який любить фотографувати вікна, пити пиво і їсти дешевий суп у барах з Віктором, зависати у бібліотеці десь у Токіо та спостерігати за репетиціями японським молодіжним гуртом у підвалі консервного заводу ❤️