Одна з найкращих книг в моєму поки що невеличкому досвіді.
Я полюбив "Не відпускай мене" за меланхолійність, за багатопланові розмірковування, ця книга постійно викликає якісь спогади. Найбільша цінність - це описані дрібні ситуації, які турбують Рут, які викликають в неї внутрішній конфлікт, адже саме такі деталі і становлять тебе, як особистість.
Я обожнюю, як Ішігуро в кожній ситуації вводив якийсь предмет, що ставав сильним образом, як-от пенал, футболка або Норфолк.
Все-таки оманливо приписувати цій книзі які-небудь жанри, зокрема антиутопію чи наукову фантасту — тут кілька ідей присутні лише, аби зав'язати сюжет. А от що тримало мене в цій історії від початку до кінця - це майстерна глибочезна психологічність. Зараз розумію, що я обожнюю книги про дитинство і підлітковий вік - "Тягар пристрастей людських", "Не озирайся і мовчи", трилогія "Метелики на шпильках", "Гаррі Поттер".
Дуже хочу знайти подібний меланхолійний стиль серед українських письменників.