Коли бралась за книгу, я взагалі нічого не очікувала і навіть не розуміла назви.. Це якраз той випадок, коли зрозуміти назву можна тільки прочитавши книгу. Цей історичний роман я занесла в свій особистий топ прочитаних книжок, я ще довго пам'ятатиму сюжет і враження від прочитаного. 1930ті роки, місто Мейком, коли панує класова і расова нерівність, одні зневажають інших. Як дорослі, так і діти. Але, як то кажуть не всіх треба "стригти під одну гребінку". Сім'я Атикуса, його діти Джемі і Джін-Луїза, цьому приклад. Діти, які дивляться на світ своїми очима і не розуміють того, що відбувається, чому люди такі жорстокі і несправедливі.. Дітлахи грають в дитячі ігри, вірять у місцеві легенди про Примару Редлі, бігом бігають повз його будинок, гублячи штани на ходу )) Але, при цьому вони бачать, що відбувається у містечку в дорослому світі, як на це реагують місцеві, сусіди. Вони шукають відповіді на свої питання у дорослих, співпереживають за долю Тома Робінсона, якого захищає в суді їхній батько Атикус і до останнього вірять у справедливість. Головні герої яскраві і живі, атмосфера містечка передана дуже вдало. Моя уява грала по максимуму. Я до останнього співпереживала героям і їх долям. Рекомендую!! "Суд розумний рівно настільки, наскільки розумні присяжні, а присяжні розумні настільки, наскільки розумний кожен з них." "Стріляй по сойках скільки завгодно, якщо зумієш поцілити, тільки запам'ятай, що вбивати пересмішника - гріх."

Ця книга вражає не лише важкими темами, а й тим, що історія розповідається очима дівчинки, яка тільки вчиться розуміти світ. Вона уособлює невинність, як і її брат Джемі та несправедливо звинувачений чоловік. Попри жорстокість і несправедливість, у книзі є місце для надії, відваги та людяності. Аттікус втілює мораль, мужність і розсудливість, а персонажі як Келпурнія, місіс Моді та Буу Редлі показують, що не все втрачено. Водночас є ті, хто уособлює зло – родина Юеллів, расизм і лицемірство громади. Вони не визнають Боба Юелла героєм, але засуджують темношкірого чоловіка лише через колір його шкіри, незважаючи на невинуватість. Ця історія болюча, бо ґрунтується на реальних подіях. Несправедливість існує й сьогодні, а закон не завжди здатний її подолати.

..Мейкомб, штат Алабама. Америка. Одвічна боротьба справедливості та підлості. Час, коли суд присяжних вирішував все і шанси мізерні, якщо ти чорношкірий... . Історію розповідає хоробра, розумна і безпосередня дівчинка Всевидько?Їх з братом виховує лише батько. Він — адвокат. Але такий, на якого хочеться рівнятися. Він чесний і стриманий (що часом змушувало його дітей думати, що причин пишатись батьком в них немає. Але це все зміниться обов'язково)Вони — Фінчі і в їхньому містечку цим усе сказано) . Це дуже хороша історія?Вона про те, що все в цьому світі недарма. Що треба вірити в краще. Вірити в людей. . І, знаєте, як казав містер Фінч ?Найбільший гріх — вбити пересмішника, бо він співаючи, виливає нам душу. І треба не раз подумати перш ніж винести комусь вирок чи, навіть, несхвалення. Страхолюд Редлі не такий вже страхолюд, як виявилось, а, можливо, просто не хотів бачити людей. І недарма. Але він зробив добру справу. Зробив те, на що, можливо, не кожен житель Мейкомба наважився б. . . Дуже тонко розумієш назву твору. Спочатку ж хочеться одразу дізнатись в чому ж суть. . Мені дуже сподобалось і якась писанина дивна виходить?Тут тааак багато всього?Хочеться лише сказати: читайте?І ви не пошкодуєте) . П.с. тішить, що це програма зарубіжної літератури. Читаємо в 9 класі)

«Боятися нема чого, окрім самого страху». З першого погляду така проста історія, розказана маленькою дівчинкою, Джін-Луїзою Фінч. Ось вам ігри з братом на задньому дворі, ось походи до школи, перша дитяча закоханість, сварки з однокласниками... Та чим довше читаєш, тим більше граней, відтінків та деталей відкривається перед тобою. Сумна до болю, смішна до сліз — це про «Вбити пересмішника». Гарпер Лі, через призму наївного дитячого світосприйняття порушує зовсім не дитячі питання: расизму, насилля, фемінізму, судової системи, несправедливості суспільних порядків та загальних стереотипів. Якісь із них немовби виділені жирним шрифтом, їх неможливо не помітити, вони кричать до читача зі сторінок книги, інші — приховані між рядків, наче писані напівпрозорими чорнилами, але теж благають про увагу. Та основне у цій книзі — її головні герої, звичайні діти. Просте мовлення, але такі складні, важливі теми лунають з їхніх вуст. Бо хто як не дитина зможе подивитися на світ незаклішованим поглядом і прямо сказати про речі, які її турбують. Книга вирізняється своєю щирістю, глибока за своїм наповненням, вона спонукає до роздумів про безглуздість певних речей, усталених порядків чи іноді навіть законів. Свого часу, цей соціально-психологічний роман швидко здобув популярність, отримав Пулітцерівську премію та став класикою сучасної американської літератури. Цю книгу також називають виховною, але, на мою думку, тут йдеться не лише про виховання дітей батьками, а й навпаки, про те, що всім дорослим є чому повчитися у дітей. «Вбити пересмішника» — чудова тому ілюстрація.

Хоча Гарпер Лі не залишила по собі великий літературний спадок, її ім’я міцно закріпилось серед найважливіших авторів Америки завдяки визначному роману — «Вбити пересмішника». Ця книга стала справжнім проривом, принесла Лі Пулітцерівську премію та неабияку популярність. Однак вона не прагнула до слави й залишалася осторонь суспільної уваги, вважаючи роман як своє остаточне слово, до якого не потрібно додавати ще щось. Однак після багатьох років на світ нарешті вийшов її другий роман — «Іди, вартового постав», написаний ще у середині 1950-х, задовго до «Вбити пересмішника». За наполяганням видавця, Лі переробила його частину, і так з'явився її знаменитий дебют. У «Іди, вартового постав» ми бачимо тих самих героїв, але їхні образи постають зовсім інакше. Доросла Джин Луїза (Скаут) повертається додому і вперше бачить свого батька Аттікуса не ідеалом, а людиною з вадами. Роман підважує звичні уявлення про ідеали й нагадує, що навіть ті, кого ми поважаємо, можуть нас розчаровувати. «Іди, вартового постав» змушує переглянути свої очікування і визнає складність людських слабкостей. Ця історія про розчарування й зрілість показує героїв із нових, більш реалістичних сторін. І хоча вона суттєво відрізняється від попередньої книги, особисто я бачила її не як продовження, а як паралельну реальність, інший кут погляду на добре знайомих героїв.

«Вбити пересмішника» — один із ключових романів американської літератури ХХ століття, який приніс Гарпер Лі стрімку популярність. Здавалося б, ця проста історія розкриває надзвичайно глибокі теми — расизм, соціальну несправедливість, мораль і відповідальність. Події відбуваються у маленькому містечку Півдня США в 1930-х, де адвокат Аттікус Фінч, головний герой і уособлення принциповості, захищає Тома Робінсона, афроамериканця, несправедливо звинуваченого у зґвалтуванні. Світ цієї драми ми бачимо очима його доньки Скаут, яка намагається зрозуміти жорстокість і непримиренність навколишнього світу. Гарпер Лі мріяла про "швидку й милосердну смерть у руках критиків", замість цього отримала Пулітцерівську премію, а також неабияку популярність, хоча її скромність завжди змушувала триматися подалі від надмірної уваги. Ця мовчазна й сильна жінка залишила свій слід у літературі саме завдяки "Вбити пересмішника". Книга стала одночасно і її тріумфом, і тягарем, адже вона не поспішала продовжувати літературну діяльність, вважаючи, що сказала все, що хотіла. Це без перебільшення культовий текст, який лишається актуальним й сьогодні — історія про людяність, моральну стійкість і важливість не поспішати з висновками.

«Всі люди від природи вільні і рівні… Але якщо всі люди однакові, звідки ж стільки презирства, чому вони зневажають одне одного?» Геніальний твір, після якого знову починаєш вірити в існування високоморальних і чесних людей, професіоналів своєї справи з непохитними принципами і цінностями В основі сюжету - судовий розгляд справи темношкірого Тома Роббінсона, якого береться захищати адвокат Аттікус Фінч Направду, він усвідомлює провал цієї справи, але "мужність це коли заздалегідь знаєш, що ти програв, і все-таки берешся за справу і наперекір всьому на світі йдеш до кінця", позаяк хтось таки повинен дбати про справедливість Події роману розгортаються перед читачем через призму оповідей молодшої дитини адвоката - дочки Луїзи, котру разом зі старшим братиком Джемом батько виховував сам, зі служницею-негритянкою Келпурнією Паралельно спостерігаємо за відлюдницьким способом життя Страхолюдина Редлі, котрому не хочеться мати жодної справи зі світом людей, де панують зло, жорстокість, расова дискримінація, класова нерівність та нездатність до співпереживання Пересмішником-пташкою, вбити якого означає створити безглузде зло, у книзі виявляється чи не кожен персонаж, бо ледь не до кожного суспільство має несправедливі упередження - "щоб по-справжньому зрозуміти людину, треба самому влізти в її шкуру та ще й трохи проходити в ній" І хоча всі події відбувалися у часи Великої депресії, в американській родині, яка проживала у невеликому містечку Мейкомб, штат Алабама, та подібних історій знайдеться чимало по всьому світу - "білі влаштували кольоровим справжнє пекло ще за життя і їм і на думку не спадає, що кольорові теж люди» - паралелі проводьте самі Книга, що 1961 року здобула Пулітцерівську премію, була екранізована, і, як наслідок, 1962 року фільм отримав три премії "Оскар" У 2006 році британські бібліотекарі поставили цю книгу перед Біблією як книгу, яку "кожен дорослий повинен прочитати перед смертю"

Я цю історію перечитувала і вона чудова,як і перше сприйняття . Америка 40 -х років -це величезна прірва між білими і темношкірими,адже расова нерівність виражена настільки , що люди просто безправні. Сюжет твору -адвокат Аттикус Фінч захищає у суді чоловіка,який начебто скоїв злочин над білою жінкою. Проти них обох ополчилось все містечко. Це ж нечувана справа, адже Том -чорний і для нього не може бути ніяких виправдань. Авторка дуже сильно описує відчуття і цю боротьбу жителів очима дітей Аттикуса. Така ситуація,на жаль, була характерною десятки років, особливо у південних штатах. Головний герой був нетиповим білим і прагнув донести всім жителям, що всі люди рівні . Він дітей виховував власним прикладом ,адже юні брат і сестра не боялись висловити свою думку, запитати , що незрозуміло і навіть прийти на суд. Все, що творилось на їхніх очах, викликало лише нерозуміння. Чому ж так? Адже їхня кухарка Келпурнія теж чорна, але вони її любили, довіряли жінці та слухались. Досить цікавими були моменти про навчання у школі, коли вміння і знання не є важливими,а головне -нова система,яку впроваджувала вчителька. Є й досить трагічні моменти , але сподівання, що все буде добре, змушує гортати сторінка за сторінкою. Це книжка ,яка била рекорди з продажів, популярна вже понад 50 років, її люблять і читають, вивчають у програмі 9 класу. І, звичайно,Пулітцерівська премія у 1961 році -вагоме досягнення і свідчення майстерності пера Гарпер Лі. Авторка випередила свій час.