Ця частина одразу відрізняється від минулої трилогії Дюни не тільки часом описування - пройшло вже близько 3500 років з моменту минулої книги, а головний герой ще живий - а головне саме відчуття від прочитання. Якщо попередні книги більше тримали на сюжетних інтригах та боротьбі, то тут події здебільшого стають тлом для роздумів і філософських монологів Лето. Книга сповнена ідей про спадщину, розвиток людства, обов’язок і випробування, про сенс існування та наслідки будь-якого вибору на шляху до кінцевої мети. Читається книга так само легко, хоч і є бажання зупинятись та обмірковувати думки по декілька разів - Френк Герберт постарався на 200% у цьому плані. Відверто негативних моментів я не знайшов. Єдине, що залишило по собі фінал, — відчуття недомовленості. Можливо, це радше моє бажання швидше перейти до наступної книги й побачити, куди ж приведе Золотий Шлях.

Колись, коли дні були довгими, а ночі глибокими я вперше читала гексалогію – мені дуже подобалися Лето ІІ і Ганіма. Зараз я дуже сильно бачу, що Герберт геть не розумів чисто фізіологічних особливостей дітей. Я не кажу про те, що ще нема достатньо нейронних зв'язків в мозкові – в часи Герберта це скоріш за все не було настільки відомо, я кажу про те, що 10-11 річні описані наче їм ну хоча б 14 й роблять штуки, які фізично дитині було б доволі важко робити, і на цих дітей реагують теж більше як на підлітків. Але то таке. Думаю, мені буде простіше сприймати філософські пассажі від Лето-хробака, ніж від Лето-дитини. Деяка проблема книги для мене в тому, що як Месія відчувається продовженням\завершенням Дюни — Діти НЕ відчуваються зв'язаними з цими історіями загалом. З одного боку тут Алія, Ірулан, Джессіка, Стілгар, Гурні й Дункан (хоча Дункан з нами назавжди), та навіть Хара (взагалі дуже рада за Стілгара з Харою), з іншого нові персонажі, причому достатньо непогано прописані та подані. Від них і їх динаміки не було такого відчуття NPC, як від більшості нових персонажей в Месії... І проблема, що історія "як старі персонажі крутили політичні інтриги" не те що добре поєднується з лейтмотивом "Дюна міняється, світ міняється, ми всі відчуваємо тугу за минулим, страх перед майбутнім і розуміння, що якщо нічого не зробити — людству гаплик". В принципі, можна сказати, що це суто протиріччя через неповне розуміння мотивів між вчинками тої ж Джессіки в першій книзі, її незалученістю в другій (проте я все ще вважаю, що просто треба було прибрати її з картини в "Месії Дюни", бо інакше б сюжет про крах Пола не склався) і тим, що в третій вона підтримує ідеї Сестринства й взагалі доволі активно діє. В принципі, можна сказати, що кількох поколінь досить для повної зміни соціального ландшафту й того, як сильно змінилися люди й підходи у фрименів. В принципі, можна приписати неповноті інформації минулих книг і особистим міркуванням Лето ІІ те, що він в якийсь момент каже, що фримени завжди було слабкими, тими, кого скеровували й вели, а не тими, хто, по першій книзі, були дикими і самостійними борцями. І так далі: багато дрібних речей, які створюють відчуття різниці між книгами й якоїсь непослідовності. Мені було б на рівні сприйняття простіше повірити в події, якби вони відбувалися не в часи дітей Пола, а в часи його онуків. Але тоді лишалися б нерозказаними до кінця історії Алії й Пола. Я дійсно бачу, що Герберт намагався навчитися писати художню літературу краще (бо Дюна як книга виглядає як той мем з конячкою, де перша частина — задні ноги — класно намальовані, а чим ближче до кінця — там більш схематичною стає історія, а Месія Дюни має ідею, кілька хороших моментів і сцен, але рівень читабельності й цікавості різко падає, а про динамічність я і казати не буду). Діти Дюни здебільшого динамічні, політичні інтриги непогано прописані, але я б сказала, що середина книги жахливо провисає, а притаманний гексалогії містицизм та філософія плутають навіть тоді, коли мають щось пояснювати. Плюс разом з манерою письма Герберта (яку погіршив, будемо чесними, чи то переклад, чи то редактура, чи то вони разом) — маємо книгу, яку взагалі важко читати. Причому, важко через відчуття: "The WHAT вони тільки що сказали? Можна донести до мене сенс розмови, будь ласка? І що це за опис? Як воно має працювати?" Не знаю, як я це читала підліткою, скоріш за все — просто не намагалася усвідомити філософські нагромадження, а приймала їх без питань. Ну чи, можливо, занадто розслабилася на книжках, що йдуть плавно і читаються легко.

Складна але цікава, є над чим подумати.

?Френк Герберт "Дюна" ?«Дюна» американського письменника Френка Герберта вважається одним із найбільших шедеврів наукової фантастики, і це складний та блискучий твір. Хоча тут присутня проста форма магії, «Дюна» цілком вписується в жанр sci-fi: наука та раціональні пояснення у романі переважають, незважаючи на сильний месіанський компонент харизматичного Пола Атріда. ?Сильною стороною роману є світобудова: Френк Герберт не лише пише історію, але насамперед створює світ, планету Арракіс, де в деталях описує економіку, політику, традиції та релігійні вірування. Автор поміщає планету в більш складну систему, галактичну імперію, яка перебуває під впливом Гільдії, що відстоює власні інтереси. ?«Дюна» — це набагато більше, ніж просто історія про гігантських хробаків у пустелі... Своїм образним пером Герберт торкається різних тем: боротьби за владу, зради, кохання, сім’ї, вірності, екології, технологій, втрати, залежності, фанатизму, горя, помсти. У цієї книги є запах, текстура і голос. Бачиш, куштуєш, торкаєшся... Здалеку чути шум піщаних хробаків. Пахне прянощами. Автор тут не просто розважає читача, він робить його частиною легенди про Муад'Діба. Ми говоримо про твір, який можна сприйняти усіма органами чуття. ❗Тон оповіді безпомилково похмурий, і відповідно історія завершується величним і трагічним фіналом. Якщо вас цікавить жанр наукової фантастики чи фентезі, зробіть собі послугу - прочитайте «Дюну».

це точно одна з найскладніших книг, які я читала. землі та історія арракісу багатогранні, глибокі, живі і дуже небезпечні. народ пустелі має власні правила і традиції, політика світу герберта вражає продуманістю і реалістичністю, а релігійний аспект просто неперевершений. про сюжет говорити багато не буду: є хлопець з родовитого дому, велика пустеля в якій живуть чисті фанатики, політичні міжпланетні ігри, одне пророцтво і війна. книга наповнена деталями, у кожного персонажа є довга історія, і все це потрібно знати. автор буквально занурює вас у інший світ, і це занурення не різке, а дуже плавне і поступове. тут майстерно поєднані наука і фантастика, дуже багато нових понять які ви вперше бачите ближче до кінця книги стають просто звичними зрозумілими словами і набувають сенсу. мої враження: захват. «дюна» не легка, читається повільно, але вона фантастична. мені сподобалось абсолютно все і тепер я розумію тих, хто скаржиться на екранізацію. фільми вільньова візуально неймовірні, проте упускають і додають багато всього. цю книгу я б радила читати всім, кому: 1) хочеться затягнути себе в складний світ 2) сподобалась екранізація (вітаю в команді бо саме через неї я прочитала книгу) 3) хочеться дійсно унікального світоустрою не схожого ні на що 4) подобаються політичні ігри «дюна» дійсно шедевр який заслуговує на це звання. і наостанок - розкажу вам лайфхак, як краще читати «дюну» аби її світ не сильно ламав вам мозок. 1. берете книжку в руки 2. відкриваєте 605 сторінку, бачите початок додатків 3. читаєте «екологію дюни», «релігію дюни» і «звіт про мотиви і цілі бене ґессерит» 4. пропускаєте додаток 4 і читаєте термінологію. в цих додатках немає сильних спойлерів до сюжету і вони допоможуть краще розібратися в тому, що відбувається в «дюні», що насправді роблять бене ґессерит і чому фримени так чекали на квізаца хадераха

Арракіс.Дюна. За волею імператора , Шаддама IV, планета переходить від монополії дому Харконенів до їх заклятих ворогів-дому Атрідів. Лето Атрід-герцог і голова дому, приймає змучену планету і обіцяє відродити на ній життя і звільнити людей від гніту Харконенів. Та Влідімір (о яке і‘мя) Харконен,за таємної підтримки імператора ,збирається завадити Герцогу Лето, і лишити Арракіс разом з меланжем собі. При держперевороті вдається врятуватися наложниці герцога-Джесіці,яка належить до Бене Ґессерит і їх сину -Полу,котрий,судячи з усього,Квізац Хадерах (простими словами-обраний) . В котре переконалась що не дарма я закохана в цей всесвіт.Саме цю частину я перечитувала вдруге, і що я вам скажу,панове,я перечитуватиму ще. . Так чим же мене покорила Дюна. Книга поглиблює в свій пісок повільно,огортаючи. Дуже багато дивних слів, значень, устрою всесвіту, і потрібен час, щоб осягнути його обширність . І я це обожнюю через те,що це дозволяє проникнутись атмосферою і буквально блукаєш пустелею разом з персонажами або відчуваєш аромат меланжу. . Окремо хочу приділити увагу темам ,котрі піднімаються в роботі Герберта. Це :політика, боротьба за владу,жертовність,релігія,екологічні проблеми і людські почуття. Персонажі дуже живо це показують і словами і вчинками. Під час читання починаєш щиро ненавидіти одних і любити інших. . Читаючи книгу відчувається що Герберт приділив дуже багато часу дослідженням пустелі і піску. В процесі складається враження до Арракіс дійсно існує.( і капець як вайбує мені Татуїном. Хоча це не дивно, бо творчі SW надихалися саме твором Герберта) . Я знаю що «Дюна» підійде не усім читачам, починаючи з того що жанр саме наукова фантастика, закінчуючи дуже розміреним темпом історії, але поціновувачам жанру однозначно раджу.

Друга книга циклу яка,12 років потому, продовжує розкривати секрети Дюни і народів,котрі борються за владу. В цій книзі йтиме мова,в більшій мірі, про Полаі Чані,його нинішню сім’ю,зговори, зради і наслідки. . Дуже важко не заспойлерити,бо події в цій частині є прямими наслідками першої книги,тож намагатимусь розповісти більше саме про враження. . В «Мессії Дюни» менший обсяг, але все так само багато деталей яким ми не надали значення в першій книзі(ну ,я так точно)Вже знайомі нам персонажі розкриваються з іншого боку,який нам важко уявити було,або ж ми просто не хотіли вірити що так може повернутися. Багато політики і дуже яскраві лінії проведені від вельмож до наслідків їх правління. Про те,як могутність і влада впливає на людину і руйнує або будує в середині щось інше. . Вкотре переконуюся в тому, що « З великою силою приходить велика відповідальність»(привіт marvelhead) І бажання заволодіти Меланжем у людей таки досить безрозсудне,ця теорія вкотре підтвердилась. . Ця частина ще більше нагадала мені про те,чим саме надихався Лукас,знімаючи «Зоряні війни». Дуже і дуже багато спільного, а дещо прям під кальку. Але я люблю і той всесвіт і цей. . Провела паралелі з нашим світом і зокрема з війною в нашій країні, так само працює.У когось гонитьба за амбіціями, у когось бажання жити, а хтось в цій гонитьбі показує себе з зовсім іншої сторони. І, звісно, найбільше це відбивається на житті простого люду обираючого одну чи іншу сторону. . Мені подобається Герберт. Він не щадить персонажів в їх зміні і не боїться ламати їх характери незалежно від вподобань читача, але в той же час автор прислухається і може раптово прописати «гхола»(ну тут тре читати, щоб зрозуміти, бо поворот «ніфігасобі),я і закінчення книги. . Продовжуватиму далі пізнавати всесвіт «Дюни» і ділитися враженнями.

Ну і як писати, щоб не заспойлерити попередні частини? Спробую… . Пройшло девʼять років після подій в другій книзі. «Діти Дюни» дорослішають і мають таку ж памʼять як у їх тітки і ще більші здібності ніж у їх батька.Що насторожує решту членів сімʼї . . В цій частині все ж продовжується лінія досягнення цілей і їх наслідки. . Тут Дюна,Арракіс,знову ж виражена як найбільша влада,як сутність котра має права на людей і вирішує чи варто їх душі приймати чи ще рано. . Протистояння між кожним членом сімʼї обіцяє запеклу боротьбу за уми і владу. А коли всі ці люди мають певні надздібності,то це виходить за всі можливі межі. . Ця частила для дещо інша. Може через появу іншої (?) лінії, трохи може здатися що витягається з пальця продовження,але все ж в кінці,як на мене,виливається в ту ж історію котра являється наслідками першої і другої книги. Хоча відчуття «нічого не зрозуміло але дуже цікаво» присутнє постійно. . Знову ж переконалася що другу книгу критикували дарма,адже якби не вона,важко було б зрозуміти деякі речі в «Дітях Дюни» . Знову ж захоплююсь Гербертом через його «холодність». Він вивертає своїх персонажів і лишає багато простору для власних додумався читача. В котрих ми самі обираємо чию сторону обрати так чи інакше. І давіть крапля таргарієнуватості (?) мені була влучна в контексті справ. . Я однозначно продовжуватиму читати,адже цікаво чим вся ця вакханалія завершиться,бо зараз не маю жодного уявлення знаходячись на четвертій книзі)