Стілгар у 1-2 частині: ЛІСАН АЛЬГАЙБ Стілгар у 3: навіщо вони зробили його богом? Спочатку цікаво, середина просідає, а після того, що Лето робить з собою - взагалі мед. Сюжет кайф, мені все подобається, але коли починаються філософські роздуми і тд… Попросіть мене переказати хоч щось окрім сюжету і я сяду в калюжу

Така сумна частина… Одним словом - невідворотність. Не звикла до аж настільки великих часових проміжків між частинами, дивно but ok Мабуть, дуже важко знати своє майбутнє наперед і не мати змоги його змінити. Те, що було з Полом і Чані впродовж всієї книги мене все більше і більше вводило в журбу.

Я переживала, що читатись буде важко, але ні, було швидко, захопливо і цікаво. Не памʼятаю, коли я останнього разу читала щось настільки наповнене подіями, як це було тут. Однак, це ж іноді було мінусом, бо хотілось трохи сповільнити темп. Хотілось трохи більше роздумів чи описів (не вірю, що кажу це, бо насправді не сильно таке люблю). Коли були стрибки у часі хотілось трохи більше описів, що там у них було і як вони жили, а не просто ставили перед фактом. За це і мінус бал книзі. Також дратували непотрібні примітки, а слова з додатків краще б додали в ці самі примітки. Гортати було не зручно. І тут питання: це в оригіналі було так, чи це нам ці примітки повставляли? Нахіба не ясно. Також є питання до карти. Навіщо там були позначені місця, про які в тексті взагалі ні слова не було, а те, що було в тексті на карті немає. Типу для чого???? Ну і якщо поки читали, вам не хотілось попити води, то я в шоці. У мене вода постійно була під рукою. Так вже гарно була написана нестача води, що я відчувала її на собі постійно.

Ця частина одразу відрізняється від минулої трилогії Дюни не тільки часом описування - пройшло вже близько 3500 років з моменту минулої книги, а головний герой ще живий - а головне саме відчуття від прочитання. Якщо попередні книги більше тримали на сюжетних інтригах та боротьбі, то тут події здебільшого стають тлом для роздумів і філософських монологів Лето. Книга сповнена ідей про спадщину, розвиток людства, обов’язок і випробування, про сенс існування та наслідки будь-якого вибору на шляху до кінцевої мети. Читається книга так само легко, хоч і є бажання зупинятись та обмірковувати думки по декілька разів - Френк Герберт постарався на 200% у цьому плані. Відверто негативних моментів я не знайшов. Єдине, що залишило по собі фінал, — відчуття недомовленості. Можливо, це радше моє бажання швидше перейти до наступної книги й побачити, куди ж приведе Золотий Шлях.

Колись, коли дні були довгими, а ночі глибокими я вперше читала гексалогію – мені дуже подобалися Лето ІІ і Ганіма. Зараз я дуже сильно бачу, що Герберт геть не розумів чисто фізіологічних особливостей дітей. Я не кажу про те, що ще нема достатньо нейронних зв'язків в мозкові – в часи Герберта це скоріш за все не було настільки відомо, я кажу про те, що 10-11 річні описані наче їм ну хоча б 14 й роблять штуки, які фізично дитині було б доволі важко робити, і на цих дітей реагують теж більше як на підлітків. Але то таке. Думаю, мені буде простіше сприймати філософські пассажі від Лето-хробака, ніж від Лето-дитини. Деяка проблема книги для мене в тому, що як Месія відчувається продовженням\завершенням Дюни — Діти НЕ відчуваються зв'язаними з цими історіями загалом. З одного боку тут Алія, Ірулан, Джессіка, Стілгар, Гурні й Дункан (хоча Дункан з нами назавжди), та навіть Хара (взагалі дуже рада за Стілгара з Харою), з іншого нові персонажі, причому достатньо непогано прописані та подані. Від них і їх динаміки не було такого відчуття NPC, як від більшості нових персонажей в Месії... І проблема, що історія "як старі персонажі крутили політичні інтриги" не те що добре поєднується з лейтмотивом "Дюна міняється, світ міняється, ми всі відчуваємо тугу за минулим, страх перед майбутнім і розуміння, що якщо нічого не зробити — людству гаплик". В принципі, можна сказати, що це суто протиріччя через неповне розуміння мотивів між вчинками тої ж Джессіки в першій книзі, її незалученістю в другій (проте я все ще вважаю, що просто треба було прибрати її з картини в "Месії Дюни", бо інакше б сюжет про крах Пола не склався) і тим, що в третій вона підтримує ідеї Сестринства й взагалі доволі активно діє. В принципі, можна сказати, що кількох поколінь досить для повної зміни соціального ландшафту й того, як сильно змінилися люди й підходи у фрименів. В принципі, можна приписати неповноті інформації минулих книг і особистим міркуванням Лето ІІ те, що він в якийсь момент каже, що фримени завжди було слабкими, тими, кого скеровували й вели, а не тими, хто, по першій книзі, були дикими і самостійними борцями. І так далі: багато дрібних речей, які створюють відчуття різниці між книгами й якоїсь непослідовності. Мені було б на рівні сприйняття простіше повірити в події, якби вони відбувалися не в часи дітей Пола, а в часи його онуків. Але тоді лишалися б нерозказаними до кінця історії Алії й Пола. Я дійсно бачу, що Герберт намагався навчитися писати художню літературу краще (бо Дюна як книга виглядає як той мем з конячкою, де перша частина — задні ноги — класно намальовані, а чим ближче до кінця — там більш схематичною стає історія, а Месія Дюни має ідею, кілька хороших моментів і сцен, але рівень читабельності й цікавості різко падає, а про динамічність я і казати не буду). Діти Дюни здебільшого динамічні, політичні інтриги непогано прописані, але я б сказала, що середина книги жахливо провисає, а притаманний гексалогії містицизм та філософія плутають навіть тоді, коли мають щось пояснювати. Плюс разом з манерою письма Герберта (яку погіршив, будемо чесними, чи то переклад, чи то редактура, чи то вони разом) — маємо книгу, яку взагалі важко читати. Причому, важко через відчуття: "The WHAT вони тільки що сказали? Можна донести до мене сенс розмови, будь ласка? І що це за опис? Як воно має працювати?" Не знаю, як я це читала підліткою, скоріш за все — просто не намагалася усвідомити філософські нагромадження, а приймала їх без питань. Ну чи, можливо, занадто розслабилася на книжках, що йдуть плавно і читаються легко.

Складна але цікава, є над чим подумати.

?Френк Герберт "Дюна" ?«Дюна» американського письменника Френка Герберта вважається одним із найбільших шедеврів наукової фантастики, і це складний та блискучий твір. Хоча тут присутня проста форма магії, «Дюна» цілком вписується в жанр sci-fi: наука та раціональні пояснення у романі переважають, незважаючи на сильний месіанський компонент харизматичного Пола Атріда. ?Сильною стороною роману є світобудова: Френк Герберт не лише пише історію, але насамперед створює світ, планету Арракіс, де в деталях описує економіку, політику, традиції та релігійні вірування. Автор поміщає планету в більш складну систему, галактичну імперію, яка перебуває під впливом Гільдії, що відстоює власні інтереси. ?«Дюна» — це набагато більше, ніж просто історія про гігантських хробаків у пустелі... Своїм образним пером Герберт торкається різних тем: боротьби за владу, зради, кохання, сім’ї, вірності, екології, технологій, втрати, залежності, фанатизму, горя, помсти. У цієї книги є запах, текстура і голос. Бачиш, куштуєш, торкаєшся... Здалеку чути шум піщаних хробаків. Пахне прянощами. Автор тут не просто розважає читача, він робить його частиною легенди про Муад'Діба. Ми говоримо про твір, який можна сприйняти усіма органами чуття. ❗Тон оповіді безпомилково похмурий, і відповідно історія завершується величним і трагічним фіналом. Якщо вас цікавить жанр наукової фантастики чи фентезі, зробіть собі послугу - прочитайте «Дюну».

це точно одна з найскладніших книг, які я читала. землі та історія арракісу багатогранні, глибокі, живі і дуже небезпечні. народ пустелі має власні правила і традиції, політика світу герберта вражає продуманістю і реалістичністю, а релігійний аспект просто неперевершений. про сюжет говорити багато не буду: є хлопець з родовитого дому, велика пустеля в якій живуть чисті фанатики, політичні міжпланетні ігри, одне пророцтво і війна. книга наповнена деталями, у кожного персонажа є довга історія, і все це потрібно знати. автор буквально занурює вас у інший світ, і це занурення не різке, а дуже плавне і поступове. тут майстерно поєднані наука і фантастика, дуже багато нових понять які ви вперше бачите ближче до кінця книги стають просто звичними зрозумілими словами і набувають сенсу. мої враження: захват. «дюна» не легка, читається повільно, але вона фантастична. мені сподобалось абсолютно все і тепер я розумію тих, хто скаржиться на екранізацію. фільми вільньова візуально неймовірні, проте упускають і додають багато всього. цю книгу я б радила читати всім, кому: 1) хочеться затягнути себе в складний світ 2) сподобалась екранізація (вітаю в команді бо саме через неї я прочитала книгу) 3) хочеться дійсно унікального світоустрою не схожого ні на що 4) подобаються політичні ігри «дюна» дійсно шедевр який заслуговує на це звання. і наостанок - розкажу вам лайфхак, як краще читати «дюну» аби її світ не сильно ламав вам мозок. 1. берете книжку в руки 2. відкриваєте 605 сторінку, бачите початок додатків 3. читаєте «екологію дюни», «релігію дюни» і «звіт про мотиви і цілі бене ґессерит» 4. пропускаєте додаток 4 і читаєте термінологію. в цих додатках немає сильних спойлерів до сюжету і вони допоможуть краще розібратися в тому, що відбувається в «дюні», що насправді роблять бене ґессерит і чому фримени так чекали на квізаца хадераха