Якщо коротко про книгу: дєд закохався в пісюху і вирішив одружитись, але ВСІ померли. Перше. У Френка Герберта проблеми з сексуальністю. Інакше я не знаю чому він з книжки в книжку вкидає деякі обʼєктивно дивні + огидні тейки. Я знаю, що насправді він хотів писати про секс, але не можу це довести. Друге. Те, що Лето закохався в якусь пісюху для мене взагалі сюр. Все розумію, але якщо ти вирішив жертвувати своє життя на благо людей, то вже йди своїм ЗоЛоТиМ шЛяХоМ до кінця. Третє. Ця частина змусила мене задуматись про історію людства. По книзі проходить 3 500 років після минулих подій і що ми маємо? Планета кардинально змінилась, все старе забулось, люди інші, традиції інші, а історія? Чи памʼятає хтось окрім Лето справжню історію? А ми памʼятаємо свою справжню історію? Все це змушує думати, а що було у нас 3500 років тому? В чому взагалі правда? I guess we’ll never know. Четверте. А чого вони з самого початку не зробили загін людей, які потім перетворилися б на Шай-Хулудів і відродили прянощі? Що їм заважало? Це було б так логічно… (Шкода, що автор помер і вже не прикопаєшся) Пʼяте. Є**** так шо, священний Золотий Шлях була підстава? Все зради Атрідських жоп? Ок, дякую.

«Дюна» Френка Герберта це той рідкісний випадок, коли наукова фантастика 1965 року відчувається актуальнішою за ранкові новини. Неймовірно вражає те, наскільки точно автор ще пів століття тому передбачив виклики нашого сьогодення.

Стілгар у 1-2 частині: ЛІСАН АЛЬГАЙБ Стілгар у 3: навіщо вони зробили його богом? Спочатку цікаво, середина просідає, а після того, що Лето робить з собою - взагалі мед. Сюжет кайф, мені все подобається, але коли починаються філософські роздуми і тд… Попросіть мене переказати хоч щось окрім сюжету і я сяду в калюжу

Така сумна частина… Одним словом - невідворотність. Не звикла до аж настільки великих часових проміжків між частинами, дивно but ok Мабуть, дуже важко знати своє майбутнє наперед і не мати змоги його змінити. Те, що було з Полом і Чані впродовж всієї книги мене все більше і більше вводило в журбу.

Я переживала, що читатись буде важко, але ні, було швидко, захопливо і цікаво. Не памʼятаю, коли я останнього разу читала щось настільки наповнене подіями, як це було тут. Однак, це ж іноді було мінусом, бо хотілось трохи сповільнити темп. Хотілось трохи більше роздумів чи описів (не вірю, що кажу це, бо насправді не сильно таке люблю). Коли були стрибки у часі хотілось трохи більше описів, що там у них було і як вони жили, а не просто ставили перед фактом. За це і мінус бал книзі. Також дратували непотрібні примітки, а слова з додатків краще б додали в ці самі примітки. Гортати було не зручно. І тут питання: це в оригіналі було так, чи це нам ці примітки повставляли? Нахіба не ясно. Також є питання до карти. Навіщо там були позначені місця, про які в тексті взагалі ні слова не було, а те, що було в тексті на карті немає. Типу для чого???? Ну і якщо поки читали, вам не хотілось попити води, то я в шоці. У мене вода постійно була під рукою. Так вже гарно була написана нестача води, що я відчувала її на собі постійно.

Ця частина одразу відрізняється від минулої трилогії Дюни не тільки часом описування - пройшло вже близько 3500 років з моменту минулої книги, а головний герой ще живий - а головне саме відчуття від прочитання. Якщо попередні книги більше тримали на сюжетних інтригах та боротьбі, то тут події здебільшого стають тлом для роздумів і філософських монологів Лето. Книга сповнена ідей про спадщину, розвиток людства, обов’язок і випробування, про сенс існування та наслідки будь-якого вибору на шляху до кінцевої мети. Читається книга так само легко, хоч і є бажання зупинятись та обмірковувати думки по декілька разів - Френк Герберт постарався на 200% у цьому плані. Відверто негативних моментів я не знайшов. Єдине, що залишило по собі фінал, — відчуття недомовленості. Можливо, це радше моє бажання швидше перейти до наступної книги й побачити, куди ж приведе Золотий Шлях.

Колись, коли дні були довгими, а ночі глибокими я вперше читала гексалогію – мені дуже подобалися Лето ІІ і Ганіма. Зараз я дуже сильно бачу, що Герберт геть не розумів чисто фізіологічних особливостей дітей. Я не кажу про те, що ще нема достатньо нейронних зв'язків в мозкові – в часи Герберта це скоріш за все не було настільки відомо, я кажу про те, що 10-11 річні описані наче їм ну хоча б 14 й роблять штуки, які фізично дитині було б доволі важко робити, і на цих дітей реагують теж більше як на підлітків. Але то таке. Думаю, мені буде простіше сприймати філософські пассажі від Лето-хробака, ніж від Лето-дитини. Деяка проблема книги для мене в тому, що як Месія відчувається продовженням\завершенням Дюни — Діти НЕ відчуваються зв'язаними з цими історіями загалом. З одного боку тут Алія, Ірулан, Джессіка, Стілгар, Гурні й Дункан (хоча Дункан з нами назавжди), та навіть Хара (взагалі дуже рада за Стілгара з Харою), з іншого нові персонажі, причому достатньо непогано прописані та подані. Від них і їх динаміки не було такого відчуття NPC, як від більшості нових персонажей в Месії... І проблема, що історія "як старі персонажі крутили політичні інтриги" не те що добре поєднується з лейтмотивом "Дюна міняється, світ міняється, ми всі відчуваємо тугу за минулим, страх перед майбутнім і розуміння, що якщо нічого не зробити — людству гаплик". В принципі, можна сказати, що це суто протиріччя через неповне розуміння мотивів між вчинками тої ж Джессіки в першій книзі, її незалученістю в другій (проте я все ще вважаю, що просто треба було прибрати її з картини в "Месії Дюни", бо інакше б сюжет про крах Пола не склався) і тим, що в третій вона підтримує ідеї Сестринства й взагалі доволі активно діє. В принципі, можна сказати, що кількох поколінь досить для повної зміни соціального ландшафту й того, як сильно змінилися люди й підходи у фрименів. В принципі, можна приписати неповноті інформації минулих книг і особистим міркуванням Лето ІІ те, що він в якийсь момент каже, що фримени завжди було слабкими, тими, кого скеровували й вели, а не тими, хто, по першій книзі, були дикими і самостійними борцями. І так далі: багато дрібних речей, які створюють відчуття різниці між книгами й якоїсь непослідовності. Мені було б на рівні сприйняття простіше повірити в події, якби вони відбувалися не в часи дітей Пола, а в часи його онуків. Але тоді лишалися б нерозказаними до кінця історії Алії й Пола. Я дійсно бачу, що Герберт намагався навчитися писати художню літературу краще (бо Дюна як книга виглядає як той мем з конячкою, де перша частина — задні ноги — класно намальовані, а чим ближче до кінця — там більш схематичною стає історія, а Месія Дюни має ідею, кілька хороших моментів і сцен, але рівень читабельності й цікавості різко падає, а про динамічність я і казати не буду). Діти Дюни здебільшого динамічні, політичні інтриги непогано прописані, але я б сказала, що середина книги жахливо провисає, а притаманний гексалогії містицизм та філософія плутають навіть тоді, коли мають щось пояснювати. Плюс разом з манерою письма Герберта (яку погіршив, будемо чесними, чи то переклад, чи то редактура, чи то вони разом) — маємо книгу, яку взагалі важко читати. Причому, важко через відчуття: "The WHAT вони тільки що сказали? Можна донести до мене сенс розмови, будь ласка? І що це за опис? Як воно має працювати?" Не знаю, як я це читала підліткою, скоріш за все — просто не намагалася усвідомити філософські нагромадження, а приймала їх без питань. Ну чи, можливо, занадто розслабилася на книжках, що йдуть плавно і читаються легко.

Складна але цікава, є над чим подумати.