Ще одна книга людини з війська. Попередня («Гемінгвей нічого не знає») була військового, який став письменником, а ця - письменника, який став військовим. Автор рефлексує про свій вибір мобілізуватися без ультрапатріотичного надриву, пояснюючи, що в певних обставинах, він би його не зробив. Рефлексує про свої слабкості, про соціальний розрив, про те, як змінює війна ставлення до людей. Але все це без високомовності і напускної філософії, по-простому. Ця книга відгукнулася значно більше за попередню, але порівнювати їх не варто. Добре, що автор знаходить в собі сили попри службу ще й виливатися в тексті. А я надіюся, що після війни зможу прочитати нову його книгу про подорожі на мотоциклі.

Це дуже щира й чесна книга. Вона не вигадує драму — вона просто показує життя мігрантів в Україні, таким, як воно є. І знаєте, мене вразило, наскільки ці історії реальні. У кожної людини там свій біль, своя боротьба, свої маленькі перемоги. Читається легко, але емоційно тяжко — бо кожна історія чіпляє. Це та книжка, після якої ти починаєш трохи інакше дивитися на людей навколо. Я б точно радила її для тих, хто хоче зрозуміти реальність без прикрас.

“В якийсь момент на маленькій дорозі (ми об’їжджали затори основних трас) назустріч нам, у бік Києва, проїхала військова колона. Солдати сиділи верхи на броні. Оксана й кума схлипнули. Як вони розповіда­ли значно пізніше, обидві подумали те саме: «Скільки з цих хлопців доживуть до вечора?» ⠀ Я маю ідентичний спогад. Це моє 24 лютого. Ми зустрічали цю ж колону. Після цієї цитати я плакала. ⠀ «Коли прийде війна, я буду дезертиром». ⠀ Для мене ця книжка дуже терапевтична. ⠀ Болюча, але тепла. Це як дружня розмова з автором. ⠀ “Років п’ять або шість тому ми з другом дитинства трохи впилися вином. І напівжартома стали планувати, як і куди тікати з України, якщо Путін нападе. Зійшлися на тому, що найкращі шанси - стежками, горами та річками до Румунії.” ⠀ Коли він без зайвих прикрас розповідає про себе та свої почуття, без романтизації - лише гірка правда та біль. ⠀ “Моменти слабкості почалися одразу і тривають досі. У перший день, у підвалі з десятками розкладачок, у великій казармі, я розплакався. Мені допоміг інший солдат. Це був молодий хлопець - років дев’ятнадцять-двадцять. Смаглявий, кучерявий і дуже гарний. Він підійшов і подав мені ковдру з пластикових бульбашок.” ⠀ Я буду говорити з вами цитатами, бо словами складно описати мої збурені почуття. ⠀ “На Україну напала росія - а соромно українцям. Про це говорять усі навколо. Якщо ти жінка й у тебе діти - соромно, що не можеш повноцінно допомагати в обороні. Якщо можеш, і ти волонтер або волонтерка - ти все ж не в армії. Якщо в армії - то ти (як я, наприклад) не безпосередньо на передньому краю. Якщо таки на передовій (як Ткач) - ти офіцер, а не рядовий. Спиш на ліжку. У бліндажі, але не в окопі. Якщо рядовий на землі в окопі - ти живий, а твій друг уже ні.” ⠀ Ви обов’язково маєте прочитати цю тоненьку книжку. ⠀ Навіть якщо болить. ⠀ “Життя як «до двадцять четвертого» не буде. Навіть якби я порушив усі закони, втік і лишився в Євросоюзі - чого тепер уже й не розглядаю.” ⠀ Прочитайте… ⠀ #примхливачитака

Ох, яка сильна книга. «Не народжені для війни» Артема Чапая — це не просто текст, це пульс, що б’ється десь між фронтом і тилом, між болем і байдужістю. Це крик людини, яка ніколи не мріяла про війну, але живе в ній — у прямому чи непрямому сенсі. Після прочитання я сказала лише одне слово: «Вау». Бо тут немає героїзації, пафосу чи драми у звичному розумінні. Є курва біль — сирий, справжній, без прикрас. Це біль солдатів, які місяцями не бачать своїх рідних, які кожну мить стоять перед лицем смерті, які ховають побратимів у землю, тоді як десь поруч хтось із «не народжених для війни» безтурботно дивиться серіали під русняву музику. Це дуже правдива і чесна книга. У ній немає намагання всім догодити. Навпаки — вона радикальна у своїй відвертості, іноді навіть болісно різка. Але саме тому вона така цінна. Вона розкриває не лише зовнішній фронт, а й внутрішній — той, що розгортається у свідомості військових, у їхніх душах, коли між людиною й людяністю проходить лінія оборони. Це книга, яку не можна читати «на фоні». Вона пробуджує, змушує подивитися у дзеркало й чесно відповісти собі: а я народжений для миру? чи просто вдаю, що війни немає? ?

Мені ця книжка дуже відгукнулась. Манера написання спочатку йшла дуже важко, але потім будь-який жарт чи поклик викликав в мене таку щиру усмішку. Люди й справді трохи дивні, особливо, якщо глянути з боку неандертальця. Ця книжка ніби дала прожити ще одне життя і подивитися на багато речей з іншого боку. Однозначно рекомендую!

? Загалом, "Авантюра XL" - це нотатник із великої мандрівки автора Сполученими Штатами, Мексикою, Кубою, Гватемалою та іншими далекими країнами далекого континенту. Покинувши навчання, із кількома сотнями доларів у кишені і наплічником, Артем прибуває в США, де в компанії їз такими ж мрійниками, як і він сам, відправляється в подорож. Спершу у будинку на колесах, що заправляється олією від картоплі фрі, а потім - пішки, автостопом. По дорозі губить і зустрічає друзів, знайомиться з жінками, починає та кидає палити, часами багато пʼє, мало їсть та переживає безліч пригод. Та найцікавіше в цих пригодах для мене було порівняння життя "простих" людей, суспільних настроїв, ставлення до законів. В США - все суворо зарегульовано і важко не наразитися на штраф або поліцію за найпростіші порушення, в Мексиці - все просто, на Кубі - двояко і незрозуміло. Кожна країна чимось особлива, але висновок, який робить автор із своїх зустрічей, епізодичної роботи і життя в різних країнах, мені близький і зрозумілий - про коло соціальної нерівності, яке кожне суспільство в різнем ступенем успіху намагається розірвати. І про те, що люди скрізь +- однакові, зі своїми упередженнями, неосвіченістю та романтизмом. ? Дуже літня подорож, яка з одного боку, дозволяє зазирнути за лаштунки туристичної обгортки, сповнена жінок, легкості і любові, а з іншої - показує вічні проблеми країн, які не вирішуються роками і десятиріччями. Книжку читати легко, вона містить друкований текст та фото нотатника автора, а тому читається швидко і приємно. Раджу.

Давно хотіла прочитати цю антиутопію, але настав цей час лише зараз. ?Світ у творі: 2050 рік, Київ. Світ поділений на зони: червоні й зелені. Зрозуміло, що в червоних зонах життя жахливе, у зелених — навпаки: хороші умови життя, доступ до питної води, хороша робота й заробітки. Навіть мова інша: глінг — глобальний інгліш. Світом править комерція, закони пишуть під великі компанії. Наслідки глобальної приватизації плачевні: гори сміття, забруднені водойми, повернення забутих інфекційних хвороб, лікування дороге, відсутність водогону й каналізацій. Але в зеленій зоні все нормально: відходи викидають/виливають у червону. Хто проти подібного життя — того оголошено ворогом свободи (підприємництва). Вже саме формулювання "свобода підприємництва" цікаве. ?Сюжет. Розповідь ведеться у двох хронологіях, що на початку трішки збиває. Головний герой вчинив злочин, тому втікає до червоної зони, щоб "пересидіти", доки родичі знайдуть адвоката. Але виявляється втягнутим у бунт проти примусового виселення (нагадаю, тут панують лише гроші, на людей пофіг). Тільки лінивий тут не побачив алюзію на Революцію гідності. "... скористалися тим, що найвойовничiшi групи... зайнятi бiйкою, i зайшли в червону зону пiд приводом наведення порядку". І, за законами антиутопій, бунт провалюється: ну неможливо порушити систему, на жаль. ?Чим зацікавило. Страшно читати й розуміти, що ми потихеньку котимося в таке життя (забула про приватні військові формування, які чинять беззаконня). З іншого боку — цікаво побачити знайомі київські локації, тільки в сюрреалістичному світі. Мені цікаво, у якій зоні знаходився б мій будинок. І взагалі, цікаво, як відбувалося переселення людей, коли впроваджували зони. ❌ Недоліки. Вони є? Не вистачило логіки червоних та зелених зон, іноді автор сам собі суперечить в описах. Але норм, буває й гірше. І трішечки цитат: ✔️"Кiлька разiв я бачив людей, які порпались бiля смiтникiв, а вiдходячи, виймали електронний гаджет i розмовляли чи гралися на ходу. Електроніка стала дешева буквально як сміття, i водночас у червонiй зонi бракує чистої води, якiсної їжi, тут кришаться стiни будинкiв, розбитi дороги, бруд, багнюка на вулицях, i люди помирають вiд хвороб, якi цiлком можна вилiкувати" ✔️"Кожен ... має право на лiкування, якщо може за нього заплатити!" ✔️"Краще витрачати чверть зарплатнi на якiсну чисту воду, нiж залiзти в борги, лiкуючись пiсля того, як вип'єш безкоштовної" ✔️"Якщо повалити стiну, то весь свiт стане одна червона зона"

Маленька книга, яка охопила шмат життя. Це моє знайомство з автором і мені дуже сподобалось. Артем Чапай написав сатиричну, проте болючу книгу. Після 24.02.22 року мільйони українців опинились за кордоном, але до повномасштабної війни багато хто їздив на заробітки. Шукали кращого життя. Чапай зачепив болючу тему для кожного народу — де ж краще? Коли людина покидає рідну країну вона опиняється одразу в більш програшній ситуації. Хтось готовий до цього, а когось це відверто лякає. Автор яскраво описав будні та гострі кути трудової еміграції.