Піаніст. Надзвичайна історія виживання

Цю книгу варто прочитати, навіть якщо ви вже бачили фільм. Коли взялася за книжку, знала сюжет наперед і трохи хвилювалася — чи буде цікаво і так само вражаюче?

💕 Але виявилось, що книга і фільм чудово доповнюють одне одного.

Фільм сильний через візуал. Жахливі події, зруйнована Варшава, бойові дії, окупація — усе це ми бачимо. Але в книзі — голос самого Владислава Шпільмана, його думки, почуття, внутрішні переживання, які фільм не може передати.

Це дуже особистий, чесний текст. Рефлексії автора про війну місцями перегукувалися з моїми власними.

Хоч якими жахливими були ці новини, вони не могли зменшити того сором'язливо притаєного в підсвідомості, майже тваринного задоволення, яке ми відчували, оскільки залишились живими і знали, що тим, хто уникнув смерті, більше не загрожує негайна небезпека.

Окрема цінність книги — передмова сина автора та фрагменти щоденника німецького офіцера, який врятував Шпільмана. Правда, мене трохи здивувало, що і в анотації, і в передмові одразу розкривається факт загибелі родини Владислава та порятунок героя німецьким офіцером.

"23 вересня 1939 року Владислав Шпільман грав Ноктюрн № 20 до-дієз мінор Шопена в прямому ефірі радіо, під такі гучні вибухи, що фортепіано не було чути. Це була остання пряма трансляція музики з Варшави. Того дня в радіостанцію влучила німецька бомба і Польське радіо припинило мовлення.

Вся родина геніального композитора загинула, а його життя врятував німецький офіцер, який почув, як він грає той самий Ноктюрн на піаніно, знайденому серед уламків. "

🤷‍♀️ З одного боку, це не художній твір, а мемуари, але все ж хочеться дізнаватися такі речі з самого тексту.

Ще один нюанс — в книзі кілька разів згадували українців, чого не було у фільмі. Не в дуже приємному контексті, але з історичними примітками — висновки читач зробить сам.

Загальне враження: книга написана сильно. Написана тим, хто все це пережив. І це безцінно.

Якщо вам близька тема Другої світової, Голокосту, окупації — раджу.

Ці мемуари — одні з найкращих, коли-небудь написаних про Варшавське гетто. Вони мають величезну освітню, історичну й літературну цінність, яку світ ніколи не повинен забути. Владислав Шпільман, єврейський класичний піаніст, зіграв останній концерт у прямому ефірі Польського радіо перед тим, як ефір перервався у вересні 1939 року під час вторгнення нацистів. У стриманому, але водночас проникливому стилі він описує жахи життя у гетто.

Ця книга вражає своєю ясністю, переносячи читача у реальність, де буденність стає нестерпною: тіла на вулицях, щоденні страти, постійний страх. Шпільман спокійно, майже шоковано, описує ці сцени, немов усе ще перебуває у стані травми. Після втечі з поїзда до табору смерті, переховуючись у зруйнованих будівлях і працюючи в таборі, він не раз думав про самогубство, але кожного разу якимось дивом виживав — день за днем, тиждень за тижнем.

Його стиль нагадує прозу Прімо Леві — точну, спостережливу, без зайвого пафосу. Шпільман не лише документує події, а й залишає по собі глибокий слід. Навіть знайомство з екранізацією не зменшує враження від книги. Це — шедевр нон-фікшн, який назавжди залишиться в серцях і пам’яті читачів.