Цю книгу варто прочитати, навіть якщо ви вже бачили фільм. Коли взялася за книжку, знала сюжет наперед і трохи хвилювалася — чи буде цікаво і так само вражаюче?
💕 Але виявилось, що книга і фільм чудово доповнюють одне одного.
Фільм сильний через візуал. Жахливі події, зруйнована Варшава, бойові дії, окупація — усе це ми бачимо. Але в книзі — голос самого Владислава Шпільмана, його думки, почуття, внутрішні переживання, які фільм не може передати.
Це дуже особистий, чесний текст. Рефлексії автора про війну місцями перегукувалися з моїми власними.
Хоч якими жахливими були ці новини, вони не могли зменшити того сором'язливо притаєного в підсвідомості, майже тваринного задоволення, яке ми відчували, оскільки залишились живими і знали, що тим, хто уникнув смерті, більше не загрожує негайна небезпека.
Окрема цінність книги — передмова сина автора та фрагменти щоденника німецького офіцера, який врятував Шпільмана. Правда, мене трохи здивувало, що і в анотації, і в передмові одразу розкривається факт загибелі родини Владислава та порятунок героя німецьким офіцером.
"23 вересня 1939 року Владислав Шпільман грав Ноктюрн № 20 до-дієз мінор Шопена в прямому ефірі радіо, під такі гучні вибухи, що фортепіано не було чути. Це була остання пряма трансляція музики з Варшави. Того дня в радіостанцію влучила німецька бомба і Польське радіо припинило мовлення.
Вся родина геніального композитора загинула, а його життя врятував німецький офіцер, який почув, як він грає той самий Ноктюрн на піаніно, знайденому серед уламків. "
🤷♀️ З одного боку, це не художній твір, а мемуари, але все ж хочеться дізнаватися такі речі з самого тексту.
Ще один нюанс — в книзі кілька разів згадували українців, чого не було у фільмі. Не в дуже приємному контексті, але з історичними примітками — висновки читач зробить сам.
Загальне враження: книга написана сильно. Написана тим, хто все це пережив. І це безцінно.
Якщо вам близька тема Другої світової, Голокосту, окупації — раджу.