Людство вирішило погратися в бога і частину людей перетворило нову расу, які були б здатні колонізувати Марс. А потім… люди передумали і влаштували геноцид нової раси. Однак ця спроба розвернулась, і вкусила людство за сраку: страшна пандемія поставила людей на межу вимирання. Та корпорація не була б собою, якби і це не повернула собі у плюс. З марсіві зробили страхало, “зомбі”, через яких і відбулася пандемія, які і досі можуть перестріти вас і заразити смертельною хворобою.
На Землі занепад. І в нетрях корпорації назріває змова, над якою працюють аналітики, вибудовуючи план, розраховують ймовірності результатів різних сценаріїв. І нарешті обирають один. І також обирають людину, яка має стати “руками” і втілити цей план.
І знову все летить шкерберть.
Умо Іллатан (наголос на перший склад в обох словах) виживає там, де, здавалося, не повинен був; вчиться тому, чого, здавалося, не міг би ніколи навчитися, приймає те, чого, здавалося, прийняти неможливо.
Позбавлений пам'яті, Умо знайомиться з марсіві: докторка Лінда Арундо і підлітка Асепа, — і відчайдушно намагається вижити і пригадати, хто він такий. Так, він згадує, але легше від цього не становиться.
Багато уваги в романі приділяється окресленню “живий” і “мертвий”. Всі, хто добровільно зголосилися стати марсіві, офіційно для світу людей померли. Не зникли безвісти, а саме померли. Всі сліди, всі “папери” вели до свідоцтва про смерть. Але вони були живими. Живими і мертвими одночасно.
Голові поселення Марсіві Лінза говорить про Умо: “Він теж був таким на початку: співчутливим, але з людського погляду. Поки не збагнув, що люди навколо нього — які-не-які, але живі, а він сам - уже ні, що його викинуто з людей усіма можливими способами… отоді він став в дечому марсівіший за марсіві”.
Проте отак відкинути все, що робило тебе людиною, означає і втратити сенс свого існування. І щоби жити, потрібен сенс. Потрібно щось, заради чого робитимеш наступний вдих. І Умо отримує таку задачу. Смішну таку задачку на одну дію, як для першачків: узяти, і переселити марсіві на Місяць.
Але хто він для марсіві? Світляк, чудовисько. Чужий серед чужих. Умо більше не бачить себе у світі людей, та чи зможе знайти місце у світі марсіві? Здається, що зможе. Умо виживає, пристосовується, живе, вибудовує сусідські, дружні стосунки з марсіві і навіть знаходить взаємне кохання.
Так, я вірю в подібні стосунки між Умо і дівчиною-марсіві. І бачу, як можна закохатися в не такого, як інші, який спершу навіть трохи страхає своєю інакшістю, проте викликає безумну цікавість. Велику роль також має і спільна участь у виставі.
Важливим пунктом у плані Умо стає Дикий завод, адже лише Завод може дати сталь для орбітального ліфту. Чи вже не може? Завод живий. Завод дикий. Після мінімалістичних приміщень марсіві і кімнати у людському місті, Завод відчувається, як живий організм. Фарби, зелень, пісок, повішені, червоний пил, що постійно висить у повітрі, — це налітає на тебе, підхоплює, намагається розчинити в собі. Ти не просто бачиш Завод, його майже можна помацати, відчути сморід сірководню і жар від розпеченої сталі.
У романі немає персонажів, які не запам'ятовуються, хіба що зовсім уже “статисти” типу водія маршрутки або натовпу. Жіночі персонажі яскраві і виразні, до мурашок, до дрижаків: Лінда, Ілляна, навіть Консульта і Асепа, котрим відведено зовсім небагато місця в романі.
Трошки цитат
Лінза Арундо у розмові з “матір'ю народу” Іляною: Ми померли [як люди — примітка моя] з власної волі, а його вважай вбили і дуже жорстоко. У нас є громада, а він одинак. Викреслений із людства насильно, але розлучений із ним, як ми, — свідомо з власної волі…
О боже! Я волаю!
“Вони вдивлялися одна в одну… Повітря наче бриніло між ними, — але, ймовірно, це десь неподалік працювала помпа, і вібрація проникала крізь нещільні конструкції станції.”
Презирливе від марсіві “Людько!”, - не світляк і не чудовисько, але людько. Це прекрасно!
Це прекрасний роман. Я б хотіла екранізацію.
