Довго відкладала написання відгуку на цю книгу, бо не знала, що ж написати, і які в мене емоції від прочитання🤔 але почнемо з найлегшого — сюжету👇🏻
📍Події відбуваються у Франції під час Першої світової війни. Головний герой — шістнадцятилітній юнак, якому діла немає до подій в його країні. Він живе своє краще життя в оточені жінок, які здувають з нього пилинки. Проте у житті хлопця у цей час стається дві важливі події. Перша — це знайомство з відомим письменником Марселем (ага, саме з тим про кого ви подумали), який виявляє до молодшого за себе на тридцять років хлопця, "особливий" інтерес. І друга — роман з солдатом, сином їхньої прибиральниці, який повернувся додому у відпустку.
📍Книга поділена на три частини, і в кожній з них особлива манера оповіді. В автора немає звичного оформлення діалогів, адже більшу частину книжки історія ведеться від особи юнака, який пише у своєму щоденнику та не заморочується такими формальностями, як оформлення. Друга частина — це листування головного героя зі своїм другом-письменником та коханим-солдатом. Щодо оповіді скажу лише, що вона сподобається тим, хто любить незвичне, оригінальне та відмінне від шаблону. Це не те що я могла б читати постійно, але інколи душа прагне цікавих форм, і у цього автора вони точно є.
📍Історія чуттєва, сумна та здебільшого романтична. Якщо ви вразливі до теми війни, й не хочете про це зараз читати, то краще цю книжку відкласти. Тут багато тригерних для українців моментів. Але особисто для мене неприємною темою були "стосунки" головного герої. Хоч убийте, не бачила я тієї романтики, яку мені туди сунули, між 16літнім та 22літнім героями, не кажучи вже про сумнозвісного письменника. Тут було багато гарних, пишних фраз, розумних та красномовних, але мені було важко відділяти їх від сюжету, який я вважаю у певних моментах прийнятним. Саме через це мені було важко визначити зі своїми емоціями та відгуком.
Мені сподобалася кінцівка. Не сказала б, що вона була супер неочікувана, але один її елемент дійсно здивував. Як і з минулою книгою автора, я не можу стверджувати, що це абсолютно точно не мій стиль чи тематика. Але й сказати, що я фанатка, також не можу.
Поспішаю поділитися з вами враженнями про книгу — бо це новинка й відгуків поки небагато.
Для розуміння контексту:
"Літо, 1916 рік. У небі з’являються перші тіні німецьких дирижаблів, а паризькі чоловіки вирушають на фронт.
Для шістнадцятирічного Венсана, який залишається у місті майже сам, в оточенні надмірної любові й турботи жінок, життя має вигляд справжнього тріумфу свободи. Та все змінює перша закоханість у французького солдата Артюра Валеса і знайомство з відомим письменником Марселем Прустом. І десь там, серед листів, сповнених чуттєвих таємниць й одкровення першої пристрасті до французького піхотинця, розпочинається шлях його дорослішання."
🙂 Книга в цілому сподобалась, але як майже завжди є нюанси.
Що я відмітила:
Прекрасна мова — чуттєва, метафорична. Автор майстерно описує почуття. Повністю насолодитись мене заважало те, що описуються стосунки підлітка з дорослими чоловіками. Для мене шістнадцять років — це ще дитина, хоча його роздуми доволі зрілі. Настільки, що іноді вони здавалися не достовірними. Хоча може в ту епоху діти були мудрішими 🤷♀️
"Останні два роки твоє тіло не знало нічого, крім холоду, загрози, боротьби. Але ти також знаєш, що я не відштовхну це тіло, навпаки, прийму його, що я, можливо, єдиний, хто зуміє прийняти його. І все ж це дивно, адже ти вибрав саме того, хто нічого не вміє, хто не знає жестів, хто ніколи не притискав до себе іншого тіла, незайману дитину."
"У мить розлуки ми вибираємо не вимовляти ні слова, мовчати. Є обійми, погляди. Немає ні поцілунків, ні прощання. Просто твоє тіло йде, а моє залишається. Твоє серце биття пришвидшується, а моє сповільнюється. Є страх. Є час позаду нас, і час попереду. Є ніжність, яка розривається."
Відгукувались роздуми героїв на тему війни. Понад сто років минуло, але війна є війна.
"І, розумієте, я вірю, що можна змусити війну відступити, влаштовуючи концерти чи вечері. Я маю таке переконання. З ворогом можна боротися мистецтвом. Боротися з ворогом можна, якщо вперто жити. Поховати себе – ось, що буде їхньою справжньою перемогою, нашою повною поразкою."
"Ти кажеш: пробач за те, що я постійно говорю про смерть, коли ми мали б говорити просто про любов. Ти пробачений. Як можна не говорити про смерть, яка оточує тебе день за днем? І потім, без неї, без цієї загрози нашому існуванню, чи зустрілися б ми? Я проклинаю цю війну, звичайно, і благословляю її водночас, бо це вона дала мені тебе, це вона кинула тебе в мої обійми. Ти заперечуєш: не кажи так, я не можу цього чути. Я більше не говоритиму цього, якщо ти просиш."
"Я любив армію, Венсане, але я ненавиджу війну. Я ненавиджу цю подію, яка викошує покоління простих сердець і яка спустошує мою пам’ять. Гарні роки, рідкісні, також зникають у потопі вогню й дурості. Венсане, чи знайдемо ми коли-небудь спокій?"
Як людину, що пише, зацікавили роздуми Марселя Пруста про письменництво.
"Письмо вимагає виняткової відданості. Не можна робити нічого іншого, крім цього: писати. Не можна відволікатися, ні на що. Слід цілковито присвятити себе книжці, пожертвувати їй усе інше."
"Іноді, закінчивши писати сторінку, ти думаєш, що більше ніколи не напишеш інших, що книга розвалиться, що вона не зможе існувати, що тебе викриють, що цей гігантський маскарад виведуть на чисту воду. Тоді ти почуваєшся зовсім нещасним, у мерзотній тузі. А потім це повертається. Не знати чому, воно зрештою повертається. Ти знову можеш братися до письменництва, до майже невимовного щастя письма."
Ті самі нюанси й підсумок
Місцями мені задавалось, що сюжет трохи затягнутий, екшену мало. Книга дійсно нагадує «Дім на краю світу» Каннінгема, але остання сподобалась більше. У книзі «За відсутності чоловіків» подій ще менше, багато рефлексій. Тож раджу тільки любителям такого жанру.
🌀Хоча фінал був несподіваний й цікавий — мені сподобалось, як автор все закрутив. Оцінка 8⭐️ з 10.
Ця книга дуже тонка, ніжна і з тих, що читаються наче повільно, з паузами на дихання. Вона не про війну, хоча війна поруч – це про любов, про перше кохання, яке приходить зненацька, серед страху, тиші, листів і чекання.
Історія про юного хлопця, який закохується у дорослого солдата – і все це подано з такою делікатністю, без жодного натяку на вульгарність чи перебільшення.
Дуже сподобалася мова – вона красива, але не перевантажена. Все чітко, спокійно, але емоцій торкає сильно. Я читала і постійно відчувала легкий смуток, ніби сама чекаю чийогось листа з фронту або боюся, що більше не побачу когось важливого.
Книга невелика, але залишає слід. Якщо вам близькі історії про кохання, про дорослішання, про втрату і людську ніжність – дуже раджу.
