Нові відгуки

Найсумніше в цій історії — правда про яку вона розказує. Останні розділи я не могла відірватись навіть до вбиральні(я не жартую) а закривши книгу завтикала на стіну поперед себе. Це, думаю, має вагу. Цю історію мені порекомендували як аналог назви мене своїм ім’ям. Книга схожа навіть за подачею інформації, не тільки ща головною мораллю чи проблематикою. Але все ж інша. Як на мене, похмуріша, болючіша (через автобіографічність) І через це, я не впевнена, що захочу лишити її на полиці, щоб перечитати. Бо надто мене зраділа. Мушу визнати, що на відміну від НМСІ були сторінки які я читала навскоси, пропускаючи роздуми про другорядних персонажів, уточнення їх долі і описи, які не рухали сам сюжет. Але я не маю претензій. Бо це життя автора. В ньому завжди купа додаткових планів. За бажання, і маючи деяку повагу до сміливості автора поділитись найглибиннішими секретами з нами, самі розберетесь що варто пропустити. У завершенні, мені дуже сумно, що існує ТАКА літера. Мені сумно, що ці історії повторюються. Мені страшно, що в нашому суспільстві досі є місце життям скаліченим саме з таких причин ...🖤👨‍❤️‍👨👩‍❤️‍👩🖤 Відгук, який написано, коли текст не встиг улягтись в голові. Тож вибачайте. Якось так.

Це справді сильна книга, яка справляє глибоке враження. Особливо мене захопили друга і третя частини — вони виявилися найбільш емоційно насиченими та змістовними. Натомість у першій частині, на мій погляд, не вистачало глибшого розкриття характерів, зокрема головного героя. Його образ залишився дещо відстороненим і непривітним, через що було важче співпереживати.

«За відсутності чоловіків» – це історія про кохання, що не є дивним, адже її автор – француз. Ця маленька ремарка вже може підказати, до чого все веде. Не подумайте, що це спойлер. Це скоріше закономірність, принаймні з мого досвіду читання французької літератури. Це історія про війну. Про чоловіків. Це історія про літо... його літо. «Зрештою, чому це літо всіх трагедій не може бути ще й літом усіх комедій?» Хоча це питання звучить дещо легковажно, воно влучно передає суть роману. Це книга не просто про біль і втрату, вона про намагання зберегти людяність, вміння сміятися і жити, навіть коли навколо панує тиша і смерть. За сюжетом, читач опиняється у Парижі 1916-го року, де переплелись долі трьох чоловіків у розпал Першої світової війни: Венсану де Лєтуалю шістнадцять років, світ за його вікном палає у війні, але він не знає війни. Його не можуть мобілізувати через вік. Артюр – 21-річний військовий, що походить з нижчого соціального класу, який несе на собі тягар війни. Марсель – 45-річний аристократ, письменник, який через свій вік і стан здоров'я не воює на фронті. Бессон майстерно балансує між легкістю та глибиною. Його стиль письма особливий: іноді речення короткі й різкі, «як постріли», іноді – довгі й переповнені емоціями. Діалоги часто зливаються в одне ціле, створюючи відчуття близькості між героями, ніби їхні душі переплітаються через слова. Цей роман лаконічний, дещо еротичний, часто відвертий – він одразу затягує читача в гру, де флірт і легка іронія переплітаються з глибокими почуттями та серйозними темами. Це не просто вигадка, це момент із життя, який читач переживає разом із героями. У романі досліджуються питання чоловічих почуттів, забороненого кохання та суспільних очікувань, втрат і пошуку власної ідентичності. У ньому багато рефлексій та емоційної чутливості, яка межує з тілесною. Це історія про почуття, яким не було місця в цьому світі. Це історія про кохання. Суспільство диктує правила, які обмежують кожного з нас: чоловіки не плачуть, не можуть кохати іншого чоловіка, не мають права на страх. Ці нав'язані норми змушують людей грати ролі, позбавляючи їх можливості бути собою, відчувати й жити без остраху. Однак про це чомусь не говорять… Кохання між Венсаном і Артюром – це, перш за все, історія обмежених можливостей: часом, суспільними нормами, страхами й навіть власними сумнівами. Це почуття, яке не може бути відкритим, бо їм доводиться ховатися – від реальності, від сторонніх очей, а подекуди й від самих себе. Але хіба це лише історія минулого? Наскільки вільними сьогодні почуваються ті, чия любов не вписується в рамки загальноприйнятого? Це історія про війну. Вона показує те, що ми часто не помічаємо, поки не втрачаємо. Вона не просто розповідає про війну, Вона про любов, про чоловіків, про те, як війна змушує їх змінюватися, віддавати себе, вона про обовʼязок і страх смерті, про життя «під час і після», про біль близьких, про втрату найрідніших. Я знаю, що про війну говорити важко, але важливо. Особливо нам, особливо зараз. Це також книга про порожнечу, яку ми відчуваємо, коли чоловіки йдуть, коли їх забирає війна. Вона показує, що навіть у цій порожнечі є місце для зцілення, для любові, для того, щоб почати знову, навіть коли здається, що нічого не залишилось. І що найважливіше, вона вказує на те, що ми повинні боротися не лише за фізичну свободу, але й за право бути справжніми, за право відчувати, за право бути собою, навіть у світі, який ставить перед нами незліченні вимоги. Зрештою, це історія про чоловіків. Вона піднімає важливі питання, про які ми часто забуваємо, але які потребують обговорення. Чоловік – це не просто роль чи стереотипний персонаж, це людина, яка не належить собі повністю. Його тіло – не його власність, і він не завжди має право обирати свою долю. Його життя часто визначається зовнішніми факторами – війною, суспільними очікуваннями, вибором кохання, його статтю. Суспільство накладає на чоловіків безліч вимог: бути сильними, витривалими, не виявляти вразливості. Але чому ми не згадуємо, що чоловік також має право на емоції, на слабкість? Чому ми так мало згадуємо, що чоловік також людина? Чому ми так легко ігноруємо його почуття, переконуючи, що він повинен бути завжди сильним, не відчувати болю, не плакати? «За відсутності чоловіків» – це розповідь не лише про любов і війну, але й про чоловіків, чию цінність ми часто помічаємо лише в їхній відсутності. Вона відображає гіркоту війни, яка не минає з часом, і розкриває важливі питання, які ми часто намагаємося уникати. Ця чуттєва, місцями тригерна історія показує всю однаковість і близькість війни, незважаючи на роки та кордони. Про війну читати важко, тим не менше, я рекомендую читати цю книгу саме зараз. Коли все ще болить. Коли ця історія вже не про них, а про нас.

Поспішаю поділитися з вами враженнями про книгу — бо це новинка й відгуків поки небагато. Для розуміння контексту: "Літо, 1916 рік. У небі з’являються перші тіні німецьких дирижаблів, а паризькі чоловіки вирушають на фронт. Для шістнадцятирічного Венсана, який залишається у місті майже сам, в оточенні надмірної любові й турботи жінок, життя має вигляд справжнього тріумфу свободи. Та все змінює перша закоханість у французького солдата Артюра Валеса і знайомство з відомим письменником Марселем Прустом. І десь там, серед листів, сповнених чуттєвих таємниць й одкровення першої пристрасті до французького піхотинця, розпочинається шлях його дорослішання." 🙂 Книга в цілому сподобалась, але як майже завжди є нюанси. Що я відмітила: Прекрасна мова — чуттєва, метафорична. Автор майстерно описує почуття. Повністю насолодитись мене заважало те, що описуються стосунки підлітка з дорослими чоловіками. Для мене шістнадцять років — це ще дитина, хоча його роздуми доволі зрілі. Настільки, що іноді вони здавалися не достовірними. Хоча може в ту епоху діти були мудрішими 🤷‍♀️ "Останні два роки твоє тіло не знало нічого, крім холоду, загрози, боротьби. Але ти також знаєш, що я не відштовхну це тіло, навпаки, прийму його, що я, можливо, єдиний, хто зуміє прийняти його. І все ж це дивно, адже ти вибрав саме того, хто нічого не вміє, хто не знає жестів, хто ніколи не притискав до себе іншого тіла, незайману дитину." "У мить розлуки ми вибираємо не вимовляти ні слова, мовчати. Є обійми, погляди. Немає ні поцілунків, ні прощання. Просто твоє тіло йде, а моє залишається. Твоє серце биття пришвидшується, а моє сповільнюється. Є страх. Є час позаду нас, і час попереду. Є ніжність, яка розривається." Відгукувались роздуми героїв на тему війни. Понад сто років минуло, але війна є війна. "І, розумієте, я вірю, що можна змусити війну відступити, влаштовуючи концерти чи вечері. Я маю таке переконання. З ворогом можна боротися мистецтвом. Боротися з ворогом можна, якщо вперто жити. Поховати себе – ось, що буде їхньою справжньою перемогою, нашою повною поразкою." "Ти кажеш: пробач за те, що я постійно говорю про смерть, коли ми мали б говорити просто про любов. Ти пробачений. Як можна не говорити про смерть, яка оточує тебе день за днем? І потім, без неї, без цієї загрози нашому існуванню, чи зустрілися б ми? Я проклинаю цю війну, звичайно, і благословляю її водночас, бо це вона дала мені тебе, це вона кинула тебе в мої обійми. Ти заперечуєш: не кажи так, я не можу цього чути. Я більше не говоритиму цього, якщо ти просиш." "Я любив армію, Венсане, але я ненавиджу війну. Я ненавиджу цю подію, яка викошує покоління простих сердець і яка спустошує мою пам’ять. Гарні роки, рідкісні, також зникають у потопі вогню й дурості. Венсане, чи знайдемо ми коли-небудь спокій?" Як людину, що пише, зацікавили роздуми Марселя Пруста про письменництво. "Письмо вимагає виняткової відданості. Не можна робити нічого іншого, крім цього: писати. Не можна відволікатися, ні на що. Слід цілковито присвятити себе книжці, пожертвувати їй усе інше." "Іноді, закінчивши писати сторінку, ти думаєш, що більше ніколи не напишеш інших, що книга розвалиться, що вона не зможе існувати, що тебе викриють, що цей гігантський маскарад виведуть на чисту воду. Тоді ти почуваєшся зовсім нещасним, у мерзотній тузі. А потім це повертається. Не знати чому, воно зрештою повертається. Ти знову можеш братися до письменництва, до майже невимовного щастя письма." Ті самі нюанси й підсумок Місцями мені задавалось, що сюжет трохи затягнутий, екшену мало. Книга дійсно нагадує «Дім на краю світу» Каннінгема, але остання сподобалась більше. У книзі «За відсутності чоловіків» подій ще менше, багато рефлексій. Тож раджу тільки любителям такого жанру. 🌀Хоча фінал був несподіваний й цікавий — мені сподобалось, як автор все закрутив. Оцінка 8⭐️ з 10.

💔 Наше кохання — це серпанок, який не зупинить куль. Сподіваймося, щоб він не став моїм саваном. Війна, Париж, заборонене кохання, троє чоловіків та один трагічний фінал. Таємні зустрічі, відверті розмови, заплутані стосунки та листи, сповнені туги, жаги та палких зізнань. Насправді ця книжка дуже цікава з точки зору персонажів — шістнадцятирічний аристократичний хлопець, який заводить дружбу з сорокап’ятирічним письменником та закохується в двадцятиоднорічного солдата. ⏺ Венсан де Лєтуаль трохи зарозумілий, але впевнений в собі, по-юнацькому категоричний, але розумний та в якійсь мірі мудрий. І що досить іронічно: а) він більш емоційно зрілий, ніж втричі старший за нього чоловік, який прожив життя та зажив слави геніального письменника. б) йому все одно 16. І яким би розумним та розвиненим він не був на свій вік, він все ще дитина. Про що, здається, забули всі герої цієї книги (значно старші за нього, btw). ⏺ Марсель Пруст, погляд якого весь час звернений у минуле. Невтішний чоловік, який знаходить розраду в юнакові, якому допомагає пережити його перше кохання до іншого чоловіка, ставши його другом, порадником та наставником. ⏺ Артюр Валес — солдат, в якому живе війна. Для нього кожна мить — вкрадена, а кожен поцілунок — відтермінована смерть. Він — син жінки, яка кожної миті може стати осамотілою. 💔 Ти провалюєшся в глиб моїх обіймів, і спершу те, що я обіймаю — це територія твоїх страждань. Я притискаю до себе війну, запах війни, її задубіння, брилу холодного граніту, труп. Це важка історія. З важким фіналом. Вона сподобалась мені трохи менше, ніж «Припини свої вигадки», бо мені так і не вдалось відчути героїв і на 100% прожити цю історію з ними. Можливо, це пов’язано з тим, що це дебютний роман автора. Але я однозначно буду чекати українською інші книги Філіппа Бессона🤍

Ця книга дуже тонка, ніжна і з тих, що читаються наче повільно, з паузами на дихання. Вона не про війну, хоча війна поруч – це про любов, про перше кохання, яке приходить зненацька, серед страху, тиші, листів і чекання. Історія про юного хлопця, який закохується у дорослого солдата – і все це подано з такою делікатністю, без жодного натяку на вульгарність чи перебільшення. Дуже сподобалася мова – вона красива, але не перевантажена. Все чітко, спокійно, але емоцій торкає сильно. Я читала і постійно відчувала легкий смуток, ніби сама чекаю чийогось листа з фронту або боюся, що більше не побачу когось важливого. Книга невелика, але залишає слід. Якщо вам близькі історії про кохання, про дорослішання, про втрату і людську ніжність – дуже раджу.

Довго відкладала написання відгуку на цю книгу, бо не знала, що ж написати, і які в мене емоції від прочитання🤔 але почнемо з найлегшого — сюжету👇🏻 📍Події відбуваються у Франції під час Першої світової війни. Головний герой — шістнадцятилітній юнак, якому діла немає до подій в його країні. Він живе своє краще життя в оточені жінок, які здувають з нього пилинки. Проте у житті хлопця у цей час стається дві важливі події. Перша — це знайомство з відомим письменником Марселем (ага, саме з тим про кого ви подумали), який виявляє до молодшого за себе на тридцять років хлопця, "особливий" інтерес. І друга — роман з солдатом, сином їхньої прибиральниці, який повернувся додому у відпустку. 📍Книга поділена на три частини, і в кожній з них особлива манера оповіді. В автора немає звичного оформлення діалогів, адже більшу частину книжки історія ведеться від особи юнака, який пише у своєму щоденнику та не заморочується такими формальностями, як оформлення. Друга частина — це листування головного героя зі своїм другом-письменником та коханим-солдатом. Щодо оповіді скажу лише, що вона сподобається тим, хто любить незвичне, оригінальне та відмінне від шаблону. Це не те що я могла б читати постійно, але інколи душа прагне цікавих форм, і у цього автора вони точно є. 📍Історія чуттєва, сумна та здебільшого романтична. Якщо ви вразливі до теми війни, й не хочете про це зараз читати, то краще цю книжку відкласти. Тут багато тригерних для українців моментів. Але особисто для мене неприємною темою були "стосунки" головного герої. Хоч убийте, не бачила я тієї романтики, яку мені туди сунули, між 16літнім та 22літнім героями, не кажучи вже про сумнозвісного письменника. Тут було багато гарних, пишних фраз, розумних та красномовних, але мені було важко відділяти їх від сюжету, який я вважаю у певних моментах прийнятним. Саме через це мені було важко визначити зі своїми емоціями та відгуком. Мені сподобалася кінцівка. Не сказала б, що вона була супер неочікувана, але один її елемент дійсно здивував. Як і з минулою книгою автора, я не можу стверджувати, що це абсолютно точно не мій стиль чи тематика. Але й сказати, що я фанатка, також не можу.

Не мій формат Чогось надивились буктоків, всі кажуть сльози, соплі… так чекала її, щоб почитати, але розчарована