Ну що ж, здається це класне завершення трилогії!
Тут вже більш повно нам відкрилися герої, їхні переживання, страхи та бажання.
Тут є все, політичні інтриги, боротьба за владу, внутрішні дилеми та страх вибору, страх обрати не себе, або ж навпаки, страх обрати себе (як було зі Скарою).
Можу однозначно сказати, що деякі речі звісно були для мене передбачувані, проте Аберкромбі все ж класно це сюжетно обіграв.
Скара. Вона буквально як скло, дуже міцна та крихка водночас, проте випробування загартували її і зрештою вона навчилася бути не лише милосердною, але й безжальною.
Не можу сказати, що історія Рейта дуже мене зачіпала, хоча у нього і багато привидів і він дійсно змінився, але ніяк не можу для себе виправдати його шлях, хоча для нього це, мабуть, був таки єдиний вибір🤷♀️
А ще приходить усвідомлення, що смерть таки чекає на кожного, яким би славним воїном чи впливовим правителем ти не був.
Також книга показує як таки боляче падати, коли ти вже дуже високо і як пиха буквально зжирає тебе. І як казала Скара: — Колись я гадала, що у світі — самі лише герої. Але тепер я знаю, що у світі — самі лише чудовиська, сестро Овд, — вона відвела погляд від могил і знову обернулася до фортеці. — Можливо, нам лишається тільки одне: сподіватися, що найстрашніше — на нашому боці.
Всі три книги все ж показують нам шлях Ярві, таки хитромудрого, підступного, змій чи то пак отрута, як казала Вексен, проте він же серед усіх найнещасніший і найзраненіший, коли інші таки мали сумніви і внутрішні дилеми стосовно добра та зла, то Ярві завжди обирав як він любив казати менше зло.
Ну і звісно, тема війни зараз нам дуже сильно відгукується і ці слова як ніколи актуальні: — А коли війна закінчиться? — прошепотіла вона. — Який мир ми здобудемо?
— Ви прагнете бути милосердною. Стояти у світлі. Я розумію це. Я захоплююся цим. Але, моя королево... — отець Ярві підступив ближче й, дивлячись їй просто в очі, м’яко промовив: — Милосердними можуть бути тільки переможці.
Ну і ще трішки щемких цитат:
Кожна перемога — це чиясь поразка, — пробурмотів Колл.
— Так само, як кожен герой — для когось негідник, — підтвердив Рульф.
Мабуть, ніхто не повертається з війни цілковито живим, як раніше.
Ніхто не є лише боягузом або лише героєм. Людина може бути і тим, і тим або ж не бути жодним — залежно від обставин.
Залежно від того, хто стоїть поруч із нею і хто стоїть проти неї.
Залежно від того, яке в цієї людини було життя. І від того, яку смерть вона бачить перед собою.
Ну що ж, наостанок можу сказати лише, що намагайтеся стояти у світлі, навіть якщо іноді вам доводиться ховати одне плече у тіні, а то іноді й два, та обирайте менше зло, бо як ми уже зрозуміли, цілковитого добра просто не існує, для когось це добро, а для когось просто менше зло.
«Ось яким ти виходиш з війни (якщо виходиш із неї живим): голодним, зболеним, самотнім і з купою жалів аж по маківку».
Заключна книга серії про Потрощене море гідно завершила, напевно, найкращу фентезі-історію з прочитаних за останні 2-4 роки (не те щоб я читала багато фентезі в останні роки). Цікавий світ, дуже добре структурований сюжет, добре прописані персонажі - все це як було, так і залишилося присутнім в кожній книзі серії.
Джо Аберкромбі пише фентезі, що бере натхнення у середньовіччі: суворе, про владу і кров; я ж полюбляю своє фентезі футуристичним і з акцентом на моральних дилемах. Можливо, тому саме ця, більш легка підліткова серія добре мені зайшла - вона не перевантажена деталями та інтригами.
Не дивлячись на те, що моє ставлення до персонажів було здебільш поважливо-нейтральним, без емоційної прив‘язаності, яку я зазвичай розвиваю з героями моїх найулюбленіших світів і творів, я з цікавістю слідкувала за шляхом кожного з героїв серії. Братерство, кохання, інтриги, страх і горе - все це довелося пережити разом з ними.
В заключній частині події розвиваються дуже динамічно, навіть іноді зашвидко для мене. Інколи здавалось, що від вдвічі більшого об‘єму «Пів війни»тільки б виграла.
Втім, всі книги серії досить лаконічні, вони не розливаються довгими описанням краєвидів, екскурсами в історію світу та розкриттям героїв через побут. Це не завадило мені відмітити для себе декілька дотепних цитат - автор стріляє прицільно.
Нарешті дуже цікаво була зображена історія цього світу у вигляді ельфів, які колись кинули виклик богу. Читачу не наводять пряму відповідь, але, як на мене, дають достатню кількість чітких вказівок, щоб здогадатися, хто і що сталося в цьому світі. І це відлуння, напевно, найелегантніший момент всієї історії.
Фінал історії Потрощеного моря випромінює письменницький досвід автора - він чіткий, зрозумілий, і при цьому утримує увагу читача до останнього речення. Водночас Джо чітко доносить думку, що ніщо не закінчено. Ніщо не може бути закінчено. Завжди будуть війни, і все, шо ти можеш зробити, це бути обачним і готуватися.
P.S. Окрема подяка за якість видання. Наскільки ж приємно читати книгу, яка легко розкривається на будь-якій сторінці! Відступи, папір, вага, шрифти, не кажучи вже про ілюстрації - все це додавало тільки приємностей під час читання.
Нещодавно закінчила "Пів війни" Джо Аберкромбі, і досі не можу позбутися відчуття пустоти, яке залишилося після прочитання. Не тієї пустоти, коли книга погана, а тієї, яка виникає, коли історія зачіпає щось глибоко всередині.
Аберкромбі не намагається тебе переконати, що війна — це щось красиве чи героїчне. Він просто показує її такою, якою вона є — брудною, жорстокою і безглуздою. І робить це через очі молодої дівчини Трін, яка змушена стати частиною цього божевілля.
Що мене зачепило найбільше — це як автор передає зміни в душі головної героїні. Поступово, крок за кроком, ми бачимо, як війна перетворює невинну дівчину на щось інше, на когось, хто здатен на вчинки, про які раніше навіть подумати не міг би. І найстрашніше — це відчуття, що на її місці кожен з нас міг би піти тим самим шляхом.
У "Пів війни" немає чорного і білого. Тут усі персонажі — як реальні люди з їхніми страхами, бажаннями і помилками. Спершу ти захоплюєшся героєм, а потім — відчуваєш до нього відразу. І це робить книгу такою... справжньою.
