Якщо щось можна сказати про Джо Аберкромі, то це те, що він ставить перед собою надзвичайно амбітні цілі. Принаймні про це можна судити за його власними словами, що його трилогія "Перший закон" має стати свіжим струменем в сучасному фентезі, повернувши в жанр потрібну жорстокість і кривавість. Проте не для жорстокості й кривавості як таких, але для відчуття справжності, реальності всього що відбувається на сторінках книг. Дивно чути таке про фентезійну сагу, проте не можна сказати, що автору це не вдалося. Незважаючи на всю вигаданість світу, присутність магії, духів та багато чого іншого, "На лезі клинка" - це в першу чергу історія людей і про людей. Про їх силу й слабкість, добрі й погані сторони їх душ та важливість виборів, що супроводжують життя кожного з нас.
Історія, описана в першій частині трилогії водночас банальна, але і захоплююча. Всі, хто колись читав хоч десяток книг фентезійного жанру, знайдуть для себе знайомих персонажів — маг похилого віку, ще міцний, але його сили вже спадають, і він є таким собі артефактом минулого, північний варвар, не дуже освічений, але благородний, пихатий і гордовитий дворянин зі столиці величезного королівства... Інтриги, розслідування, таємниці та секрети. Все так, навпіл з пригодами та битвами. Проте найважливіше, це все одно герої. Вони, кожен з них — особистість. Створені з багатьох шарів, які розкриваються один за одним протягом роману. Так наприклад Байяз, перший із магів, хоч і здається на початку авторитетним, суворим і досить консервативним, та все ж "хорошим" героєм, із розкриттям свого характеру постає перед читачем зовсім іншим. Жорстоким, закостенілим в своїх уявленнях, неврівноваженим та почасти навіть тиранічним. Тільки його думка має значення, і яка різниця хто кого вбив тисячу років тому.
Ще одним з визначних елементів роману є досить велика наглядність та натуральність описуваного. Незалежно від того, як це звучить і виглядає — кров та кишки, вічний запах лайна, сльози, біль, зґвалтування та насилля. Це все не жаль частина життя. Ми всі пробуємо її не помічати, та якщо ми чогось не бачимо, не значить що воно перестане існувати. Аберкромбі намагається подивитися на світ не по дитячому, а більш виважено. Так, люди не бувають відверто добрими, або абсолютно поганими. Навіть найкращий герой може в один момент піддатися страху чи гніву, і так само найгірший поганець може в певний момент свого життя врятувати, наприклад, нещасного собаку. Ми робимо вибір кожен день і кожен раз. Не можна просто накопичити якісь "очки героя" як в комп`ютерних іграх, аби всі подальші рішення автоматично були хорошими, не впливаючи на репутацію. Зовсім ні. Бути хорошою людиною — це справа, що потребує зусиль щодня, щогодини. Незважаючи на важкість, потрібно приймати правильні рішення.
Так, наприклад, Занд дан Глокта, інквізитор і в минулому полковник армії Союзу, не є хорошою людиною. Він мучиться і страждає від постійного болю. Його життя сповнене цих страждань. Та незважаючи на це, і незважаючи на біль від спогадів про минуле, він все ж продовжує робити свою роботу. Жорстоку, брудну, неприємну. Але необхідну. Навіть коли здається, що нічого не можна зробити, і доводиться ставити підпис під абсолютно кабальним документом — він це зробить. Просто тому що не має іншого вибору. Бо здатися, це означає бути переможеним світом, виявити свою слабкість, що неприпустимо після стількох вкладених зусиль. Померти для Занда дан Глокти — не страшно, жити йому набагато болючіше. А ось програти... Цього він не може собі дозволити.