Джо Аберкромбі

Книгою “Пів короля”, котра є першою частиною трилогії “Потрощене море”, відкрив для себе Аберкромбі з іншого боку - як автора фентезі для підлітків. Проте навіть пишучи у жанрі янг едалт фентезі Аберкромбі лишається самим собою; зокрема, у романі присутні детально описані криваві та жорстокі сцени, якими характеризуються його більш “дорослі” твори. Розвиток подій у “Пів короля” відзначається надзвичайним динамізмом буквально з першої сторінки до останньої, а також великою кількістю діалогів та різкими поворотами сюжету. Читаючи, точно не нудьгуватимете - розповідь ллється швидко, легко та захопливо. Проте, якщо ви добре знайомі з творчістю цього автора, може виникнути відчуття, що це не зовсім той Аберкромбі, а якщо й він, то добряче “покусаний” А. Дюма та Ж. Верном) Втім, немає чому дивуватись - невластиві для нього риси диктував жанр, у котрому Аберкромбі написав твір. В цілому, як для підліткового фентезі, дуже непогано, а для цільової аудиторії має бути взагалі супер.

Якщо щось можна сказати про Джо Аберкромі, то це те, що він ставить перед собою надзвичайно амбітні цілі. Принаймні про це можна судити за його власними словами, що його трилогія "Перший закон" має стати свіжим струменем в сучасному фентезі, повернувши в жанр потрібну жорстокість і кривавість. Проте не для жорстокості й кривавості як таких, але для відчуття справжності, реальності всього що відбувається на сторінках книг. Дивно чути таке про фентезійну сагу, проте не можна сказати, що автору це не вдалося. Незважаючи на всю вигаданість світу, присутність магії, духів та багато чого іншого, "На лезі клинка" - це в першу чергу історія людей і про людей. Про їх силу й слабкість, добрі й погані сторони їх душ та важливість виборів, що супроводжують життя кожного з нас.
Історія, описана в першій частині трилогії водночас банальна, але і захоплююча. Всі, хто колись читав хоч десяток книг фентезійного жанру, знайдуть для себе знайомих персонажів — маг похилого віку, ще міцний, але його сили вже спадають, і він є таким собі артефактом минулого, північний варвар, не дуже освічений, але благородний, пихатий і гордовитий дворянин зі столиці величезного королівства... Інтриги, розслідування, таємниці та секрети. Все так, навпіл з пригодами та битвами. Проте найважливіше, це все одно герої. Вони, кожен з них — особистість. Створені з багатьох шарів, які розкриваються один за одним протягом роману. Так наприклад Байяз, перший із магів, хоч і здається на початку авторитетним, суворим і досить консервативним, та все ж "хорошим" героєм, із розкриттям свого характеру постає перед читачем зовсім іншим. Жорстоким, закостенілим в своїх уявленнях, неврівноваженим та почасти навіть тиранічним. Тільки його думка має значення, і яка різниця хто кого вбив тисячу років тому.
Ще одним з визначних елементів роману є досить велика наглядність та натуральність описуваного. Незалежно від того, як це звучить і виглядає — кров та кишки, вічний запах лайна, сльози, біль, зґвалтування та насилля. Це все не жаль частина життя. Ми всі пробуємо її не помічати, та якщо ми чогось не бачимо, не значить що воно перестане існувати. Аберкромбі намагається подивитися на світ не по дитячому, а більш виважено. Так, люди не бувають відверто добрими, або абсолютно поганими. Навіть найкращий герой може в один момент піддатися страху чи гніву, і так само найгірший поганець може в певний момент свого життя врятувати, наприклад, нещасного собаку. Ми робимо вибір кожен день і кожен раз. Не можна просто накопичити якісь "очки героя" як в комп`ютерних іграх, аби всі подальші рішення автоматично були хорошими, не впливаючи на репутацію. Зовсім ні. Бути хорошою людиною — це справа, що потребує зусиль щодня, щогодини. Незважаючи на важкість, потрібно приймати правильні рішення.
Так, наприклад, Занд дан Глокта, інквізитор і в минулому полковник армії Союзу, не є хорошою людиною. Він мучиться і страждає від постійного болю. Його життя сповнене цих страждань. Та незважаючи на це, і незважаючи на біль від спогадів про минуле, він все ж продовжує робити свою роботу. Жорстоку, брудну, неприємну. Але необхідну. Навіть коли здається, що нічого не можна зробити, і доводиться ставити підпис під абсолютно кабальним документом — він це зробить. Просто тому що не має іншого вибору. Бо здатися, це означає бути переможеним світом, виявити свою слабкість, що неприпустимо після стількох вкладених зусиль. Померти для Занда дан Глокти — не страшно, жити йому набагато болючіше. А ось програти... Цього він не може собі дозволити.

Що ж, дочитав «Раніше ніж їх повісять» і можу заявити, що вона сподобалася мені більше, ніж перша книга серії. Дуже динамічна, з купою подій, але в той же час на все відводиться достатня кількість часу.

З персонажами, як і в попередній книзі, все прекрасно (в якісному плані). Сподобався розвиток уже знайомих персонажів, особливо це стосується Джезаля і Ґлокти, та розвиток відносин між персонажами.

Дивлячись на цей розвиток виникає думка, що можливо те, що шукає група Лоґена це насправді не сІмʼя, а сімʼЯ. Тому що Лоґен, Баяз, Ферро, Джезаль та Кей справді починають виглядати як сімʼя. Неблагополучна, але сімʼя.

Ну і окрім цього також зʼявилися і нові персонажі, особливо мені сподобався Коска.
Звісно, по завершенню книги залишилися не закритими питання, і мені навіть здається, що більше, ніж на початку книги, проте ніякого розчарування це не викликало і менш цікавою від цього книга не стала.

Я люблю цю книгу.

Нещодавно дочитала першу книгу цієї серії і можу однозначно сказати — це прям класичне фентезі. От все про що ви думаєте, кажучи фентезі, тут є. Гарний світ, цікаві герої, різні культури, війни (багааато війон), неоднозначні характери…короче, все що треба для кількох хороших вечорів. Зараз коли я розповідаю про свої вподобання в книгах я привожу приклад цієї книги, аж настільки вона хрестоматійна, на мій погляд. Однозначно купуватиму 2 і 3 частини :)

Ну що ж, здається це класне завершення трилогії!
Тут вже більш повно нам відкрилися герої, їхні переживання, страхи та бажання.
Тут є все, політичні інтриги, боротьба за владу, внутрішні дилеми та страх вибору, страх обрати не себе, або ж навпаки, страх обрати себе (як було зі Скарою).
Можу однозначно сказати, що деякі речі звісно були для мене передбачувані, проте Аберкромбі все ж класно це сюжетно обіграв.
Скара. Вона буквально як скло, дуже міцна та крихка водночас, проте випробування загартували її і зрештою вона навчилася бути не лише милосердною, але й безжальною.
Не можу сказати, що історія Рейта дуже мене зачіпала, хоча у нього і багато привидів і він дійсно змінився, але ніяк не можу для себе виправдати його шлях, хоча для нього це, мабуть, був таки єдиний вибір🤷‍♀️
А ще приходить усвідомлення, що смерть таки чекає на кожного, яким би славним воїном чи впливовим правителем ти не був.
Також книга показує як таки боляче падати, коли ти вже дуже високо і як пиха буквально зжирає тебе. І як казала Скара: — Колись я гадала, що у світі — самі лише герої. Але тепер я знаю, що у світі — самі лише чудовиська, сестро Овд, — вона відвела погляд від могил і знову обернулася до фортеці. — Можливо, нам лишається тільки одне: сподіватися, що найстрашніше — на нашому боці.
Всі три книги все ж показують нам шлях Ярві, таки хитромудрого, підступного, змій чи то пак отрута, як казала Вексен, проте він же серед усіх найнещасніший і найзраненіший, коли інші таки мали сумніви і внутрішні дилеми стосовно добра та зла, то Ярві завжди обирав як він любив казати менше зло.
Ну і звісно, тема війни зараз нам дуже сильно відгукується і ці слова як ніколи актуальні: — А коли війна закінчиться? — прошепотіла вона. — Який мир ми здобудемо?
— Ви прагнете бути милосердною. Стояти у світлі. Я розумію це. Я захоплююся цим. Але, моя королево... — отець Ярві під­ступив ближче й, дивлячись їй просто в очі, м’яко промовив: — Милосердними можуть бути тільки переможці.
Ну і ще трішки щемких цитат:
Кожна перемога — це чиясь поразка, — пробурмотів Колл.
— Так само, як кожен герой — для когось негідник, — під­твердив Рульф.
Мабуть, ніхто не повертається з вій­ни цілковито живим, як раніше.
Ніхто не є лише боягузом або лише героєм. Людина може бути і тим, і тим або ж не бути жодним — залежно від обставин.
Залежно від того, хто стоїть поруч із нею і хто стоїть проти неї.
Залежно від того, яке в цієї людини було життя. І від того, яку смерть вона бачить перед собою.
Ну що ж, наостанок можу сказати лише, що намагайтеся стояти у світлі, навіть якщо іноді вам доводиться ховати одне плече у тіні, а то іноді й два, та обирайте менше зло, бо як ми уже зрозуміли, цілковитого добра просто не існує, для когось це добро, а для когось просто менше зло.

Класне продовження Пів Короля, навіть не зважаючи на те, що змінився головний діючий персонаж. Все одно читається так само динамічно і невимушено, як і перша частина. Велике сподівання на гарне завершення трилогії у Пів Війни.
Аберкромбі для мене, на зараз, один зі стовпів фантастичного оповідання сучасного віку.
10\10

Надаю перевагу іншим романам Аберкромбі, які видає КСД, але все ж таки купив спочатку дилогію, а вже потім прикупив і останню частину минулого року.
Дійсно, дуже багато пригод і дій проходить у цій доволі тоненькій фентезі-книзі, тому можу порівняти цю книгу з літнім блокбастером у кіно. Це не епічне фентезі на 800+ сторінок, як звикли фанати жанру, але це дуже якісне "проміжне" чтиво між великими сагами. Мені сподобалось, другу частину вже прочитав, третя у черзі.
10\10

Автор— король, браво!!!!!

Продовження, читати і ще раз читати. Політичні інтриги, дуже цікаво.

Фантастично, шикарно, 1000/10.

Нещодавно закінчила "Пів війни" Джо Аберкромбі, і досі не можу позбутися відчуття пустоти, яке залишилося після прочитання. Не тієї пустоти, коли книга погана, а тієї, яка виникає, коли історія зачіпає щось глибоко всередині.

Аберкромбі не намагається тебе переконати, що війна — це щось красиве чи героїчне. Він просто показує її такою, якою вона є — брудною, жорстокою і безглуздою. І робить це через очі молодої дівчини Трін, яка змушена стати частиною цього божевілля.

Що мене зачепило найбільше — це як автор передає зміни в душі головної героїні. Поступово, крок за кроком, ми бачимо, як війна перетворює невинну дівчину на щось інше, на когось, хто здатен на вчинки, про які раніше навіть подумати не міг би. І найстрашніше — це відчуття, що на її місці кожен з нас міг би піти тим самим шляхом.

У "Пів війни" немає чорного і білого. Тут усі персонажі — як реальні люди з їхніми страхами, бажаннями і помилками. Спершу ти захоплюєшся героєм, а потім — відчуваєш до нього відразу. І це робить книгу такою... справжньою.

«Ось яким ти виходиш з війни (якщо виходиш із неї живим): голодним, зболеним, самотнім і з купою жалів аж по маківку».

Заключна книга серії про Потрощене море гідно завершила, напевно, найкращу фентезі-історію з прочитаних за останні 2-4 роки (не те щоб я читала багато фентезі в останні роки). Цікавий світ, дуже добре структурований сюжет, добре прописані персонажі - все це як було, так і залишилося присутнім в кожній книзі серії.
Джо Аберкромбі пише фентезі, що бере натхнення у середньовіччі: суворе, про владу і кров; я ж полюбляю своє фентезі футуристичним і з акцентом на моральних дилемах. Можливо, тому саме ця, більш легка підліткова серія добре мені зайшла - вона не перевантажена деталями та інтригами.

Не дивлячись на те, що моє ставлення до персонажів було здебільш поважливо-нейтральним, без емоційної прив‘язаності, яку я зазвичай розвиваю з героями моїх найулюбленіших світів і творів, я з цікавістю слідкувала за шляхом кожного з героїв серії. Братерство, кохання, інтриги, страх і горе - все це довелося пережити разом з ними.

В заключній частині події розвиваються дуже динамічно, навіть іноді зашвидко для мене. Інколи здавалось, що від вдвічі більшого об‘єму «Пів війни»тільки б виграла.

Втім, всі книги серії досить лаконічні, вони не розливаються довгими описанням краєвидів, екскурсами в історію світу та розкриттям героїв через побут. Це не завадило мені відмітити для себе декілька дотепних цитат - автор стріляє прицільно.

Нарешті дуже цікаво була зображена історія цього світу у вигляді ельфів, які колись кинули виклик богу. Читачу не наводять пряму відповідь, але, як на мене, дають достатню кількість чітких вказівок, щоб здогадатися, хто і що сталося в цьому світі. І це відлуння, напевно, найелегантніший момент всієї історії.

Фінал історії Потрощеного моря випромінює письменницький досвід автора - він чіткий, зрозумілий, і при цьому утримує увагу читача до останнього речення. Водночас Джо чітко доносить думку, що ніщо не закінчено. Ніщо не може бути закінчено. Завжди будуть війни, і все, шо ти можеш зробити, це бути обачним і готуватися.


P.S. Окрема подяка за якість видання. Наскільки ж приємно читати книгу, яка легко розкривається на будь-якій сторінці! Відступи, папір, вага, шрифти, не кажучи вже про ілюстрації - все це додавало тільки приємностей під час читання.