Нові відгуки

Триває війна між Союзом і Північчю. У цій книзі автор описує кілька днів однієї битви – битви за висоту з кам’яними фігурами, яких й називають Герої. Це п’ята книга з циклу «Перший закон», яку я прочитав і вона мені далася найважче. Дуже велика кількість героїв, іноді я губився хто є хто, але це було лише в першій половині, потім я трішки звик і читати стало легше. Мені сподобалось, що автор не поділяє героїв на позитивних або негативних. Тут є лише люди з усіма їхніми недоліками. І це робить їх більш реалістичними. Немає тут того, що добро перемагає зло. Тут взагалі не зрозуміло, що є добро, а що – зло. Війна тут описується не як щось героїчне, а як щось жахливе та безглузде. І до кінця не зрозуміло, чи є в ній взагалі якийсь сенс. У книзі багато жорстокості, крові та нецензурної лексики, тому для декого вона може виявитися триґерною. Хочеться закінчити відгук фразою з книги: «Може, у піснях і повно героїв, але єдиними героями тут були камені...»

Розповідь про підлітка, який готувався зректись престолу, та якому випало все ж таки стати королем. Його клятву помститися за батька та наслідки, які з неї виплили. Легкий для читання фентезі-роман. Хоча мене не відпускала думка, що всі рішення, які приймає наш герой неодмінно впливають на тисячі життів його підданих, але на які він так легковажно не зважає. Сумно. Це було моє перше знайомство з книгами автора. Обовʼязково продовжу читати цикл. У романі декілька твістів. Один зчитується дуже легко, інший розкривається поступово. Приємно щось розгледіти самостійно, а десь автору дати привести тебе до відповідей.

Книгою “Пів короля”, котра є першою частиною трилогії “Потрощене море”, відкрив для себе Аберкромбі з іншого боку - як автора фентезі для підлітків. Проте навіть пишучи у жанрі янг едалт фентезі Аберкромбі лишається самим собою; зокрема, у романі присутні детально описані криваві та жорстокі сцени, якими характеризуються його більш “дорослі” твори. Розвиток подій у “Пів короля” відзначається надзвичайним динамізмом буквально з першої сторінки до останньої, а також великою кількістю діалогів та різкими поворотами сюжету. Читаючи, точно не нудьгуватимете - розповідь ллється швидко, легко та захопливо. Проте, якщо ви добре знайомі з творчістю цього автора, може виникнути відчуття, що це не зовсім той Аберкромбі, а якщо й він, то добряче “покусаний” А. Дюма та Ж. Верном) Втім, немає чому дивуватись - невластиві для нього риси диктував жанр, у котрому Аберкромбі написав твір. В цілому, як для підліткового фентезі, дуже непогано, а для цільової аудиторії має бути взагалі супер.

Якщо щось можна сказати про Джо Аберкромі, то це те, що він ставить перед собою надзвичайно амбітні цілі. Принаймні про це можна судити за його власними словами, що його трилогія "Перший закон" має стати свіжим струменем в сучасному фентезі, повернувши в жанр потрібну жорстокість і кривавість. Проте не для жорстокості й кривавості як таких, але для відчуття справжності, реальності всього що відбувається на сторінках книг. Дивно чути таке про фентезійну сагу, проте не можна сказати, що автору це не вдалося. Незважаючи на всю вигаданість світу, присутність магії, духів та багато чого іншого, "На лезі клинка" - це в першу чергу історія людей і про людей. Про їх силу й слабкість, добрі й погані сторони їх душ та важливість виборів, що супроводжують життя кожного з нас. Історія, описана в першій частині трилогії водночас банальна, але і захоплююча. Всі, хто колись читав хоч десяток книг фентезійного жанру, знайдуть для себе знайомих персонажів — маг похилого віку, ще міцний, але його сили вже спадають, і він є таким собі артефактом минулого, північний варвар, не дуже освічений, але благородний, пихатий і гордовитий дворянин зі столиці величезного королівства... Інтриги, розслідування, таємниці та секрети. Все так, навпіл з пригодами та битвами. Проте найважливіше, це все одно герої. Вони, кожен з них — особистість. Створені з багатьох шарів, які розкриваються один за одним протягом роману. Так наприклад Байяз, перший із магів, хоч і здається на початку авторитетним, суворим і досить консервативним, та все ж "хорошим" героєм, із розкриттям свого характеру постає перед читачем зовсім іншим. Жорстоким, закостенілим в своїх уявленнях, неврівноваженим та почасти навіть тиранічним. Тільки його думка має значення, і яка різниця хто кого вбив тисячу років тому. Ще одним з визначних елементів роману є досить велика наглядність та натуральність описуваного. Незалежно від того, як це звучить і виглядає — кров та кишки, вічний запах лайна, сльози, біль, зґвалтування та насилля. Це все не жаль частина життя. Ми всі пробуємо її не помічати, та якщо ми чогось не бачимо, не значить що воно перестане існувати. Аберкромбі намагається подивитися на світ не по дитячому, а більш виважено. Так, люди не бувають відверто добрими, або абсолютно поганими. Навіть найкращий герой може в один момент піддатися страху чи гніву, і так само найгірший поганець може в певний момент свого життя врятувати, наприклад, нещасного собаку. Ми робимо вибір кожен день і кожен раз. Не можна просто накопичити якісь "очки героя" як в комп`ютерних іграх, аби всі подальші рішення автоматично були хорошими, не впливаючи на репутацію. Зовсім ні. Бути хорошою людиною — це справа, що потребує зусиль щодня, щогодини. Незважаючи на важкість, потрібно приймати правильні рішення. Так, наприклад, Занд дан Глокта, інквізитор і в минулому полковник армії Союзу, не є хорошою людиною. Він мучиться і страждає від постійного болю. Його життя сповнене цих страждань. Та незважаючи на це, і незважаючи на біль від спогадів про минуле, він все ж продовжує робити свою роботу. Жорстоку, брудну, неприємну. Але необхідну. Навіть коли здається, що нічого не можна зробити, і доводиться ставити підпис під абсолютно кабальним документом — він це зробить. Просто тому що не має іншого вибору. Бо здатися, це означає бути переможеним світом, виявити свою слабкість, що неприпустимо після стількох вкладених зусиль. Померти для Занда дан Глокти — не страшно, жити йому набагато болючіше. А ось програти... Цього він не може собі дозволити.

Що ж, дочитав «Раніше ніж їх повісять» і можу заявити, що вона сподобалася мені більше, ніж перша книга серії. Дуже динамічна, з купою подій, але в той же час на все відводиться достатня кількість часу. З персонажами, як і в попередній книзі, все прекрасно (в якісному плані). Сподобався розвиток уже знайомих персонажів, особливо це стосується Джезаля і Ґлокти, та розвиток відносин між персонажами. Дивлячись на цей розвиток виникає думка, що можливо те, що шукає група Лоґена це насправді не сІмʼя, а сімʼЯ. Тому що Лоґен, Баяз, Ферро, Джезаль та Кей справді починають виглядати як сімʼя. Неблагополучна, але сімʼя. Ну і окрім цього також зʼявилися і нові персонажі, особливо мені сподобався Коска. Звісно, по завершенню книги залишилися не закритими питання, і мені навіть здається, що більше, ніж на початку книги, проте ніякого розчарування це не викликало і менш цікавою від цього книга не стала.

Я люблю цю книгу. Нещодавно дочитала першу книгу цієї серії і можу однозначно сказати — це прям класичне фентезі. От все про що ви думаєте, кажучи фентезі, тут є. Гарний світ, цікаві герої, різні культури, війни (багааато війон), неоднозначні характери…короче, все що треба для кількох хороших вечорів. Зараз коли я розповідаю про свої вподобання в книгах я привожу приклад цієї книги, аж настільки вона хрестоматійна, на мій погляд. Однозначно купуватиму 2 і 3 частини :)

Ну що ж, здається це класне завершення трилогії! Тут вже більш повно нам відкрилися герої, їхні переживання, страхи та бажання. Тут є все, політичні інтриги, боротьба за владу, внутрішні дилеми та страх вибору, страх обрати не себе, або ж навпаки, страх обрати себе (як було зі Скарою). Можу однозначно сказати, що деякі речі звісно були для мене передбачувані, проте Аберкромбі все ж класно це сюжетно обіграв. Скара. Вона буквально як скло, дуже міцна та крихка водночас, проте випробування загартували її і зрештою вона навчилася бути не лише милосердною, але й безжальною. Не можу сказати, що історія Рейта дуже мене зачіпала, хоча у нього і багато привидів і він дійсно змінився, але ніяк не можу для себе виправдати його шлях, хоча для нього це, мабуть, був таки єдиний вибір🤷‍♀️ А ще приходить усвідомлення, що смерть таки чекає на кожного, яким би славним воїном чи впливовим правителем ти не був. Також книга показує як таки боляче падати, коли ти вже дуже високо і як пиха буквально зжирає тебе. І як казала Скара: — Колись я гадала, що у світі — самі лише герої. Але тепер я знаю, що у світі — самі лише чудовиська, сестро Овд, — вона відвела погляд від могил і знову обернулася до фортеці. — Можливо, нам лишається тільки одне: сподіватися, що найстрашніше — на нашому боці. Всі три книги все ж показують нам шлях Ярві, таки хитромудрого, підступного, змій чи то пак отрута, як казала Вексен, проте він же серед усіх найнещасніший і найзраненіший, коли інші таки мали сумніви і внутрішні дилеми стосовно добра та зла, то Ярві завжди обирав як він любив казати менше зло. Ну і звісно, тема війни зараз нам дуже сильно відгукується і ці слова як ніколи актуальні: — А коли війна закінчиться? — прошепотіла вона. — Який мир ми здобудемо? — Ви прагнете бути милосердною. Стояти у світлі. Я розумію це. Я захоплююся цим. Але, моя королево... — отець Ярві під­ступив ближче й, дивлячись їй просто в очі, м’яко промовив: — Милосердними можуть бути тільки переможці. Ну і ще трішки щемких цитат: Кожна перемога — це чиясь поразка, — пробурмотів Колл. — Так само, як кожен герой — для когось негідник, — під­твердив Рульф. Мабуть, ніхто не повертається з вій­ни цілковито живим, як раніше. Ніхто не є лише боягузом або лише героєм. Людина може бути і тим, і тим або ж не бути жодним — залежно від обставин. Залежно від того, хто стоїть поруч із нею і хто стоїть проти неї. Залежно від того, яке в цієї людини було життя. І від того, яку смерть вона бачить перед собою. Ну що ж, наостанок можу сказати лише, що намагайтеся стояти у світлі, навіть якщо іноді вам доводиться ховати одне плече у тіні, а то іноді й два, та обирайте менше зло, бо як ми уже зрозуміли, цілковитого добра просто не існує, для когось це добро, а для когось просто менше зло.

Класне продовження Пів Короля, навіть не зважаючи на те, що змінився головний діючий персонаж. Все одно читається так само динамічно і невимушено, як і перша частина. Велике сподівання на гарне завершення трилогії у Пів Війни. Аберкромбі для мене, на зараз, один зі стовпів фантастичного оповідання сучасного віку. 10\10