Артур Гейлі пише виробничі романи - твори, в центрі уваги і сюжету яких не стільки люди і персонажі, скільки підприємства, їхнє функціонування, особливості діяльності, труднощі та виклики. І це може бути набагато захопливіше, ніж звучить👀 Власне, моїм першим виробничим романом був «Аеропорт» того ж самого Гейлі, і це було дуже цікаве і динамічне читання про те, як оперує аеропорт у завірюху, яке я із задоволенням проковтнула. Саме тому Гейлі закарбувався мені гідним автором, до якого можна звертатися, коли хочеться почитати не про скло людських страждань, а скоріж про таку собі гру-симулятор ресторану ну або, в цьому випадку, готелю.

Нажаль, «Готель» зовсім не вразив мене. Напевно тому, що саме про його операційну діяльність ми дізнаємося якісь крихти, накшталт окремої людини для перебирання сміття перед спалюванням, яка шукає випадково викинути срібні столові прибори. Затим маємо аж трьох персонажів, лінія яких зав‘язується навколо продажу готелю, а також готельного крадія і навіть постояльців, які намагаються приховати сліди злочину. І авжеж не можна було не додати висотаний з пальцю любовний трикутник та межі етичности одразу на декількох рівнях. Книга на диво концентрується на сюжетних лініях більше, ніж на самому готелі, а сюжети ці доволі примітивні, і, що найнеприємніше, розрішуються вони занадто легко і здебільшого завдяки богу із машини.

Велетенська чєховська рушниця, яка очевидно висить над усім оцим ідеалістичним щастям, стріляє відповідно своїм розмірам, хоча ця подія, як на мене, більше пасувала як зав‘язка виробничого роману, ніж його фінал. І я б з набагато більшим інтересом почитала про це. Але натомість, отримавши прикладом в потилицю наприкінці, залишилась скоріш роздратована, ніж приємно, по-читацьки, шокована.

З хорошого - це все ще легка і динамічна історія, яка не напрягає і не змушує нудьгувати. Втім, і приводів для роздумів або красивих цитат чекати також не варто.
Роман не відбив у мене бажання ще раз спробувати з Гейлі в майбутньому. Але для першого знайомства стовідсотково радила б «Аеропорт».

Приблизно раз на рік я задаю собі питання: ти ж читаєш стільки фанфіків, чого б не спробувати якийсь любовний роман? Минулого року я так читала Емілі Генрі - і всю книгу мріяла, щоб герої припинили пиячити. На цей раз, з рекомендації однієї книжкової блогерки, я вирішила спробувати Елі Гейзелвуд і її янг-едалт в сеттінгу шахів.

Можливо, якби взялась за цю історію хоч на півроку раніше, оцей нещасний шаховий сеттінг не різав би мені очі. Але потяг пішов, і тепер я трохи знайома зі світом шахів (як глядач), тому починаючи з першого турніру головної героїні абсурдність подій мене дуже дратувала. Попри те, скоріш за все завдяки гуморному тону оповіді, десь на 10% я аккліматизувалась до тотальної нереалістичності, ментально перенесла всі події в категорію фентезі і насолоджувалась дуркуватістю того, що відбувається. Втім, починаючи з моменту олімпіади та (вдих-видих) турніру претендентів все настільки вийшло з берегів, що я мала стримувати себе, щоб не перетворити цей відгук на 10 причин, чого все настільки помилково, що навіть образливо.

У романа є також два великих суміжних мінуси.
По-перше, читати про героя, так очевидно списаного з Магнуса Карлсена, дуже незручно. Ніби читаєш фанфішкш про реальних людей.
По-друге, я спромоглася більш-менш прийняти нереалістичність подій, але тотальна мерісьюшність головної героїні від того не стала дратувати менше. Певною мірою навпаки - в контексті реального статусу і рівню жінок в шахах (які навіть згадані авторкою) легкість, з якою головна героїня торує собі шлях і змінює шаховий світ, сприймалась як насмішка над справжніми гравчинямі (та ба навіть гравцями), як обезцінення їхніх зусиль.

Типова для сучасних любовних романів абсурдна гіперболізація також проявляється і в тому, що 20-річний головний герой не тільки освічений, красунчик і найкращій шахіст в історії, а ще й м і л ь я р д е р.

Звісно, хотілося б, щоб у героїні не було проблем з самооцінкою, але тут можна все зручно списати на 18-річний вік. Напевно, саме тому мені більше заходять янг-едалт романи, адже коли персонажі вже 25+, їхню поведінку не можна так легко виправдати гормонами та/або недорозвинутою лобною долею,
Також підбішувала дуже заочна і необоснована закоханіть хлопця в героїню.

А тепер про хороше. Ця історія в першу чергу легка і дуркувато-кумедна, а не серйозно-драматична. До того ж, гумор авторки мені дуже підійшов (сарказм, самоприниження і фурі - ідеальний набір, щоб змусити мене хихотіти). Тому я збрешу, якщо скажу, що не насолоджувалася читанням.
Мене також потішив баланс між романтичною лінією та сюжетом - він схилявся на користь останнього, що для мене завжди плюс, адже історії, де всі тільки і думають про те, хто, як і до кого має почуття, видаються занадто ізольованими від реального життя. Не вірю в таке.

А от головний переламний момент новели розчарував - занадто банальний і істеричний. Накрут головної героїні і її реакції мене бісили, але я не маю права назвати їх нереалістичними. Навпаки, я певною мірою її розуміла. Я також велика поціновувачка майндсету «не хочу нав‘язуватися, я їм не потрібна» і також найбільше боюся людей, яких потребую.

В цій історії нема токсичності, але є багато гумору. Якість тексту притомна і не змушує очі невпинно закочуватися. Романтичний інтерес - приємний, і я мала змогу вловити особистість в його персонажі (що на диво не так часто трапляється в романах).

Але попри те, що я проковтнула історію дуже швидко, і процес цей був здебільшого приємний, я не впевнена, що отримала позитивний післясмак від залегкого і занадто ідеалістичного фіналу (і більше це стосується навіть не романтичної лінії, а загального сюжету).

Проте, можливо, колись пізніше (в час відчаю) я навіть дам Алі Гейзелвуд ще один шанс, її погляд на романтичну історію точно більшою мірою my cup of tea, ніж у тої ж Емілі Генрі.

Наостанок, тримайте рандомний факт про шахи: мати найвидатнішої жінки в історії шахів - українка.

«Ось яким ти виходиш з війни (якщо виходиш із неї живим): голодним, зболеним, самотнім і з купою жалів аж по маківку».

Заключна книга серії про Потрощене море гідно завершила, напевно, найкращу фентезі-історію з прочитаних за останні 2-4 роки (не те щоб я читала багато фентезі в останні роки). Цікавий світ, дуже добре структурований сюжет, добре прописані персонажі - все це як було, так і залишилося присутнім в кожній книзі серії.
Джо Аберкромбі пише фентезі, що бере натхнення у середньовіччі: суворе, про владу і кров; я ж полюбляю своє фентезі футуристичним і з акцентом на моральних дилемах. Можливо, тому саме ця, більш легка підліткова серія добре мені зайшла - вона не перевантажена деталями та інтригами.

Не дивлячись на те, що моє ставлення до персонажів було здебільш поважливо-нейтральним, без емоційної прив‘язаності, яку я зазвичай розвиваю з героями моїх найулюбленіших світів і творів, я з цікавістю слідкувала за шляхом кожного з героїв серії. Братерство, кохання, інтриги, страх і горе - все це довелося пережити разом з ними.

В заключній частині події розвиваються дуже динамічно, навіть іноді зашвидко для мене. Інколи здавалось, що від вдвічі більшого об‘єму «Пів війни»тільки б виграла.

Втім, всі книги серії досить лаконічні, вони не розливаються довгими описанням краєвидів, екскурсами в історію світу та розкриттям героїв через побут. Це не завадило мені відмітити для себе декілька дотепних цитат - автор стріляє прицільно.

Нарешті дуже цікаво була зображена історія цього світу у вигляді ельфів, які колись кинули виклик богу. Читачу не наводять пряму відповідь, але, як на мене, дають достатню кількість чітких вказівок, щоб здогадатися, хто і що сталося в цьому світі. І це відлуння, напевно, найелегантніший момент всієї історії.

Фінал історії Потрощеного моря випромінює письменницький досвід автора - він чіткий, зрозумілий, і при цьому утримує увагу читача до останнього речення. Водночас Джо чітко доносить думку, що ніщо не закінчено. Ніщо не може бути закінчено. Завжди будуть війни, і все, шо ти можеш зробити, це бути обачним і готуватися.


P.S. Окрема подяка за якість видання. Наскільки ж приємно читати книгу, яка легко розкривається на будь-якій сторінці! Відступи, папір, вага, шрифти, не кажучи вже про ілюстрації - все це додавало тільки приємностей під час читання.

«Отож пряди й не пророкуй»

«Кассандра» - це коротесенька і легка п‘єса, в якій можна знайти нескінчене поле для дискусій.

Древньо-грецька віщунка Кассандра з Трої у Лесі осучаснена. По-перше, вона суб‘єкт. По-друге, вона розумна, самодостатня і гостра. Та сама
жінка, яка шарить, але яку ніхто не сприймає всерйоз (ніколи такого не було і от знов).

Я обожнюю, коли в центрі уваги персонаж-пророк, як от Пол Атрід в «Дюні» або Толлівер із «Женця» Шустермана. Безкінечне поле для роздумів, починаючи з того, наскільки доля незмінна, а наша свобода волі реальна, і закінчуючи користю знання майбутнього.

Леся показує, як ми радо дослуховуємося до приємних пророцтв, і відмовляємося чути погані (актуальненько). І хоча персонажі п’єси знаходяться у тотальному запереченні, замкнутому колі «не послухав, а після звинуватив, що наврочила», тему доцільності цих пророцтв можна розкручувати і розкручувати. Адже, якщо віщування, навіть доведене, показує тобі лише наслідки, але не може дати відповідь, які події до тих наслідків приводять, чи є користь від таких пророцтв і чи варто приймати рішення спираючись тільки на страх уникнути жахливого фіналу.

В п‘єсі також є чарівні діалоги на тему правди і брехні, патріотизму і волі, упертості і примирення. Після окремих реплік Касандрі залишалося тільки додати: «Раунд!».

Взагалі мене одночасно заворожує і жахає ефект самовтілюваного пророцтва. Воно - як дивитись на палаючий Нотр-Дам. Ну або в цьому випадку Трою.

Кращої ноти для початку подорожі з перевідкриття шкільної класики й бажати не можна.

«Коли світ не відчуває вашої присутності — вас не існує.»

Все-таки я не фанат іронічного фентезі, а саме таким скидався і в подальшому виявився всесвіт Дискосвіту Террі Пратчета. Після багаторічного облизування на шикарні видання книг Террі у Старого Лева та минулорічного вдалого знайомства з «Добрими передвісниками» я все ж таки наважилась спробувати, і точкою входу в світ, який складається з більше ніж 30 книг, цілеспрямовано обрала цикл про Смерть, як найбільш концептуально цікавий і найменш іронічний.

Сюжет обертається навколо неприкаяного хлопа Морта, якого забирає до себе в учні пан Смерть. Хлопець знайомиться з побутом Смерті та потроху переймає на себе його обов‘язки, а пан Смерть тим часом намагається втомити незрозумілу спрагу до людського життя.

І все це звучить як шикарний синопсис для цікавої історії з екзистенціальними конфліктами і великою кількістю потужної драми. Але нічого з цього читачу не судитиметься отримати, бо - іронічне фентезі. Моя головна проблема в його жартівливому і несерйозному настрої. Велику кількість часу герої роблять буденні речі, і навіть коли трапляється щось надзвичайне, цікаве та екстраординарне - тон оповіді та й поведінка персонажів настільки буденна і легковажна, що жодна подія (навіть смерть) не викликає хвилювання.

Герої у Пратчетта анекдотичні, карикатурні, особливо жіночі персонажі. Тому я не відчувала до них нічого, окрім періодичного роздратування.

Дискосвіт здався мені нецікавим, адже в ньому понамішано усього різного, але жодної концептуальності не простежується. Ну так, планета пласка, і можна з неї впасти, ха-ха. Так, тут існують сертифіковані грабіжники і вбивці, але невідомо чому. Інші раси, боги, чаклуни, королеви і піраміди - в цьому фентезійному світі забагато крихітних приколів і жодної системності, а тому в моїй уяві це скоріш абстрактне «можливо-все» місце, ніж продуманий оригінальний фентезійний всесвіт.

Головний і величезний плюс - це дуже гарно написано. Я не очікувала, що виписуватиму стільки цитат. Втім, в іншому контексті вони могли б мати набагато більшу силу.


Отже, спроба втекти в іншу реальність не вдалась. На жаль, це не концептуально потужні і актуальні світи Ніла Шустермана, або чарівні казкові світи Діани Вінн Джонс. Але мужу визнати, що я це підозрювала ще до того, як починала читати, тому в цьому випадку «справа не в тобі, а в мені».