📝«Видатна була родина, а видатність і занепадає також видатно»

Дуже складно влучно розповісти про «Wicked» Маґвайра. Книга мені сподобалась, але я також прекрасно розумію, чому у більшості вона може викликати абсолютно протилежну реакцію. В ній є цілій ряд об‘єктивних нелоліків, через які я також поставила не найвищу оцінку. Але одна з головних вад книги, на диво, виявилася якраз тим, що мене в ній причарувало.

Перше і головне, що треба розуміти про цю книгу – вона буде в усьому відрізнятися від своїх адаптацій в кіно і на сцені. Починаючи від сюжету і закінчуючи загальною атмосферою і головним фокусом.

Я обожнюю коли і книга, і адаптації хороші, але асолютно різні. І це саме такий випадок. Багато людей скаже, що адаптації взяли сирий хаотичний матеріал книги і зробили з них повноцінну, міцну, логічну історію з приємними персонажами - і будуть праві. Але також адаптації зробили більш типову, звиклу історію, і те, що пропонує оригінальна версія, навіть попри свою безперечну сирість, видалося мені оригіналтнішим і свіжішим.

Як часто і дуже влучно зазначають, мюзікл і фільм - це скоріш дизнеївська казка, коли оригінальна книга нагадує версії казок. Атмосфера в ній темна, відверта, навіть жорстока, текст досить сухий, а гумор – чорний.

Ельфаба у Маґвайра – не чарівна зелена дівчинка, а дійсно дитина, яку легко сплутати з монстром: вона має гострі зуби і при народженні відкусила одній з бабів пальця; вона тусила з лісним монстром, а першим її словом було «жахіття». Більше того, доросла Ельфі також дуже неприємна людина в першу чергу через своє ставлення до близьких і оточуючих. Вона наче піклується про загальне добро і права тварин, але постійно робе боляче найближчим людям.

Головна відмінність і головний «недолік» оригінальної історії – друга її половина не розвивається, а стагнує, або навіть знічується. Там, де у будь-якій «хорошій» історії мала б бути боротьба з системою, у Маґвайра – відступ і втеча. Ельфаба ламається, замикається, фіксується на внутрішньому, особистому і перестає цікавитися подіями світу Оз. А з тим, дійсно перетворюється на Злу Відьму – жінку, яка зневажає оточуючих, яка дивиться всередину частіше, ніж назовні, яка зациклюється і керується тільки цими своїми обсесіями.

У сучасному світі, де кожний намагається стати головним героєм свого життя, Ельфі – освіжаючий контраст, бо вона активно прагне уникнути цього. Саме в цьому для мене головна унікальність твору, яка цілком зрозуміло відвертає від історії багатьох, але мене, навпаки, хоч і здивувала, але потішила.

Ця книга радше про внутрішню екзистенційну кризу, ніж про супротив системі. Але вона не романтизує цю зацикленість на собі, а попереджає, до чого така зацикленість може призвести.

Так, історія Злої Відьми Заходу від Маґвайра сира, хаотична, не зібрана до купи, all over the place. Вона хапається за купу тем, як от авторитаризм, релігія, права людини, природа зла, що таке є та душа, – і покидає всі їх без відповідей.
Але це скоріш ugly beauty, ніж вада і недолік.

«Але кожна щаслива душа – то наше майбутнє»

Коли я купляла книгу, я не дуже розуміла про що вона, окрім загального психологічно-соціалогічного напрямку і, зізнаюсь, повелась на цікаву назву.
Зараз, закінчивши читати, я все ще гадки не маю, про що саме була ця книга.

Спеціалізація авторки – соціологія, але більше ми про неї нічого не знаємо. І, щиро кажучі, соціологічні дослідження тут обмежуються тільки однією-двома загальними фразами-висновками, з яких авторка розпочинає свої есеї. Тому на кожне «говорить соціологія», так і кортіло спитати: а ця соціологія з нами в одній кімнаті?

Я не знаю, чому це взагалі було видано. Всі яесеї закороткі, і більше нагадують потік свідомості незнайомої мені людини в дописах на фейсбуці. Якість текстів – наче я писала :) Більшість з них не мають чіткої думки або лінії викладу, і розповідають як мусить бути в ідеальному сферичному світі в вакуумі.

Також очікуйте на гумор в стилі мема хей кідс і просто невідредагований текст, через який мій мозок часом підвисав: фрази «ВИ можете… пекти хліб, як ТВІЙ прадідусь»
або «Андерсон писав» (без вказання який саме Андерсон і хто він в біса такий, щоб його цитувати).

У збірці нема унікальних думок або хоча б цікавого досвіду, нема експертизи, немає аргументованих або кмітливих роздумів, і нема краси тексту.

Всі тексти звучать як мотивуючі промови про успішний успіх із серії «не будьте бідними», а не соціологічний аналіз, і цим неймовірно бісять. Чого соціологиня розповідає мені, що толерантність токсична і зверхня, і треба замість неї «щиро любити»? Взагалі, друга половина есеїв з накопиченним неймдропінгом бога починає скидатися на проповідь.

Багато текстів зводяться до порад із серії: «Депресія? Порадій». Авторка демонструє глобальне делулу і через всю книгу повторює: «дивіться, як добре живуть данійці/австрійці, а давайте так само жити.

Ось ще кілька її порад:
- замість того, щоб «наїдатися» на свята, купіть квиток на балет в партер;
- інвестуйте в роботи відомих українських митців;
- започаткуйте газету в своєму місті/селі;
- зробіть все можливе, щоб не бути бідними в старости (але також не заганяйте себе на роботі і більше відпочивайте);
- «Хай Бог помагає!»

Моя проблема навіть не в самих ідеях — в свої більшості вони порядні: соціалізуватися, розвивати інфраструктуру, ставити радощі в пріоритет тощо. Але оцей мрійливий виклад, наче це все так легко зробити, і повна відсутність розуміння витоків тих чи інших проблем неймовірно дратували.

З хорошого: сподобались есеї про халабуди, Краматорськ і єврейську спадщину. От і все.

«А коли наші зустрічі закінчаться, ти матимеш право, чи краще сказати – обов‘язок написати книжку й продати її тому, хто запропонує найвищу ціну. Наголошую, найвищу ціну. Монік, я наполягаю, щоб у переговорах щодо гонорару ти була безпощадною. Нехай тобі заплатять стільки ж, скільки заплатили б білому чоловікові».

Мені давно цікаво було познайомитися творчістю Тейлор Дженкінс Рід: її книги популярні у масового читача, і при тому більш начитані блогери також хвалили її за якість тексту. Тому в мене окреслились досить чіткі очікування – не витвір мистецтва, але якісно написана, цікаво і жвава історія. І власне саме це я і отримала.

«Евелін Г‘юґо» – історія, яка ідеально пасує до подорожі, в дорозі я всю її і проковтнула. Вона дуже легко читається; події розгортаються динамічно. Це та книга, з якою можна просидіти всю ніч, щоб дізнатися, як все обернеться. Яскравий сеттінґ Голлівуду другої половини 20-но сторіччя не може не інтригувати, а головна персонажка – непересічна і сильна жінка, про життя якої дійсно цікаво дізнатися якнайдетальніше.

І все було б ідеально, але десь на третьому чоловікові почала розгортатися ДРАМА, і вона виявилась якоюсь занадто мелодраматичною, шаблонною, такою, від якої трошки закочуєш очі. Власне, через це історія доволі швидко почала сприйматися, як той самий голівудський фільм – красиво, але занадто банально.

Це все ще шикарне розважальне читання, і я тішуся, що воно популярне, адже ця робота Рід в мільйон разів краще Колін Гувер (не читав, але засуджую) і на три голови вище тої ж Емілі Генрі.

Моя улюблена деталь – те, як авторка презентує 2 типи справжнього кохання. І. Авжеж я з тих, хто також (пояснювати, чому «також», буде спойлером, тому облишимо) без роздуму надав би перевагу саме такому коханню, як було Евелін з Гаррі.

Обов‘язково почитаю інші твори авторки. Певна, вони мають бути не менш розважальними.

📝«Як було — вже не буде, а як буде — невідомо, замішані на страху планування та інстинкті виживання незримі сили дають енергію рухатися, не падати духом».

Ця книга - збірка інтерв‘ю із жінками, чиє життя так чи інакше змінила війна. Більшість з них - досить відомі публічні фігури, які роблять вагомий внесок у боротьбу України: наприклад, Пташка, Тата, Влада Ліберова або та дівчинка-чемпіонка світу з шашок, яка грала з перехожими за донат. Можливо тому здавалося, що деякі з цих бесід я вже читала. Також у книзі є й більш «звичайні» історії - наприклад, жінок, які певний час були в окупації.

Таке нечасто трапляється, але найбільше моє захоплення від книги - це її дизайн. Він неймовірний: кольори, ілюстрації, шрифти і верстка - все це дуже модерно, але лаконічно і дуже доречно темі війни.

Дуже важливо, що реальні історії реальних людей не тільки документуються і висвітлюються в ЗМІ, але й друкуються на папері, перетворюються в фізичний об‘єкт (в цьому випадку ще й дуже красивий).

Ця невеличка казка — переказ п‘єси бельгійського письменника і Нобелівського лауреата Моріса Метерлінка. Взагалі я хотіла прочитати оригінальну п‘єсу, але переплутала і купила не ту версію.

Дуже важко оцінювати переказ, адже ти не розумієш, чи певні моменти невдало перенесені з оригіналу або опущені, чи їх не було взагалі. До того ж складно давати відгук на дитячу літературу: не можна імітувати дитяче сприйняття книги.

Я бачила дуже позитивні відгуки людей, які натрапили на цю історію в дитинстві і яких вона дуже вразила і навіть обернула на затятих читачів.

Щодо мене, ані історія, ані ідея мене не вразила. Головний герой видався неприємним, його сестра тільки щось вигукує на фоні час від часу; сюжет — хаотичний, а виклад — уривчастий. Ідея про душі предметів цікава сама по собі, але її інтерпретація мені не зайшла, особливо частина про Ненароджених дітей: маю особисте переконання, що з таких ідей потім може зародитися сприйняття абортів як вбивства.

Потішила тільки частина про Сад Блаженств, дуже дотепна і красива.