Хочу по-перше відмітити, що ця книга одна з небагатьох, яка заслужено отримала від мене 5/5 (о, я досить вимоглива, повірте), це книжка про життя.

Часом мені здавалося, що героям іноді просто потрібно поговорити і все б вирішилося, що вони занадто інфантильні, занадто... горді?
Але... коли я ловила себе саме на цих думках, я просто усвідомлювала, що в більшості своїй людство так і влаштоване, людям важко говорити про свої травми, проблеми, про свої претензії. Аби говорити словами через рот потрібно мати неабияку сміливість, у кожного з нас є страхи і це природно, це нормально, що іноді нам важко просто поговорити, а не замикатися в собі і нести всю непосильну ношу лише на своїх плечах без можливості делегувати частину цієї ноші комусь. Тому саме цей аспект дав мені класне розуміння персонажів, вони стали для мене живими.

Авторка майстерно підіймає питання расизму, нацизму, лгбт, інвалідності, аб’юзивних стосунків. Вона дуже реалістично змогла змоделювати ці ситуації в книзі.
Вона показує нам розвиток та становлення персонажів, їх шлях, ідеї, які ними рухали і акцентувала увагу на тому, що ідеї часом можуть бути досить звичайні і примітивні, і це ок.

Вона дуже цікаво підходить до концепції любові та безпосередньо кохання, гортаючи сторінку за сторінкою читача буквально огортає атмосфера кохання або ж... любові(?) вона нам подає її як явище, яке може бути різним, всеохопним, яке може штовхати на різні вчинки і яке часто важко розпізнати, а ще говорить нам про те, що кохання не завжди слід розуміти в класичному контексті цього слова, адже в якомусь розумінні у Сема, Сейді та Маркса було необ’ємне взаємне кохання.

Окрему увагу слід приділити Марксу (приборкувач коней🥹❤️‍🩹), його не дарма називали другорядним персонажем, навіть він сам себе так називав, він не виконував основних місій і не був головним в цій історії, але він був головним в серцях Сема та Мейзер, він дійсно був рушієм всіх їх взаємостосунків і рушієм певним чином цієї книги. Це персонаж у якого закохуєшся, щирий, відвертий, відкритий, позитивний, він вмів зцілювати людей, він заслуговує місця у ваших серцях, так-так, ваших, читачі!

Не можу не сказати, що я була досить упереджена до цієї книги так як весь сюжет побудований довкола створення ігор, а я не сильний фанат гейміндустрії та й не сильно в цьому розбираюся, але це було захопливо, авторка змогла передати через ці ігрові аспекти багато всього.

Ну і звісно не можу не подати кілька важливих цитат:
1. Альтернатива апропріації — це світ, у якому білі європейці створюють мистецтво для білих європейців, у якому є лише покликання на білих європейців. Замініть африканську, азійську, латинську чи іншу культуру на європейську. Світ, де всі сліпі та глухі до будь-якої культури чи досвіду, який не є її власним. Я ненавиджу цей світ, а ви? Я жахаюся цього світу, і я не хочу жити в цьому світі. Мене буквально не існує в ньому — як людини змішаної раси.
2. Той самий світ, — подумала вона, — але я інша. Чи це інший світ, а я та сама?
3. Перемога — це визнання того, що є забіги, у яких людина не може перемогти.
4. Їй здавалося, що вона досягла мети. Але життя завжди продовжується. Завжди будуть нові ворота, крізь які треба пройти. (Допоки їх не стане.)
Вона пройшла через ще одну браму.
Що таке брама?
Дверний отвір, — подумала вона. Портал. Можливість перейти в інший світ. Можливість увійти у двері й переродитися на щось краще, ніж ти був раніше.
5. Відеоігри не роблять людей жорстокими, мабуть, вони помилково дають їм уявлення про те, що можна бути героєм.

Ця книга наситить вас різними емоціями та переживаннями, різними сенсами та ідеями і безпосередньо точно дасть вам харч для мозку, дасть поштовх щось переосмислити та проаналізувати.
Тому моя щира рекомендація усім, кого я змогла зацікавити, а кого не змогла то спробуйте зацікавити себе самі і хоча б спробуйте її почитати🙌🫀

Джей бісів геній, я не стомлюся це повторювати! Книга просто ∞/10💘
Так крутити сюжетом, так гармонійно розвивати і розкривати сюжет та персонажів це просто дуже майстерно, якщо шукаєте якісне жорстоке дарк фентезі, то вам сюди, однозначно найкраще (поки) фентезі особисто для мене, вартує кожної хвилини, таку бурю емоцій при прочитанні (особливо в кінці книжки) у мене ще не викликали. Дуже пропрацьований та деталізований світ, реальні, живі персонажі

Реквієм по мрії це та сама правдива історія про зламаних людей, зламані душі та зламані мрії.
Момент, де Гаррі купив мамі телевізор був таким знаковим, саме діями він намагався показати Сарі, що цінує її, адже він не міг висловити словами хоч якусь вдячність їй, тому знайшов свій спосіб.
Віра Сари у марні надії, вона так хотіла уваги і любові, яку їй було ні від кого отримати, ці такі інфантильні та дитячі мрії такі живі та болісні. Вона дійсно чекала на те, щоб почати жити💔
Спроби Меріан запевнити себе, що вона в порядку це як класична історія людини з проблемами продовжувати вірити в те, що вона сильна, вона з усім впорається...
Ця історія про людей у безвиході, травмованих людей, яким бракувало просто розмови, розуміння, любові. Про людей, які були чужими/інакшими, про людей, які піддалися своїм слабкостям. Про людей, які не вміли і не знали як піклуватися про своє ментальне здоров’я.
Це історія про травмовані душі, які намагалися залатати свої діри хоч якимось чином❤️‍🩹

Таксь, ну погнали якось охарактеризувати цей текст!

Що можу сказати, мені дуже імпонує як майстерно Поланік тримає увагу читача, його стиль це щось🤌
Він вміє викликати різноманітні емоції, текст це буквально дуже організований хаос.
Вся книга буквально складається з протиріч і просякнута впливом патріархальних установок на соціум.
Ця книга про самоідентифікацію. Дай мені хоч щось у цьому йобаному світі, що є саме тим, чим здається!
Але це не про банальні пошуки себе, це буквально про саморуйнацію.
Книга про невидимий біль, невидимі я, невидимих монстрів.

Свобода — це міф?

Краса = влада. Влада -> втрата себе.
Ти не належиш собі. Як тільки ти отримуєш владу, славу, популярність то ти втрачаєш право на життя, тепер ти належиш усім, але тільки не собі, у тебе немає вибору. (Але вибір є завжди! Скажете ви?)

Відвертість, відвертість і ще раз відвертість це про Поланіка!
Де я в цьому світі? Хто я в цьому світі? Я це те, що я люблю, я це те чим я займаюся? Це я? Чи це таки не я? Як зрозуміти хто я, якщо у мене немає права на самостійний вибір?

Що таке біль? (Батьки?) Що таке втрата? (Себе?)

Це здається трохи трудомістким, але нам усім є від чого тікати. І коли я кажу «ми», то маю на увазі всіх на світі.
Тож... Шеннон тікала від себе, але їй це так і не вдалося.

Чак не веде вас за ручку сюжетом своєї книги, він буквально штовхає вас у цю прірву сюжету, чесно, прямо, відверто.

Ловила іноді себе на думці наче я читаю чийсь щоденник (себто нашої Шеннон).
Це був незабутній досвід, твісти Поланіка це щось.
Цей патріархальний капіталістичний світ до добра не доведе🫠

Щоб побачити, чи зможу впоратись, я хотіла змусити себе знову зростати. Розірвати свою зону комфорту.

Моя трансформація. Ось було моє життя, яке почнеться заново, спочатку. Цього разу я могла б бути великою нейрохірургинею. Або могла б стати художницею. Ніхто не перейматиметься тим, який у мене вигляд. Люди просто бачитимуть моє мистецтво, те, що я зробила, а не лише те, яка я на вигляд, і люди мене любитимуть.
Наостанок я подумала, що нарешті знову зростатиму, видозмінюватимусь, адаптуватимуся, еволюціонуватиму. У мене будуть фізичні перепони.

Дай мені звільнення.
Мені набрид цей світ виглядів. Свиней, що лише здаються жирними. Сімей, що лише здаються щасливими.
Дай мені позбавлення.
Від того, що лише здається щедрістю. Що лише здається любов’ю.
Спалах.

Класичний Поланік!
Ламає мозок, захоплює та тримає увагу, ну як завжди, по класиці.
Біблійні мотиви, ну куди ж без них у його книгах.
В цій книжці ми знову не можемо оминути тему самоідентифікації, намагання зрозуміти і знайти себе в досить переломний момент, не за власним бажанням, а лише тому, що так склалися обставини? О тааак, це сюди.
Влада розбещує. Абсолютна влада розбещує абсолютно.
Чи можемо ми бути такими ж неупередженими, коли отримуємо вдооосталь влади, якими вважали, що зможемо бути в такій позиції?
Ніхто не бажає визнати, що ми залежні від музики. Це просто неможливо. Ніхто не залежить від музики, телебачення і радіо. Нам потрібно більше: більше каналів, більший екран, більша гучність. Ми без цього не можемо — але ж ні, залежних немає.
Що ж, всі ми, безперечно, тією чи іншою мірою залежні від швидкого дофаміну👀
Є дещо страшніше, ніж знайти своїх дружину та дитину мертвими. Наприклад, спостерігати, як їх повільно вбиває світ. Спостерігати, як твоя дружина старіє, втрачаючи інтерес до життя. Спостерігати, як твої діти відкривають для себе все те, від чого ти намагався їх уберегти. Наркотики, розлучення, конформізм, хвороби. Усі ці приємні чистенькі книжечки, музика, телебачення. Розвага.
Усе, що мені залишилося — можливо, єдиний спосіб здобути свободу, — це зробити те, чого я не хочу. Прийняти своє покарання. Я мушу постати проти самого себе. Це протилежно прагненню до щастя. Я маю зробити те, чого найбільше боюся.
Що ж, свобода — це рабство? Також Поланік неодноразово робить великодки на 1984, частково викривляючи та висміюючи деякі парадигми, апелюючи до того, що можливо Старший Брат діє по-іншому(?)
Ви — культурне середовище. Носій.
Дехто досі вважає, що сам керує своїм життям.
Ви одержимі. Ми всі — переслідувачі й переслідувані.
Щось чужорідне завжди живе через вас. Усе ваше життя — лише засіб пересування, який доправляє це щось на землю. Злий дух. Теорія. Маркетингова кампанія. Політична стратегія. Релігійна доктрина.
Що ж, так чи інакше нас справді визначає середовище, хто ми насправді, хто ми без цього усього, чи... це все і є ми?

Це однозначно в стилі Поланіка, якщо вам подобається його стиль, то і цей його текст вас захопить, проте спочатку як це часто буває у Чака текст досить незрозумілий, і ти не зовсім розумієш як щось трактувати, але як я колись вже охарактеризовувала інший його текст, так скажу і тут: його тексти це організований хаос!