Фієста. І сонце сходить

Красива і водночас сумна історія про втрачене покоління, заснована на реальних подіях життя Ернеста Гемінґвея.

Втрачене покоління, покалічені війною персонажі, що зализують свої рани, шукають порятунку в алкоголі чи намагаються забутися в численних любовних стосунках. Саме після цього роману "втрачене покоління" стало популярним мистецьким терміном.

Герої роману – фізично чи морально травмовані Першою світовою люди, дезорієнтовані в цьому світі. Їм немає чого втрачати, тож кожен вчинок персонажів – раптовий, рішення – невимушені, мандри – спонтанні. Вони можуть запросто зірватися з місця, поїхати світ за очі та блукати без конкретної мети.

Розгортання дії легке: подорожі друзів, любовні перипетії, риболовля, корида, танці до ранку, ревнощі, ріки алкоголю – усе це на тлі атмосферних французьких та іспанських пейзажів. Та попри простий сюжет, героям Гемінґвея, їхнім постійним пошукам свого місця у світі хочеться співчувати та співпереживати. У "Фієста. І сонце сходить" закладено багато життєвих цінностей та філософської глибини, а про кожну цитату можна писати окремо, тож лишаю тут улюблені:
.
Не можна піти від самого себе, переїжджаючи з місця на місце.
.
Я не можу змиритися з думкою, що життя проходить так швидко, а я не живу по-справжньому.
.
Мені все одно, що таке світ. Все, що я хочу знати, це – як в ньому жити.
.
Розумієш, Барнсе, саме тому що я дуже багато пережив, я тепер можу так добре всім насолоджуватися.

Цей роман розповідає про післявоєнне «втрачене покоління», про «пропащих» людей, розчарованих та травмованих. Свій біль вони гасять алкоголем, розвагами, шукають відраду в нічних вулицях Парижа та мандрівках, шукаючи тепло в інших людях.

«Такі вечері, як ці, мені добре запамʼяталися ще з часів війни. Коли багато вина, всі забувають про небезпеку і відчувають, що все одно ніхто не в змозі відвернути те, що має неминуче статися»

От і відбулося моє довгоочікуване знайомство з Гемінґвеєм. Одразу скажу, що досі не визначилася, чи сподобався мені цей роман. Причиною моєї невизначеності стала невідповідність моїх очікувань щодо книги.

У цій історії я хотіла побачити людей, які пережили війну, і зрозуміти, як це вплинуло на їхню психіку.
Хотілося більше рефлексії від самих героїв, але це згадувалося лише в деталях, яких мені виявилося недостатньо. Я не могла співпереживати персонажам, бо мало розуміла їхню долю.

Маленькими крупинками по тексту можна зібрати лише історію Джейка Барнса - саме його очима ми бачимо все в романі.
Проте, відклавши надії та сподівання, я просто продовжувала читати, намагаючись отримати задоволення. В результаті у мене вийшло! Дуже сподобалося, як пише автор, однозначно впізнаваний стиль. Персонажі були грубими, і не можу сказати, що викликали позитивні емоції, але їхня щирість чимось таки підкуповує. Також мене вразили соковиті описи кориди та атмосфера Іспанії, які автор прекрасно зміг передати на сторінках книги.

Оцінивши цей роман на 7/10, можу впевнено сказати, що дам ще один шанс творчості Гемінґвея.