Вона схожа на стару фотографію: трохи вицвілу, місцями нечітку, але живу. Від неї пахне Парижем, кавою, бідністю, молодістю і тим дивним відчуттям, коли людина ще не стала легендою, але вже носить її в собі. Мені дуже сподобалась атмосфера. Оцей Хемінгуей без пафосу: голодний, закоханий у життя, у місто, у письмо. Тут мало гучних подій, зате багато настрою. Прогулянки вулицями, розмови в кафе, випадкові зустрічі, творчі сумніви вусе це читається так, ніби сидиш поруч із ним за маленьким столиком десь у Парижі. Але водночас книга не для всіх. Вона повільна, дуже спогадова, інколи навіть хаотична. Деякі моменти хотілося прожити глибше, а деякі навпаки трохи скоротити. І все ж у цьому є її шарм: це не ідеально відшліфовані мемуари, а шматочки пам’яті, які зберегли тепло часу. Для мене це була дуже атмосферна, тиха книга під особливий настрій. Не вау на все життя, але точно та історія, після якої хочеться купити квиток у Париж, сісти біля вікна з кавою і хоч на годину уявити себе героїнею чужих спогадів.

красива, сумна, тягуча історія про «втрачене покоління». якщо ви любите стиль Гемінґвея, обов'язково читайте💚

чудова збірка короткої прози💚

я так довго чекала на це перевидання! радію, що його зробили. для мене це дуже важлива книжка!

Я зрозуміла цю книгу тільки у дорослому віці. Бо коли проходила цей твір у школі, він не справив на мене такого враження. У цій книзі автор змальовує боротьбу людини із морем та власною долею. У ній зображено незламність людського духу.

Книга доволі нудна, якщо брати до уваги місто, в якому відбуваються події - потрібно мати талант, щоб так знудити повсякденний Париж. Але оцінку ставлю високу за старого Хема та за чудове, ароматне пакування магазину🥰

Спершу про хороше: враження позитивне, особливо від кінцівки. Багато ситуацій легко можна віднайти у своєму житті й винести для себе нову поживу для роздумів :) З того, що не сподобалось: можливо, вона занадто коротка. Я б хотів більше деталей, прожити досвід героя дещо глибше. Однозначно рекомендую

«Фієста. І сонце сходить» — перший великий роман Ернеста Гемінґвея, який став маніфестом "втраченого покоління", молодих людей, які пережили Першу світову війну і не змогли знайти себе в мирному житті. Це твір, сповнений зовнішнього динамізму — корида, подорожі, вино, танці — але за цією яскравою оболонкою криється глибока внутрішня спустошеність і самотність. Стиль Гемінґвея тут уже сформований: короткі речення, емоційна стриманість, відмова від зайвих прикрас, але саме це й створює враження суворої, майже документальної правди. Він не виголошує — він показує, дозволяє читачеві самостійно дійти до болю і прозріння. У центрі роману — нещасливе кохання між Джейком Барнсом і леді Брет Ешлі, яке неможливе через фізичні й душевні рани. Але головне — це атмосфера: Париж, Памплона, вино, розмови — і той порожній, злегка п’яний смуток, який неможливо приховати жодною фієстою. Цей роман — не про втечу від війни, а про спробу жити після неї. Гемінґвей не моралізує, він дає голос поколінню, яке більше не довіряє високим словам, але ще шукає істинне життя. «Фієста» — це тиха елегія безгеройного часу, що звучить актуально і сьогодні.