Ернест Гемінґвей

Красива і водночас сумна історія про втрачене покоління, заснована на реальних подіях життя Ернеста Гемінґвея.

Втрачене покоління, покалічені війною персонажі, що зализують свої рани, шукають порятунку в алкоголі чи намагаються забутися в численних любовних стосунках. Саме після цього роману "втрачене покоління" стало популярним мистецьким терміном.

Герої роману – фізично чи морально травмовані Першою світовою люди, дезорієнтовані в цьому світі. Їм немає чого втрачати, тож кожен вчинок персонажів – раптовий, рішення – невимушені, мандри – спонтанні. Вони можуть запросто зірватися з місця, поїхати світ за очі та блукати без конкретної мети.

Розгортання дії легке: подорожі друзів, любовні перипетії, риболовля, корида, танці до ранку, ревнощі, ріки алкоголю – усе це на тлі атмосферних французьких та іспанських пейзажів. Та попри простий сюжет, героям Гемінґвея, їхнім постійним пошукам свого місця у світі хочеться співчувати та співпереживати. У "Фієста. І сонце сходить" закладено багато життєвих цінностей та філософської глибини, а про кожну цитату можна писати окремо, тож лишаю тут улюблені:
.
Не можна піти від самого себе, переїжджаючи з місця на місце.
.
Я не можу змиритися з думкою, що життя проходить так швидко, а я не живу по-справжньому.
.
Мені все одно, що таке світ. Все, що я хочу знати, це – як в ньому жити.
.
Розумієш, Барнсе, саме тому що я дуже багато пережив, я тепер можу так добре всім насолоджуватися.

Історія про Старого і Хлопчика. Історія котра розбила мене вщент.Книга котра викликає емоцію від надії до повного розчарування і назад.

Сюжет максимально простий: Старий ходить в море риболовити і ось вже 84 дні не має ніякого улову. Хлопець,котрий раніше рибалив разом з ним,піклується про старого,але в море ходить лише з батьком тепер.
І от на 85 день,у Старого клює. Це велетенська риба,невиданих донині розмірів. І починається боротьба Старого рибалки з його уловом.

Я не фанат класики,далеко не фанат,та мені на стільки сподобалася ця проста,на перший погляд,історія. Вона має такий глибинний сенс. Вона не тільки про виживання. Вона і про жертву,про відданість своїй справі,про життя,про відчуття і почуття

А те,як Гемінґвей описував море. Здавалося,я чула кожну хвилю,бриз, звук весла по воді і шурхіт канату по мозолистій долоні старого.

Книга котра розчулила мене до сліз своїм закінченням. Прочитала за присяд,а відбиток лишається на довго.

Книга про найстрашніше у світі, про війну, але найгірше те що ця війна громадянська, коли ворогом може бути тобі твій родич. Дуже серйозна література, яка змушує тебе думати, пам'ятати, такі книги після прочитання не забуваються, бо в них відображена не просто історія, а правда життя.
Мені здається якби цю книгу читали свідомо всі, то війни б ніколи не було ніде більше.

Автор не пише про жахіття війни, щоб зробити історію моторошною аби було цікавіше читати, ні, він пише саме про життя у війні, те як люди думають, як сприймають кожен день, і таке життя абсолютно відрізняється від життя в миру. І люди що не знають що таке війна, читаючи, не зрозуміють усіх тонкощів та жаху в тексті, бо просто не мають досвіду.
Автор описує громадянську війнув в Іспанії коли країна поділилась на два блоки : комуністичний та фашистський, два зла і треба обирати. З тексту чітко відчувається що автор на власній шкурі відчув війну (бо він був воєнним журналістом). Він вдало підмітив всі психологічні зміни які відбуваються з людьми коли є завдання і розуміння того що кожен день може бути останнім, але ти мусиш, бо від цього залежить подальша доля людей. Мусиш стає важливіше за хочу!

Всі свої враження та емоції від книги мені просто не вистачить місця в дописі, щоб описати. Але останні сторінки та іноді і посередині тексту були мокрі від сліз.
Беззаперечно скажу що такі книги мають бути прочитані кожним, але єдине для цієї цеглинки треба дозріти і бути готовим.
Окремий плюс за якість паперу, відступів тексту на сторінці, дизайну обкладинки, це все створило максимально приємне враження від книги.
Для мене ця книга однозначний топ в моїй бібліотеці!

В центрі книги атмосфера Парижа та письменницькі будні відомого автора на початку його шляху.

У 1956 році Гемінґвей знайшов валізу, яку залишив колись в готелі в Парижі. У валізі були нотатки про його молоді роки і паризьке життя. Саме з них і народилася ця книга, яка побачила світ вже після смерті автора.

До речі, цю книгу рекомендують письменникам-початківцям для натхнення.

🌸 Якщо тобі пощастило в молодості пожити в Парижі, то, хоч би куди потрапив далі, решту життя він уже буде з тобою: Париж - це свято, яке завжди з тобою.

Найестетичніша збірка короткої прози різних років. Як і в інших збірках автора, тут присутні різноманітні локації, багато буденних діалогів, харизматичні персонажі та автобіографічні елементи.

До прози Гемінґвея йдеш точно не по динамічні сюжети чи розвиток подій. Ці оповідання прості, але глибокі, нудні, але захоплюючі. Ними хочеться насолоджуватись, не поспішаючи.

Біографія та цікаві факти про автора заслуговують окремої розмови. Наприклад: його улюблений бутерброд з арахісовою пастою та цибулею 😁

Я читала «Старий і море» в школі, і цей твір мені жахливо не сподобався. З тих пір я не хотіла читати нічого з Гемінґвея.
А це — книжка моєї сестри, якій 15 років і якій тепер ця книжка жахливо не сподобалась)) мабуть, не варто в цьому віці читати ЕГ😅
Тому що тепер мені сподобалось) книжка пішла дуже швидко й легко, прям летіла. Тут немає сюжету - це спогади молодого Гемінґвея про життя в Парижі. Мені здається, це ідеальне занурення читача в атмосферу: всілякі кавʼярні, готелі, ресторани, вулиці Парижа та в кінці ще лижний курорт. Я гуглила й дивилась майже всі місця, які тут згадані.
Тут є цікаві роздуми про його стосунки з першою дружиною, про дружбу, пияцтво, письменницьку справу (дійсно цікаво, може бути корисно тим, хто пише), письменників, з якими товаришував Гемінґвей і ще дивні діалоги ні про що. Але роздуми дійсно цікаві)
Цікавими були розділи про Фіцджеральда - вони сюжетні і з гумором (як і інші в принципі)
Дизлайк за розділ про велич рос літ🤢
Це книжка-вайб, любителям екшену і драми і нелюбителям безсюжетних творів не сподобається😅але передає атмосферу міста краще за «Емілі в Парижі», хоч я в Парижі ніколи й не була:)
А ще книжка надихає вивчати французьку, бо де-не-де ЕГ вставляв цікаві, «смачні» французькі слова, які не передати іншою мовою.

Якщо хочеться чогось повільного, розміреного та водночас ще й пригодницького - ця книга сама така. Поєднала в собі непоєднуване. Однозначно буду перечитувати, що не можу сказати про деякі інші романи Хемінгуея.

«Кажуть, що в кожному є насіння того, що ми маємо зробити в житті, але мені завжди здавалося, що в тих, хто любить жартувати в житті, це насіння присипане якіснішим ґрунтом і краще удобрене.»

Завдяки Видавництву Старого Лева маємо перше українське видання цієї книжки. В оригіналі вийшла вона вперше у 1964, після смерті автора.

Основою стали записки Гема про його життя в Парижі протягом 1921-1926 років. Мемуари написані у формі легкої художньої розповіді про товариство, в якому живе автор, про перші спроби написати вартісний роман, про буденне життя та щасливі роки шлюбу.

Тут і легендарна Гертруда Стайн з її поглядами на життя. Гемінґвей описує походження терміну «втрачене поколінням», яке вперше на загал вжила саме вона. І деталі дружби з Езрою Паундом. І розповіді про Фіцджеральда з його особистими та сімейними негараздами.

Книжка залишає приємний післясмак, яскраво відчутна атмосфера тогочасного Парижу і світу, в якому жив Гем.

«-Нам завжди щастить, - сказав я, як дурень, і не постукав по дереву. А в квартирі скрізь було дерево - стукай скільки хочеш.»

«Воно-то й добре мати талан. Та ще краще бути вправним. Тоді щастя не заскочить тебе зненацька»

Повз естетичні видання творів Ернеста Гемінґвея в українському перекладі від Видавництва Старого Лева неможливо пройти. Тому і скупляла те, що видавали. Але ще зі шкільних років ім‘я Гемінґвея чомусь асоціювалось з нудьгою. При чому з чужих слів. Так я його і не читала. Можливо, воно і на добре вийшло, - приберегла на потім, адже повість «Старий і море» мене зачарувала.

Як цікаво пише автор, який чудовий переклад (передрук видання 1981 року). Неможливо відірватись. Спочатку починаєш шкодувати рибалку Сантьяго, але його цілеспрямованість, практичність, тверезість думки не залишає місця для нарікань на долю. Потім наслідуєш Сантьяго і вже шкодуєш рибину, яка так розумно себе поводить.

Не останню роль в теперішньому житті старого рибалки відіграє молодий хлопчина, його учень. Хоча батьки хлопця не дозволяють йому рибалити зі Сантьяго через нібито безталанність, він залишається вірним товаришем вчителеві. Наскільки б сильним духом не видавався старий рибалка, кожному потрібна підтримка та віра в нього.

До останньої сторінки цікаво чим же завершиться двобій людини та природи і які будуть наслідки.

Талант Гемінґвея перетворив ніби простий сюжет на глибокий філософський твір, який хочеться читати. Не дивно, що «за майстерність у мистецтві оповіді, яку він продемонстрував у повісті, і той вплив, який він справив на сучасний стиль» Гемінґвей 1954 року отримав Нобелівську премію з літератури.

З гордістю можу сказати про цю книгу:"Домучила!"
Чи я її, чи вона мене. Це питання. Але усе вже позаду. 

Чесно, прочитала і не зрозуміла нащо. Ця книга видалася мені нецікавою і нудною. І все б нічого. Адже багато книг трапляється нудних. Так тут є вишенька на тортику, так би мовити. 

Це частина розповіді, де Гемінґвей ледь не зізнається в любові до рос літератури. Мене це тригернуло. І вибачте, говорити, що Толстой і його роман-епопея - краща книга у світі... Ну це взагалі. Він, що, крім рос літератури взагалі нічого не читав!
Можливо, для справжніх фанатів Гемінґвея, це ок. Але я до таких не належу. 

Єдине, що мене зацікавило, то це опис знайомства і дружби із Скоттом Фіцджеральдом. Можливо, тому, що люблю творчістю цього письменника. 

Скільки сенсів можна вмістити на 100 сторінках тексту? Гемінґвей доводить, що все життя. «Старий і море» - це історія боротьби, історія самотності, історія ностальгії, історія циклічності життя.
Знаючи чим закінчиться ця історія, я не могла не дратуватися від тексту. Бо ж історія написана так майстерно, що здається ось-ось і старому вдасться побороти стихію і нарешті дістати трішечки благополуччя. Та хто ж заплатить за скелет рибини? А виходить, що хлопчик, подорослішав і став опорою для чоловіка, який постарішав.
Насправді, я обрала не найкращий час для перечитування цієї книги, вона дуже сумна, незважаючи на всі ті натяки Гемінґвея, що боротьба не марна.
«Людину можна знищити, але її неможливо перемогти».

Читала її ще в школі, а потім і пізніше починала. Але то все не те.

Зараз ця книжка звучить зовсім по-іншому. Ні, шепіт морських хвиль, відлуння боротьби чоловіка з акулами, голоси його і хлопчика ті ж самі. Але я відчула глибину розповіді, її красу.

І я щось пригадала, коли вчителька розказувала про ті el mar та la mar - що рибалки говорили про море в чоловічому роді, а старий так по-любовному, в жіночому.

Це книжка про боротьбу, повагу до природи, її красу, і те, що часом життя дуже несправедливе. Самотність і несподівану дружбу навіть попри велику різницю у віці.

Вкрай мальовнича книжка, в моїй уяві поставала гарною морською картиною з хмарками, туманами, пташками і рибками. А ще, вона сумна і часом меланхолійна, але не надто, щоб набриднути. І в тому всьому вона прекрасна.