Нові відгуки

«Фієста. І сонце сходить» — перший великий роман Ернеста Гемінґвея, який став маніфестом "втраченого покоління", молодих людей, які пережили Першу світову війну і не змогли знайти себе в мирному житті. Це твір, сповнений зовнішнього динамізму — корида, подорожі, вино, танці — але за цією яскравою оболонкою криється глибока внутрішня спустошеність і самотність. Стиль Гемінґвея тут уже сформований: короткі речення, емоційна стриманість, відмова від зайвих прикрас, але саме це й створює враження суворої, майже документальної правди. Він не виголошує — він показує, дозволяє читачеві самостійно дійти до болю і прозріння. У центрі роману — нещасливе кохання між Джейком Барнсом і леді Брет Ешлі, яке неможливе через фізичні й душевні рани. Але головне — це атмосфера: Париж, Памплона, вино, розмови — і той порожній, злегка п’яний смуток, який неможливо приховати жодною фієстою. Цей роман — не про втечу від війни, а про спробу жити після неї. Гемінґвей не моралізує, він дає голос поколінню, яке більше не довіряє високим словам, але ще шукає істинне життя. «Фієста» — це тиха елегія безгеройного часу, що звучить актуально і сьогодні.

Сантьяго — старий рибалка, який виходить у море ловити велику рибу. І це вся фабула. Але за цим — боротьба з природою, собою, часом. Діалоги тут часто йдуть усередині голови героя, і це створює особливу тишу й глибину. Для мене це історія про гідність у поразці. Про те, що головне — не результат, а зусилля. Рекомендую тим, хто втомився — ця книжка не підбадьорює, але очищує

Мені подобається Гемінґвей, не дивлячись на те, що я продовжую низько оцінювати його твори. Подобається його ліричний герой, який завжди здається мудрим, не упередженим, таким, що все і всіх приймає, не засуджуючи. Подобається його почуття гумору, чого я не очікувала тут прочитати, так це смішних моментів. Але навряд чи я захочу повернутися до цього твору. Завжди чула, що це історія про безглуздість війни та про кохання. Чого я тут не побачила, так це кохання. Для мене це просто дві змучені війною людини, які хоч якось намагалися отримати задоволення від життя. Моменти з вбивством дезертира, неповнолітніх дівчаток і розмови навколо них та переймання Кейт своєю вагою та щоб вона не докучала головному герою - жахливі.

Перепони на нашому шляху роблять нас тільки сильнішими. Проте не завжди результат цієї боротьби задовільнить нас повністю. Або може взагалі виявитись провальним. Та все ж, мати змогу жити, то найбільше щастя. Історія кубинського рибака Сантьяго залишило свій позитивний відбиток ще зі шкільних часів. Боротьба у відкритому морі з рибою марлін багато чому нас навчає. Та яка ж завзятість і витривалість чоловіка описується в тексті. Його шлях нібито нагадує життєвий шлях кожного. Щось завжди трапляється, погане чи хороше, коли ти дійсно прямуєш до своєї мрії. І так, якщо тобі не вдається її досягти. Можна завжди розпочати спочатку, але в ніякому разі не здаватись.

«Якщо тобі пощастило жити в молодості в Парижі, то хоч би куди потім занесло тебе життя, він залишиться з тобою, бо Париж – це свято, яке завжди з тобою» 🎭 Книга відчувається як справжнісінький лист-ностальгія до Парижа, яким Гемінґвей жив, дихав і який ніколи не полишав його серця ❤️ Це оповідь про все що ми любимо і не хочемо відпускати: молодість, мистецтво, літературу. Зачіпає все, від тем пошук сенсу в житті до описів будинків – усе це підкріплене короткими і водночас влучними ліричними фразами. Ви можете зробити цей висновок і самі прочитавши його найкоротше оповідання про черевички. 📍 Структура і стиль Гемінґвей розповідає про свої паризькі роки у 1920-х, коли він був ще молодим, маловідомим письменником і жив у скромності, але з великими мріями. Оповідь складається з коротких епізодів, які більше схожі на відбитки пам’яті, ніж на класичний хронологічний сюжет ☕📜. Я б радила українцям відчути і такий досвід, бо в 20-их роках на нашій землі відбувся Голод, спровокований політикою більшовиків, зрозуміло, що не про ніякі мрії і мови не йшлося. Хоча 1920-ті і характеризуються появою Хвильового, Курбаса та Підмогильного (Розстріляне відродження) - це покоління митців було знищене тоталітарним режимом вже у 1930-их. Тобто, я веду до того, що я постійно читаючи Гемінґвея проводила паралелі з нашою історією. Дуже прикро чути зараз думки, що в нас немає свого Камю чи Кафки, коли усвідомлюєш, що всім талановитих в СРСР, які виступали проти зросійщення, просто прибирали( Досить хандри! Повертаємось до книги. Отже, стиль Гемінґвея традиційний – сухий, чіткий, без зайвих прикрас, але при цьому він майстерно передає емоції. Париж у нього – це місто з живою історією, відчуттями, запахом і смаками. 📍 Головні теми 💡 Париж як натхнення Для Гемінґвея Париж назавжди буде школою життя. Саме тут він вчився дисципліні письма, шукав ідеї, спілкувався з іншими письменниками. Він описує місто у різні пори року – від сонячної весни до холодної осені, і кожен момент наповнений особливою атмосферою 🌧️🌿 💡 Літературне братство Гемінґвей згадує таких знакових письменників, як Френсіс Скотт Фіцджеральд, Гертруда Стайн, Езра Павнд. Вони – його друзі, наставники, суперники. Дуже вже запамʼяталися спогади про Фіцджеральда. Він описує його як талановитого, але нестабільного чоловіка, що потерпає від проблем із алкоголем. Ніби і захоплюється, а ніби і заздрить йому) 💡 Життя у бідності «Ми жили дуже бідно, але були щасливі». Молодий Гемінґвей міг дозволити собі лише хліб і вино, але водночас він мав величезний внутрішній світ. Його Париж – це не гламур і розкіш, а ранкові прогулянки, години, проведені за письмом у маленьких кафе, і щасливі вечори в дешевих ресторанах 🍷🥖 📍 Чим твір відрізняється від інших робіт та що мені нагадує Якщо порівнювати «Свято, яке завжди з тобою» з іншими роботами Гемінґвея, то тут він м’якший, більш ностальгічний, ніж у своїх більш жорстких романах («Прощавай, зброє», «Старий і море»). Книга ближча до «Рухомого свята» Джеймса Джойса або мемуарів Фіцджеральда – тут більше філософії про життя, ніж драматичних подій. 📍 Висновок Якщо ви любите літературу, Париж і життя - ця книга для вас. Вона надихає, дарує теплі спогади, навіть якщо ви ніколи не були у Парижі. І щоразу, коли її перечитуєш, це справді відчувається як свято, яке завжди з тобою 🎉📖

Цей роман розповідає про післявоєнне «втрачене покоління», про «пропащих» людей, розчарованих та травмованих. Свій біль вони гасять алкоголем, розвагами, шукають відраду в нічних вулицях Парижа та мандрівках, шукаючи тепло в інших людях. «Такі вечері, як ці, мені добре запамʼяталися ще з часів війни. Коли багато вина, всі забувають про небезпеку і відчувають, що все одно ніхто не в змозі відвернути те, що має неминуче статися» От і відбулося моє довгоочікуване знайомство з Гемінґвеєм. Одразу скажу, що досі не визначилася, чи сподобався мені цей роман. Причиною моєї невизначеності стала невідповідність моїх очікувань щодо книги. У цій історії я хотіла побачити людей, які пережили війну, і зрозуміти, як це вплинуло на їхню психіку. Хотілося більше рефлексії від самих героїв, але це згадувалося лише в деталях, яких мені виявилося недостатньо. Я не могла співпереживати персонажам, бо мало розуміла їхню долю. Маленькими крупинками по тексту можна зібрати лише історію Джейка Барнса - саме його очима ми бачимо все в романі. Проте, відклавши надії та сподівання, я просто продовжувала читати, намагаючись отримати задоволення. В результаті у мене вийшло! Дуже сподобалося, як пише автор, однозначно впізнаваний стиль. Персонажі були грубими, і не можу сказати, що викликали позитивні емоції, але їхня щирість чимось таки підкуповує. Також мене вразили соковиті описи кориди та атмосфера Іспанії, які автор прекрасно зміг передати на сторінках книги. Оцінивши цей роман на 7/10, можу впевнено сказати, що дам ще один шанс творчості Гемінґвея.

Моє захоплення книгами почалося саме із Ернеста Гемінгвея і його твору "По кому подзвін". З перших рядків цієї книги я полюбила цю історію всією душею. Автор зачарував настільки, що часом мені здавалося, що я йду поруч з головними героями поміж дерев і скель, що з ними я сиджу і п'ю вино. Пройшло майже 10 років, але коли я чую лишень згадку про цю книгу, моє серце наповнюється теплом. А також виникає нестримне бажання поринути в цю історію знов. Це чудова історія про відвагу, дружбу і кохання.

Красива і водночас сумна історія про втрачене покоління, заснована на реальних подіях життя Ернеста Гемінґвея. Втрачене покоління, покалічені війною персонажі, що зализують свої рани, шукають порятунку в алкоголі чи намагаються забутися в численних любовних стосунках. Саме після цього роману "втрачене покоління" стало популярним мистецьким терміном. Герої роману – фізично чи морально травмовані Першою світовою люди, дезорієнтовані в цьому світі. Їм немає чого втрачати, тож кожен вчинок персонажів – раптовий, рішення – невимушені, мандри – спонтанні. Вони можуть запросто зірватися з місця, поїхати світ за очі та блукати без конкретної мети. Розгортання дії легке: подорожі друзів, любовні перипетії, риболовля, корида, танці до ранку, ревнощі, ріки алкоголю – усе це на тлі атмосферних французьких та іспанських пейзажів. Та попри простий сюжет, героям Гемінґвея, їхнім постійним пошукам свого місця у світі хочеться співчувати та співпереживати. У "Фієста. І сонце сходить" закладено багато життєвих цінностей та філософської глибини, а про кожну цитату можна писати окремо, тож лишаю тут улюблені: . Не можна піти від самого себе, переїжджаючи з місця на місце. . Я не можу змиритися з думкою, що життя проходить так швидко, а я не живу по-справжньому. . Мені все одно, що таке світ. Все, що я хочу знати, це – як в ньому жити. . Розумієш, Барнсе, саме тому що я дуже багато пережив, я тепер можу так добре всім насолоджуватися.