Скажу одразу — моє враження від книги дуже суб'єктивне, бо цей твір з високої полиці дався мені непросто. Незважаючи на очевидно важку і дуже важливу тему, порушену в цій книжці, мені було нудно і, якби не потреба дочитати на книжковий клуб, я б її не дочитувала.
Сюжет крутиться навколо Сет — колишньої раби, яка намагалася вбити своїх дітей, аби вони не потрапили в рабство. Одну з них їй все ж вдалося вбити. А потім починається якась дурня — Сет переслідує дух вбитої дитини за те, що вона зробила.
Якби не цей спіритично-духовний елемент в книзі, вона мені сподобалася б більше. Бо ти ніби читаєш історію, засновану на реальних подіях, включаєшся у всі ці жахи, пов'язані з рабством і стражданнями рабів, але весь цей спіритизм з привидами дуже відволікає.
До слова, ще й сама книга, на мою думку, написана не дуже вдало. Рішення побудувати сюжет нелінійно і додати в нього купу незрозумілих на перший погляд сенсів зіграло з книгою злий жарт. Бо більшу частину тексту я банально взагалі не могла зрозуміти, що відбувається. Ще й сам по собі текст дивно написаний, ніби зітканий з обривків і шматків. І багато чого довелося гуглити по завершенню книги, щоб її зрозуміти.
Цитата:
— У тебе дві ноги, Сет, а не чотири, — сказав він, і одразу ж між ними виріс ліс; тихий, без жодної стежечки
Кінець цитати
Не знаю, як розказати вам про книгу так, аби ви зрозуміли, наскільки вона важлива, необов'язкова, лірична, жорстока, оптимістична, безнадійна, захоплива, марудна, прекрасна, огидна, складна...
Що може бути простішим: написати історію про те, як привид вбитої дитини повертається, аби (далі за текстом).
Що може бути складнішим: описати спільну травму декількох поколінь людей, що століттями жили у статусі "майно та самовідтворюване майно".
Моррісон взагалі не щадить свого читача: з першої ж сторінки вас кидають у світ із чимось, що вже відбулося, але про що вам розкажуть пізніше, й не залпом, а по крупинці, по слівцю, по пів речення, які треба збирати, нанизати на одну ниточку, попутно ще й складаючи 3D-пазл решти подій, образів, людей.
При цьому сама оповідь зберігає стрункість і надзвичайну поетичність (просто подивіться на цитату на початку допису). Поетичність ця буденно описує жахливі речі, що колись були нормою, і від чого книгу доводиться відкладати, аби просто подихати.
Одна з найперших критик назвала "Кохану" безповітряною і це максимально влучно. Повітря там нема, його доводиться приносити на сторінки у власних легенях.
Вам геть не обов'язково її читати, але прочитавши ви точно ніколи не зможете позбутися думок з неї й про неї. А потім вам захочеться прочитати її знову, бо у загальній картині не вистачатиме кількох пазлів, що ви пропустили перший раз.
#Дафа_радить, звісно, звісно же радить.
"Кохана" — це книга, після якої в тебе всередині щось змінюється. Не одразу, не голосно — але назавжди. Це історія про жінку, яка зробила немислиме, щоб урятувати свою дитину від пекла рабства. І от саме це немислиме стає центром усієї книги: ти не знатимеш, засуджувати її чи захоплюватися. І в цьому вся суть.
Книга важка — не за стилем (хоча й там Моррісон не проста), а за змістом. Але в цьому біль і цінність. Тут привиди — не тільки ті, що ходять уночі, а ті, що живуть у пам’яті, у тілі, в голосах предків.
Якщо шукаєш щось глибоке, таке, що не зникне після останньої сторінки — бери. Але не чекай затишного читання з чаєм і пледом. Це інше. Це не просто історія — це рана, яка вчить, чому пам’ять і свобода мають ціну.
